Казкар-лірник Олександр Власюк, більш відомий як Сашко Лірник, — допомагає дітям вивчати українську. Із весни 2022 року займається із дітьми-переселенцями, які прибули на Черкащину із зони бойових дій — зароджує у них інтерес до української мови та культури.
Чоловік родом з Умані, утім, розповів, що в рідних краях буває нечасто.
"Недавно був там тиждень на день народження. Через тиждень знову їду. Запросили виступити в бібліотеці. Працюю зараз в Мельниках, що у Холодному Ярі на Черкащині. Там займаюся з евакуйованими дітками. До мене їх привозять по сто і більше. Радію, що можу бути корисним. Черкащина — наш корінь", — розповів Сашко Лірник.
До Мельників привозять дітей з інших сіл і містечок. Сашко Лірник спілкується з ними, розповідає казки, навчає української мови.
"Не знаю, як це назвати. Виховник — голосно звучить. Дітям просто треба увага — українська увага. Багато діток із російськомовних родин. Своїм завданням вважаю — направити їх, щоб вони стали українськими, щоб розуміли: їх не кинули, вони потрібні".
Сашко Лірник іграми та оповідями заохочує дітей до вивчення української. Малечу і підлітків в Мельники привозять автобусами, годують, водять по екскурсіях, майстернях. Вони випікають хліб, граються з тваринами.
"Діти занурюються в незвичний для них світ. Багато хто пережив бомбардування, окупацію. Серед них є і сироти. Увага і любов їм дуже потрібні. Після різних активностей дітей приводять до мене. Їм подобається, просяться ще. Діти й між собою знайомляться. Це реабілітаційний центр такий собі, я б назвав", — говорить письменник.
У селі для таких занять розгорнули великий військовий намет. Застелили соломою. Там тепло.
"Мені вдається повертати дітей до нормального спілкування, щоб не відчували себе покинутими. У кожної дитини свій сум чи радість. У мене виходить спілкуватися з ними на рівні душі", — говорить казкар.
Хтось каже: “А я можу заспівати “Червону калину”
"Перед початком я розпитую, чи всі розуміють українську мову. Вони хваляться, спілкуються: “А я можу те, а я те”. Хтось каже: “А я можу заспівати “Червону калину”. Навчити їх української мови не можна за день-два, місяць. У мене задача — пробудити у дітях інтерес. Люди не знають української мови не тому, що не розуміють. Питаю: "Всі розуміють? — Всі. — Ти ж українка і мама українка. Чому ти російською говориш? Тому що в голові мовний блок, що українська — це "село", нею соромно говорити. На телебаченні всякі квартали збиткувалися над всім українським. Це вплинуло. Моя задача — зняти цей блок. Треба тільки рух в правильному векторі завдати, і людина сама прийде до цього. Знаю багатьох, хто змінив ставлення і перейшов на українську. Не тому, що їх принижували, а тому, що вони зрозуміли, що це правильно", — розмірковує митець.
Дитина пробує сказати якесь українське слово, а ми всі аплодуємо. Як клуб анонімних українолюбів.
Літератор переконаний, що людину не можна примусити щось робити, поки сама цього не захоче. Своє завдання вбачає — зробити, аби діти через розповідь, спілкування, казку, гру, приклади змінили свої пріоритети.
"Я вмію знаходити підхід до кожного. Комусь подобається, коли він пробує сказати якесь українське слово, а ми всі йому аплодуємо. Як клуб анонімних українолюбів. А мама російською розмовляє. Вдається — добре. А є, навпаки, я українець, а вона, каже, що закінчила російську школу. Це дуже важливо. Тобто людина, дитина стає, розуміє свою належність саме до української культури, українського народу. Дитина хоче українською розмовляти, а мама до нього російською, хоча живе в Україні, переселенка вже. Але лишилася частиною російського світу. Тому що навколо неї було російське радіо, телебачення і оточення. Українські книги знищувалися і зараз це продовжується. Потрібна жорстка державна підтримка. Я роблю це у межах своїх сил і можливостей", — пояснює Сашко Лірник.
"З війною дах зносить по-різному, але у всіх": як бібліотекарка з Черкащини волонтерить і допомагає фронту
До війни попит на книжку дитячу українську був, але невеликий.
"Це мало такий вигляд: “Давай купимо? — Та ладно. Потім. Нам не так вже й треба”. Коли є, то воно не цінується, а коли пропало, жалкуємо", — розповідає.
За його словами, близько 4-5 мільйонів, і більше українців роз'їхалися світом:
"А там Польща, Німеччина, Австралія, Португалія. Українців там багато, а книжок українських нема. А дітей треба виховувати. Бо вони стануть португальцями, поляками і німцями. І, здебільшого так і буде. Або треба щось робити. У мене розривається пошта. Якби зараз були живі тиражі, я б їх продав за день", — пояснює казкар.
Українську дитячу книжку Сашко Лірник називає примітивною і досі андеграундною, не заповненою розумними творами.
"Написав про білочок, мурашечок, і ти вже дитячий письменник. Можна його читати, не можна, цікаво, не цікаво — українська мова — і ти потрапляєш у цей вакуум. Не треба назватися письменником, якщо ти нічого толкового не написав. А толкове — це не те, що тобі подобається, це те, що подобається людям. Читаю багато книг — жахливий примітивізм. Молоде покоління повинне читати розумні казки. Діти набагато розумніші за нас. Зараз це інтелектуали. У свої 20-30 років ми не знали того, що вони зараз в п'ять знають", — пояснює.
Війна іде за те, щоб зберегти свої цінності, культуру
"У мене через війну випалена душа. Пишу, але весь час думками про загиблих. Війна іде не тільки за те, щоб убити ворога, а й щоб зберегти цінності, культуру. Цю культуру треба продовжувати творити. Вона з неба не візьметься. Україна має спиратися на Івана Котляревського, Ліну Костенко, Всеволода Нестайка, на “Кому вниз?” і так далі. Не українець той, хто не знає Івасика-Телесика, не чув “Яйце-райце”, не читав Сашка Лірника. Це творення тієї бази і основи, на якій стоїть наша українська ідентичність", — розказує письменник.
Каже, що пише не для себе, грошей чи слави.
"Хочу, щоб у дітей в пам'яті залишилося, що вони бачили, що чули під час наших зустрічей. Це буде частиною їхньої особистої історії. Попробував вареники, подивився “Пропала грамота”, і став українцем. Не тому, що по паспорту, а тому, що я належу, я обрав цю культуру, тому я маю творити, як і решта письменників для української культури. І я пишу", — додає.
За час, коли триває повномасштабна війна казкар почав багато проєктів. Пише наукові, міські, інтелектуальні казки.
"Не про зайчиків, білочок, село, верби і ставочок", — посміхається.
Українець — це той, хто знає Івасика-Телесика, чув “Яйце-райце”, читав Сашка Лірника
Письменнику доводиться багато разів переписувати свої аудіоказки. Називає їх аудіомультфільмами. Каже, що писав їх цілий рік.
"Долі секунди ловили, щоб стало на місце. Не так, то переписуєш. Так має працювати кожен письменник. Для дітей треба писати не забавлянки, а літературу. Це важко. Пережовуєш, передумуєш, переслуховуєш. Мої казки переслуховують по сотні разів. Не тому, що я геніальний, атому, що я ретельно підшуковую слова. Не випущу текст, поки 100 разів не перечитаю, і не випробую, чи дітям сподобалося. Це моя методика написання. Коли ти пишеш сміття і називаєш це дитячою книжкою: “А, дітям і так зайде”. — Не зайде. Діти не дурніші за дорослих. Вони просто інакше сприймають світ. Навіть гостріше і глибше. Для них треба писати краще", — ділиться відвертостями казкар.
Сашко Лірник до повномасштабної війни виступав із концертами по всій Україні, в школах, дитбудинках, інтернатах. Вів і досі веде активну волонтерську роботу.
"Аудіоказки розсилаю за добровільні пожертви. Донатять одиниці, я просто так казки розсилаю. Хто захоче, той заплатить. З того, що є, звичайно, перераховую на Збройні Сили тим, кого знаю", — ділиться.
Лірник сумує за фестивальним рухом. Але говорить, що щоденні виступи перед дітьми це компенсують.
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
Читайте також
- З мрією про перемогу: школярі з Черкащини створили мультфільм про повномасштабну війну
- Оберіг від ворожих куль: у Черкасах майстриня створює ляльки-мотанки для захисників
- Як плюшеві зайці та синтепонові слони зцілюють від війни дитячі серця на Черкащині
