Олександра Ком'яхова називають одним із головних художників Революції Гідності. Він намалював багато культових ілюстрацій про цю історичну подію в Україні, проводить екскурсії та майстер-класи із трафаретного графіті у Національному музеї Революції Гідності.
У 2021 році саме про цю історичну для країни подію Олександр випустив першу частину свого графічного роману "Тато", яка має назву "Кузня зброї". Друга частина цієї книги має бути про війну, яка тривала на сході України з 2014 року. Саме над роботою над нею Ком'яхова застала повномасштабна війна.
Спеціально для Суспільне Культура Ольга Ситник поговорила з художником про вплив війни на його творчість.
Як людина, яка з 2014 року була в контексті російсько-української війни, чи були ви здивовані через напад Росії 24 лютого?
Ні, було очікувано, що вони це зроблять. Складно було не помітити переміщення техніки. Але також у мене була впевненість, що не пустять наші бійці та бійчині їх сюди. Просто ті, хто цікавився цією темою з 2014 року, спокійніше до цього ставляться і мають більшу впевненість щодо наших військових.
Дитяча література про онкологію: історія створення книги "Бабуся та рак"
Рік тому, коли почалася повномасштабна війна, багато творчих людей заціпеніли та не могли творити. У когось же навпаки – малюнок був на кожну подію. Як було у вас?
Я адмініструю велику професійну спільноту по ілюстрації "Ілюстрактор". Там вже понад 10 000 учасників. І дійсно були й ті, й інші. Хтось малював щодня і в тому було багато терапії. Багато хто потім перестав то робити, значить, їм стало легше. А є такі, які перестали малювати і навіть досі не можуть почати.
Найбільше зачепило непідготовлених людей, які до 24 лютого не мали зв'язків із військовими, не мали дотичності до волонтерства. У мене ж основним рушієм роботи над графічним романом "Тато" була участь моїх друзів у війні, необхідність про це розповідати. Тож ступору не було.
Плюс, для когось ілюстрування – це діяльність, пов'язана зі спокоєм. Я ж навпаки люблю працювати в стресі, коли є подразники. Була навіть така думка: якщо росіяни зайдуть в хату, то найкраще буде, якщо я сидітиму і малюватиму. Краще хай вони відривають мене від компа, ніж я буду десь там ховатися. Повітряні тривоги – це для мене теж подразники. Поки мені на голову не впаде, я малюватиму.
Зараз ви малюєте особливо багато для військових: плакати, шеврони, подяки-грамоти, принти, екскізи татуювань, карикатури, портрети загиблих… Що ще змінилося для вас у професійній площині?
Війна змінила творчість у бік оптимізації. Наприклад, у перші дні війни я намалював пару робіт, а потім прийшли друзі, які займалися інформаційною агітацією та розповсюдженням меседжів, і попросили долучитися. Ми збирали інформацію з відкритих джерел, робили плакати про те, скільки ракет було випущено на житлові забудови, стільки постраждало цивільних та дітей. Постили це все англійською мовою… Усе треба було робити швидко, бо воно несеться: пів дня – і вже інші події. Одразу продуктивність збільшилася: виникає якась асоціація, образ – швидко зробив і віддав.
Раніше у мене були комерційні замовлення. Наприклад, розробка корпоративних персонажів для реклами. Тепер я таким більше не займаюся. Це стало дуже неприємно, бо ти вкладаєш душу в персонажа, щоб він був не шаблонний, а правки так його спотворюють, що на виході – якийсь покалічений Франкенштейн. Миритися з тим нині немає сил.
Зросли вимоги до себе щодо якості. Я почав більше робити тренувальних малюнків, щоб підвищити свої вміння. І оцю швидкість намагаюся зберігати. Особливо важливо це, коли щось робиш для військових. Ти десь відганяєш цю думку, але розумієш, що вони там всі ходять під занесеним мечем, тож будеш довго малювати – вони, може, і не побачать.
Тобто ви відчуваєте додаткову відповідальність у цей час?
Це питання я б сформулював інакше. У той час, як друзі мої воюють і навіть іноземці приїжджають захищати Україну, за що мені не соромно? За свою роботу.
От листуємося ми з моїми друзями на фронті. Коли я їх питаю: "Як ти?", вони відповідають і перепитують, що роблю я. Пишу: "Малюю" і від них отримую якийсь такий апрув: "Ну, круто. Діло робиш". Це надихає. Інколи роблю їм також персональні якісь малюночки… Побачив фото в спільному чаті, воно мене зачепило, зробив швидко якийсь скетч тушшю і відправив. Вони дуже тепло відгукуються. Їм приємно, що про них не забувають.
Це зараз найдостойніше та найшляхетніше, що я можу робити. Треба щось творити, волонтерити, а звичайні справи можна відкласти.
Часто ілюстрацію в ці часи називають додатковою зброєю, адже це універсальний та всім зрозумілий спосіб донесення інформації, зокрема і до іноземців. Якщо культурна експансія важлива, то яку Україну ми маємо показувати?
Це питання не до митців. Таким мають займатися міністерства культури та закордонних справ, культурні менеджери, агенти та промоутери.
Художникам треба бути просто цікавими, тоді не потрібно буде вигадувати якихось приводів та піар-ходів. Тоді самі прийдуть і зацікавляться. А якщо думати над тим, що б такого скандального зробити, щоб сподобатися, то це хибний напрямок.
"Відкривати книгарню – не найстрашніше, що може бути під час війни". Книгарні, що з'явилися після 24 лютого
Але ж нам треба якось доносити іноземцям, що Росія століттями паразитувала на українській культурі.
Багато всього ще треба зробити і тут, в Україні. От, наприклад, з 2014 року в нас стартувала активність зі створення шрифтів. Зараз є досить невеличка, але професійна і яскрава спільнота шрифтовиків.
Раніше як було? Дизайнер купував піратський диск "1000 шрифтів" на ринку, використовував і радів. І нікого не непокоїло те, що більшість шрифтів там російські. Ну, букви і букви. Прочитали і все. Більшість людей не розуміють, скільки шрифт несе в собі культурного навантаження, що це непомітний візуальний амбасадор, який працює в тому числі на впізнаваність нас як країни в дизайні.
Зараз найбільший біль – це російський шрифт Іжиця. З точки зору зразків та історії багато запитань до нього, але сенсові навантаження у нього величезні. Іжиця – це московські попи. У дизайні він репрезентує "русскій мір".
І хай би ним десь там майонез підписували, але він на знаменах наших військових. Офіційно на знаменах частин! У нашого міністерства він десь записаний у документах, що треба отаким. Добре, що вже є ініціатива "Нове військо" й ентузіазмом фахових людей таки багато що змінюється.
Це приклад того, що десь вже вдалося просунути український дизайн нормальний, а десь – ще поки ні. Я вже не так болісно реагую на це, як раніше, бо бачу, що воно поступово змінюється і ми цього позбудемося рано чи пізно.
За ці місяці ви створили багато нових ілюстрацій, але також стрімко стали актуальними купа старих ваших ескізів. Наприклад, міжнародний фонд "Карітас України" зараз для розповсюдження у школах і дитячих садках випустив наклад вашого дитячого коміксу 2017 року про мінну безпеку. Чи відбулася у вас переоцінка власного доробку?
До гуманітарного коміксу про мінну безпеку у мене претензій немає (сміється). Я починав саме як ілюстратор дитячих журналів і багато в цьому працював. Створити комікс мені запропонував друг, Лук'ян Турецький. У нього була ідея зробити цікавий посібник-комікс для дітей сходу про безпечне поводження на замінованих територіях. Такі графічні історії широко використовують у світі для дитячої просвіти. Завдання було досить делікатним: наочно розповісти про небезпеку і при цьому не налякати цільову аудиторію – малих дітей. Зрештою я вирішив зробити персонажа-жертву овочем, аби поранення було, але не було червоної крові. Вийшло цікаво і не жорстоко.
А щодо доробку, то всім художникам, які розвиваються, не подобається те, що вони робили раніше. Лесь Подерв’янський розказував, що він свої роботи взагалі не тримає в майстерні, що треба їх віддати/продати. У мене такі ж відчуття. Коли воно вийшло у світ, воно вже не моє і до нього не дуже хочеться повертатися. Є бажання робити нове, краще, інакше.
До речі, про інакше. Чи не з'явилося у вас бажання другу частину графічного роману "Тато", яка про війну 2014-2020 років, продовжити та актуалізувати новими подіями?
Багато хто мені коментував, що тепер про 2014 рік вже не актуально. Що це "дитячий садок" порівняно з тим, що відбувається зараз. Казали, що варто перемальовувати. Я обдумав це і вирішив, що не треба. Вважаю, що потрібно змальовувати дійсність такою, якою вона була.
"Тато" – це історична фіксація. Це історія про добровольця, який після Майдану пішов на фронт у 2014-му. Я хотів, щоб роман був максимально документальним, події змальовуються на основі реальних, експозиції малював на фоні будівель та пам'ятників.
Я починав цей роман частково через те, що Майдан 2004 року в нас дуже забувся, затушувався. Він мало висвітлений у художніх творах. Не хотілося, щоб з Революцію Гідності хоча би у якісь мірі таке ж сталося. Хотілося зафіксувати і розказати, що я бачив. Зрештою, я розділив його на дві частини, оскільки масштаб події того вимагав.
Переписати тепер це все щодо сьогодення і поміняти – неправильно, бо ті події заслуговують на великий твір. А ці події, які ми зараз переживаємо, у майбутніх творах хтось змалює. Можливо, навіть я у третій частині.
Рік, як триває повномасштабна війна. Який у вас зараз настрій та очікування?
У мене багато роботи зараз, набагато більше, ніж при ковіді. Можливо, тому немає якогось особливо тужливого настрою. Хіба я за собою чогось не помічаю (сміється).
Щодо війни очікування двоякі. З одного боку, є якась така наївна візія, що все закінчиться десь так, як закінчилося навесні в Чорнобилі. Коли Росія туди зайшла, то були великі побоювання, що у їхніх руках опинився великий терористичний козир, яким можна погрожувати. Але зрештою вони просто взяли і звідти вийшли, коли їх погнали з області. Можливо, так і війна закінчиться: вони просто вийдуть, щоб готуватися до нової фази за кілька років. Але, з іншого боку, маю і песимістичне бачення, що це все надовго. Розтягнеться на роки, як вже було в Афганістані та Сирії.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!