Понад 100 років тому просто у потягу вирішилась доля мільйонів українців, адже Галичина й Наддніпрянщина об'єдналися в єдину соборну державу. А залізничний вагон, у якому переміщувалася Директорія, став єдиною у світі столицею на колесах.
Які події наблизили проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі у Києві 22 січня 1919 року та як організовували перший живий ланцюг в 1990 році розповіли в ефірі Радіо Культура в проєкті Вахтанга Кіпіані історики Олег Павлишин, Іван Хома та народний депутат України І скликання Іван Заєць.
Про передумови проголошення Акту Злуки
Ідея соборності назріла ще у грудні 1918 року. Тоді до містечка Фастів, що за 70 км від Києва, прибула делегація із Галичини. Лонгин Цегельський та Дмитро Левицький, які представляли верхівку нещодавно створеної Західноукраїнської народної республіки покладали великі надії на переговори із директорією.
"На початку грудня Фастів був тим містом, де був штаб антигетьманського повстання. Ще директорія не увійшла до Києва, не прийняла владу у всій Україні, але у Фастові тоді перебували Володимир Мельниченко, Симон Петлюра, діячі директорії ", — розповідає Олег Павлишин.
Зважаючи на складну політичну ситуацію Симону Петлюрі доводилося постійно пересуватися. Де з’являвся потяг, там і була столиця. У ті часи дуже добре говорила уїдлива приказка: у вагоні директорія — під вагоном територія. Тоді українці навіть не підозрювали, що кордон між Західною та Наддніпрянською Україною ось-ось зникне.
Просто у вагоні представники урядів УНР і ЗУНР підписали документ, який назавжди змінив хід історії.
"Якщо ми говоримо про Західноукраїнську народну республіку, то їй була необхідна допомога: і військова, і матеріальна. Адже вже декілька тижнів тривала польсько-українська війна у Львові і загалом у ЗУНР. Це була ключова потреба. Потрібні були люди, які зможуть організувати Галицьку армію, яка на той час офіційно називалась Українське військо.
Для Української народної республіки — це було підтвердження того, що державотворчий процес, розпочатий на Великій Україні поступово охоплює всі українські етнічні землі", — Іван Хома.
Про проголошення Акту Злуки
22 січня 1919 року на Софійській площі зібралися близько 100 тисяч осіб. Столицю прикрасили національними прапорами та транспарантами. Всюди лунала патріотична музика. О 12.00 Акт про возз’єднання України урочисто зачитали народу.
"Це була урочистість, режисером якої був відомий театральний діяч Микола Садовський. Він продумав цей захід. Тоді не було мікрофонів, з головної трибуни читався акт територій про злуку, ухвала Української національної ради, а по кутах люди з добрим голосом дублювали цей Акт, говорили голосно, щоб чула вся площа. Це було справді урочисто, після цього відбувся військовий парад" — відзначає Олег Павлишин.
"Злука відбувалася реально, бо Українська народна республіка допомагала ЗУНР насамперед грішми, на які утримувалась армія, допомагала продовольством, боєприпасами. Врешті Галицька армія перейшла Збруч і включилася до боротьби з більшовиками. Ця злука, якщо була недосконалою в політико-правовому сенсі, то вона була реальною у взаємопідтримці і взаємодопомозі", — говорить Олег Павлишин.
Проте Акт Злуки не проіснував і року. У грудні 1919 представники УНР у Варшаві підписали проєкт декларації, згідно з яким Польща отримувала частину територій Західної України.
"Вирішили, що значна частина політичної еліти з розумінням сприйме, тому що, як би так не було, але в їхньому об’єктивному баченні це буде об’єктивна ситуація. Тобто, що ми за крок до повної поразки в боротьбі за українську державність, і якщо є можливість хоча б зберегти державу образно на метрі квадратному або на якомусь маленькому клаптику, то за це треба братися і реалізовувати", — пояснює такий крок Іван Хома.
У відповідь президент-диктатор ЗУНР Євген Петрушевич скликав засідання уряду у Відні, де заявив про формальне припинення дії Акту Злуки.
"Якщо говорити про Симона Петлюру і Євгена Петрушевича, які мали певні розбіжності ідеологічного характеру, але вони жодним чином ніколи офіційно не заперечували важливості Злуки Акту об’єднання Української народної республіки і Західноукраїнської народної республіки", — говорить Олег Павлишин.
Про святкування Акту Злуки
Уперше річницю Акту Злуки відзначили у 1990 році символічним живим ланцюгом. Цього дня близько трьох мільйонів громадян УРСР вийшли на вулиці своїх міст та сіл, аби взятися за руки. Живий ланцюг з Івано-Франківська аж до Києва став наймасштабнішим у світовій історії на доленосним для нашої країни.
Народний депутат України І скликання Іван Заєць розповідає: "Ідея живого ланцюга виникла з того, що після установчого з’їзду Народного руху України, що відбувся у вересні 1989 року. Ми думали організувати кілька потужних масштабних загальнонаціональних акцій. Серед нас була поширена така думка, що ця ідея належить Михайлу Гориню, який був головою секретаріату партії.
Головна наша ідея полягала в тому, щоб створити таку акцію, щоб привернути українців до сильної державотворчої події, якою відбувся Акт Злуки у 1919 році. Наш розрахунок полягав в тому, щоб вийти масово, винести синьо-жовті прапори і показати, що Україна мала свою державу, що ця держава впала під завойовницькими війнами Росії".
Про організацію акції
Іван Заєць згадує, що на той час люди, глибоко у підсвідомості, прагнули свободи, демократії та своєї державності. У кожному регіоні, у кожному місті була якась групка людей, уже структурована, уже організована, до якої треба було провести лише один дротик, один сигнал дати. Це полегшувало роботу над акцією.
Організаційну роботу на себе взяв Народний рух України. Проблем було дуже багато. Зокрема, думали, де взяти карти, на які треба нанести дільниці, за якими закріпити ту чи іншу організацію. Рухівець Анатолій Шибіко, який працював у структурах геодезії, дістав ці карти. На цих картах позначали всі етапи і записували ту чи іншу організацію.
Було декілька підходів. Активісти були під сильним тиском, влада намагалася нівелювати задум.
Друга проблема полягала в тому, яким чином вивести людей на ділянки. Було дуже мало приватного автотранспорту, потрібно було звертатися до автобусних парків або великих підприємств. Це все треба було оплачувати за свої гроші, тоді не було олігархів з торбою грошей. Це все люди оплачували самі, в індивідуальному порядку, витрачали і свій час, і своє здоров’я.
Потім почали тиснути партійні та правоохоронні органи на керівників автотранспортних підприємств, щоб не давали автобусів. Але акція все одно була організована. Від появи ідеї десь в середині грудня на все пішло менше як місяць.
"Я був на 79-му кілометрі траси на Житомир. Була дуже гарна погода, падав лапатий сніг, тихо було і в 12.00 ми вибудували цей ланцюг. Пам’ятаю, як їхали автомобілі, сигналили, зупинялися і просили прапорців, а в нас самих було мало тих прапорців, але довелося їх віддавати людям, і вони повезли їх на схід України", — розповідає Іван Заєць.
Плече в плече
Вийшло 770 кілометрів живого ланцюга. У Києві люди стояли плече в плече. Тоді ставилося завдання показати, що українці здатні до єдності, що українці пам’ятають свою історію, що українська історія є дуже багатою, що ми один із державних народів. Акція робилася, щоб вона спрацювала не тільки в той момент, а й щоб спрацювала і на майбутнє.
Офіційні міліцейські дані казали, що на акцію вийшли 450 тисяч людей. У даних Народного руху були цифри про мільйон-півтора. Певно, цю міліцейську цифру треба подвоїти. Тобто вийшли близько мільйона людей.
Якщо ж помножити цю цифру на родинне спілкування, то це вже 5 млн осіб. Адже ті, хто взяв участь в акції, обов’язково своїми враженнями поділилися з друзями, родиною, на роботі. Можете уявити, наскільки був потужний вплив цієї акції на свідомість українців.
Спогади
Іван Заєць ділиться спогадами з акції 1990 року: "Ми зібралися на автостанції Святошино (у Києві, - авт.) і ми вже їхали на свою дільницю в бік Житомира.
Вона очікувала людей, які підійдуть, але щоб показати, чому вона тут стоїть на трасі, вона зробила таку картину. Мені і зараз в очах стоїть та дівчина з цією стрічкою.
Другий момент — ми під’їжджаємо до якогось узгір'я й звідти вилітає машина, на якій два чи три великі синьо-жовті прапори стоять із вікон. На вулиці вітер і ці прапори так сильно тріпочуть на цьому зимовому повітрі і миготять. Досі мені стоять в очах ці прапори.
Читайте також
- Україна відзначає День соборності. Яка історія цього свята
- 50 років операції "Блок": Як КДБ полював на дисидентів і арештовував за коляду
- Всупереч естетиці соцреалізму: як українцям повертають пам'ять про витіснене покоління поетів
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!
