Співачка Марія Бурмака – живий свідок і безпосередня учасниця національного руху, метою якого було здобуття Незалежності України. День Соборності Марія відзначила в ефірі шоу "Вікенд Нової Музики" на Радіо Промінь.
Артистка розповіла Ксенії Івась, чому не варто вважати, наче незалежність була нам "подарована", чому ми ніколи більше не повернемось до складу імперії, і в чому полягає зараз місія українців.
Наше інтерв’ю з українською співачкою, народною артисткою України Марією Бурмакою проходить 22 січня. А чи пам’ятаєте ви події, які відбулися в переддень Соборності 1990 року, адже саме тоді відбувся легендарний і поки що найбільший в Європі "Живий ланцюг"? Від Івано-Франківська до Києва. У ньому взяли участь мільйони людей. Утворився тоді ланцюг і в твоєму рідному місті Харків.
Так, я пам’ятаю той день і пам’ятаю, як то готувалося. Зараз розповідаєш молодим людям, а вони не уявлять – як це немає інтернету, засобів зв’язку?
Пам’ятаю 1988 рік. Олесь Доній тоді приїхав в Харків, і в нього були на листочку номери телефонів трьох надійних людей. Одна з цих надійних – то була я вісімнадцятирічна. Хоча познайомилися ми вже пізніше — в 1989-90 роках вже комунікували.
У День Соборності 1990 року я була в Києві, на Українському Радіо на ефірі. А вже ввечері приєдналася до ланцюга Злуки.
І як все відбувалося? Які були враження?
Було відчуття, що ось-ось Україна буде незалежною. Це ж відбувалося ще до проголошення Незалежності. Величезна кількість людей з синьо-жовтими прапорами, взявшись за руки, декларували те, що Україна єдина і вона є суб’єктом незалежності. Що це окрема країна.
Тоді взагалі було багато заходів. Перша "Червона Рута", з’їзд "Руху". Неправда, коли кажуть, що Україна просто отримала свою незалежність. Україна виборювала свою Незалежність. І ці заходи були передтечею того, що сталося. Країна, в якій мільйони людей можуть стати і взятися за руки, об’єднати схід і захід, рано чи пізно виборе свою Незалежність. Так і сталося. Коли ти всередині події, тобі здається, що все правильно, логічно, так і має бути. Але зараз я розумію – це фантастика!
Як змінились українці з часів Живого ланцюга 1990 року ?
І змінилися, і ні. Згадуючи Ланцюг, "Червону Руту", голодування студентів, можна казати, що українці ніколи не хотіли терпіти. Протестні настрої в Україні були завжди. Уже в 60-ті роки знаходилися ті люди-кристали, які не давали Україні стати болотом.
Події 1989-91 років говорять про те, що українці боролися за незалежність. Але те, що відбувалося з 2014 року, українців поміняло кардинально. Але не забуваємо і Помаранчеву революцію 2004 року. Українці не дали нікому наплювати в серце собі, стати на душу.
От зараз кажуть: "Ну а що можуть росіяни зробити?" Та подивиться, що робили українці. А зараз ми виборюємо незалежність кров’ю. Ніхто не думав, що буде так. Але ніколи більше українці не повернуться в імперію. Ніколи не будуть вважати сусідів братським народом. Хоча… хіба Мазепа вважав росіян братнім народом? Хмельницький? Ні. Для нього то був політичний хід, і всі прекрасно то розуміють. Можливо, зараз помінялися ті українці, яким було трохи однаково. Але в більшості, я думаю, українці були волелюбними завжди.
Яка риса поєднувала людей тоді, у 1990 році, й зараз?
Тоді це був Ланцюг, а зараз це волонтерський рух. Тоді людина хотіла вийти і відчути приналежність. Відчути потиск рук, який можна передати через всю Україну. Зараз найкращі діти України, хлопці та дівчата воюють, а волонтери їх всім забезпечують. Не секрет, що на початок вторгнення дуже багато чого не було. Люди моментально почали збирати. Мій брат пішов у військо. Зараз він в 43-й артилерійській бригаді на "Піоні". Це така гаубиця велика. І він казав, що йому не треба щось одному передавати. Якщо передавати – то усім. Багато ж в кого рідні пішли на фронт. І ми почали їх забезпечувати. У результаті забезпечені усі й усім. Ось це і є ланцюг злуки.
Коли настане той час, коли ми видихнемо і почнемо кайфувати від життя?
Дуже важливо знаходити моменти щастя і зараз. Кожного дня. Хтось з філософів сказав, що життя — це і є той час, коли ти будуєш плани на потім. Саме зараз відбувається життя. А боротьба не закінчиться ніколи. З цим треба жити. Наші бабусі-дідусі теж не обирали час, в якому жити. Вони пережили Голодомор, Другу світову, батьки наші пережили епоху застою. А нам випало жити ось у такий час.
Нам просто потрібно обрати достойний шлях. Намагатися перед собою бути чесними. Донатити на армію. Допомагати онкохворим, безхатькам. А так, щоб видихнути і сказати: тепер ми будемо спокійно жити? Такого не буде. Поза тим, що йде війна і ми усі в цій війні і намагаємось допомагати, – у кожного є свій особистий хрест. Є своє життя, на жаль, є хвороби рідних, якісь особисті негаразди. Але є і вибір жити достойно у будь-який час.
Не думаю, що це протистояння закінчиться швидко. Наш північний сусід — це орда. Територіально ми ніколи не позбавимося цього сусіда. Але треба розуміти, що йде тотальна боротьба Добра зі Злом у світі. Можливо, це наша місія. Кажуть, як же Бог це все допускає? Син Божий сам ніс хрест і був розіп’ятий. От і ми несемо хрест, і нас розпинають. У Європі не всі це розуміють. Але ми зараз стримуємо цю страшну антигуманну навалу. Це боротьба цивілізацій. Ми боремось з монстром, який вбиває дітей, ґвалтує жінок, робить нелюдські злочини. Така місія нашого народу.
За що тобі доводиться боротися все життя?
За свою українську ідентичність. Я сама з Харкова, і я все життя говорю українською. У 4 роки тато почав мене вчити української. Власним прикладом, музикою, дитячими альбомами намагаюся розказати про українську літературу, історію. Я дочка свого народу. За це борюся і в прямому, і в переносному сенсі.
Усе життя ще борюсь за цінності. Те, що я співаю, не завжди форматне, шоу-бізнесове, і я завжди пливу мов повз течії. Десь збоку. Я не вписуюсь в формати, але я співаю вже 34 роки, і я змусила себе слухати. Хто є жінкою, яка грає на гітарі в Україні? Марія Бурмака.
Хоча знаєш, нещодавно говорили з Гєною Бондарем, моїм другом-гітаристом, і він каже, що вважає гітару чоловічим інструментом. Кому ти це кажеш, Гєн, мені? Я все життя граю на гітарі. І з цим упередженням я борюсь. А ще я все життя борюся з вагою, наприклад. Усе життя намагаюся не їсти після шостої. Свого часу кинула паління – боролася з цим. Зараз борюся за ранкову руханку, але деколи сон перемагає.
Я знаю, що пісню "Хто я така є" ти тепер ще співаєш і польською?
Цю пісню насправді я написала давно, більш як 15 років тому. А коли я приїхала до Польщі, то зробила переклад і вирішила її записати. Був прекрасний Марш подяки полякам. І після цього мене запросили працювати на Польське радіо, в українську службу. Коли я приїхала в Польщу, то працювала з фундацією, допомагала волонтерам, потім мене запросили працювати на радіо і довелось знову перемагати себе. З нуля почати нову професію, вчити мову – але все це дає впевненість в собі.
На Польському радіо ти говориш польською?
Я роблю програми для Української служби Польського радіо. Але всі звукорежисери — поляки.
Які в тебе ще зараз проєкти в роботі?
Програма для радіо "Не бійся жити" – це інтерв’ю з українськими музикантами та з людьми, які творять український культурний контекст. А друга – це програма для дітей "Зелена гітара". Тому що саме зелену гітару я взяла з собою до Польщі. Роблю багато концертів, зокрема в Києві. Був проєкт "На шапку", були концерти для військових. Тому я трохи в Польщі, трохи вдома. Живу на дві країни.
Найближчим часом де можна тебе послухати?
В Україні поки що не буде концертів. 10 лютого я їду до Варшави. 17 лютого буде концерт у Кракові. 25 лютого буде концерт у Львові. Ніхто зараз не планує далі, ніж на місяць. Але концерти постійно виникають. У мене є маленький комбік, гітарка, мікрофончик – я мобільна.
І наостанок. Коли ти до нас прийдеш з прем’єрою?
Багато чого крутиться в голові. У мене є прекрасна пісня "Я обіймаю тебе, Маріуполь". Але запис пісень — це кошти. Треба заплатити музикантам. І купа дитячого в мене написано. Із задоволенням прийду до вас і заспіваю багато дитячих пісень. А може, колись запросите мене робити дитячу програму і на Українському радіо.
Редакторки текстової версії: Світлана Берестовська і Міла Кравчук
Підписуйтеся на подкаст “Вікенд Нової Музики” на найбільших подкаст-платформах, щоб першими дізнаватися про найяскравіші музичні новинки від українських артистів.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
