"Вісім років минуло, а біль залишається", — мама загиблого черкаського "кіборга"

"Вісім років минуло, а біль залишається", — мама загиблого черкаського "кіборга"

Ексклюзивно
"Вісім років минуло, а біль залишається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Був надійним товаришем і мудрим командиром, а для батьків — найдорожчим гостем. Він поспішав жити, але втілити в життя мрію про сім'ю і дітей так і не встиг. 28-річний Максим Пресняков загинув у районі селища Піски, що поблизу Донецького аеропорту, у січні 2015 року.

За вісім років багато чого змінилося, однак біль втрати не вщухає, каже мати бійця Валентина Преснякова. Що бережуть вдома на спогад про сина та що допомагає триматися — історія.

"Він постійно поспішав жити"

Максим народився у селі Мошни Черкаського району. Закінчив школу із золотою медаллю, мав чимало захоплень.

"Ця дитина у нас дуже поспішала жити. Він рано, у десять місяців, почав ходити, рано почав говорити. Йому все вдавалося. Був математиком від Бога, мав гарно розвинене логічне мислення. Це йому знадобилося потім, коли він розробляв тактику дій своєї роти. Ще він дуже любив історію України, гарно її знав. Філологічні здібності теж мав, це, мабуть, від мене (мама — вчителька української мови — ред.). Писав твори англійською мовою, з присутнім йому гумором. Був гарним спортсменом, призером обласних змагань із кросу. Музикою теж займався, закінчив клас баяна з відзнакою", — розповіла матір захисника, пані Валентина.

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Син міг стати будь-ким, але обрав військову справу:

"Його хрещений вів у школі предмет "Захист Вітчизни". От він цим предметом і зацікавився. Коли прийшов час обирати професію, ми йому пропонували різні варіанти. Але він обрав саме військову справу. Відразу після школи вступив у Одеський інститут Сухопутних військ".

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

"Він цим жив, так азартно розповідав про свою роботу. Хоча армії тоді як такої, можна сказати, не було. Коли він тільки пішов служити, то розповідав, що щоб показати танк на огляді, треба було його скласти з трьох-чотирьох машин по деталях. Військові тоді робили це все за свої кошти. Я тепер часто кажу: «Максимчик, якби ти бачив яке зараз озброєння. Хоч раз би тобі потримати оці «Стінгери», «Джавеліни» — скільки нам нової зброї зараз дають. Тоді ж такого не було. Я не знаю, яким дивом вони тоді, у 2014-му, відвоювали пів Донеччини. Це все був людський ресурс".

Максим мав позивний "Артист".

"Він казав: "Ми з гастролями виїжджаємо". Настільки все вдавалося — і йому самому, і його бійцям. Він продумував кожну операцію, до найменших дрібниць, щоб зберегти життя хлопцям. Це було для нього пріоритетом. І дійсно, ніхто зі ста людей тоді в його роті не загинув, він був першим", — розповіла його мама.

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Там дійсно було пекло

Коли у 2014 році почалася війна на сході України, Максима з побратимами відправили звільняти Донецьк.

"І вони це робили. Йшли швидко, переможно, я слідкувала за кожним селом, яке звільняли. Вже звільнили половину Донеччини, аж раптом був наказ зупинитися", — розповіла пані Валентина.

Останнім місцем базування роти, якою командував Максим, стало село Піски, що поблизу Донецького аеропорту. Із сином, зазначила жінка, вона тоді зідзвонювалася, але не часто.

"Він довго приховував, що був там. Казав: «Я тут, на місці, у частині, я тут інструктор». Це щоб ми не хвилювалися. І кілька місяців це дійсно допомагало. Але коли вже в січні були найзапекліші бої, коли вже дійсно не витримував бетон, ми зрозуміли, наскільки все серйозно. 16 січня в його тата був день народження і тоді ми чули його востаннє. Він буквально на хвилину додзвонився, щоб привітати і татові сказав: «Там пекло». Все, більше ми його не чули. І там дійсно було пекло", — розповіла вона.

Рятував водія, але загинув сам

На початку війни у березні 2014-го роту Максима відправили у Донецьку область.

"Тоді люди там зупиняли потяги з нашими танками. Я думаю, що це були і не зовсім жителі Донеччини, а уже привезені провокатори. Вони зупиняли потяги, по два дні не можна було проїхати. А Максим був ще й хорошим психологом. Його побратими не раз відзначали як він міг побачити людину і вже зрозуміти, на що вона буде здатна на полі бою. За таким принципом розподіляв між усіма обов'язки. Так само з цими людьми — він весь час із ними говорив, переконував — не зброєю, ні, словами. І переконали, щоб пропустили їх. Ці люди не хотіли війни, це зрозуміло, але ж росіян вони на свою землю впустили. І своє треба було захищати", — розповіла пані Валентина.

Максим служив у 93 механізованій бригаді, був капітаном, командував розвідротою. Батьків не дуже у це "посвячував", дещо було секретно навіть для них:

"Але я знаю, що вони робили важливу роботу. Тоді ж навіть не було дронів, як тепер — все це робили люди".

Останнє завдання, зазначила пані Валентина, було таке термінове, що син не міг пропрацювати ні шляхи відходу, ні мінні поля — практично нічого:

"Оточили добровольців із ДУКуДобровольчий Український Корпус і командира бригади. І треба було терміново їхати на допомогу. Так сталося, що їхня БМП підірвалася. Він завжди їздив у другій машині, а цього разу чомусь поїхав у першій. Намагався витягнути свого пораненого водія із обстріляної машини. Він один був у бронежилеті і розумів, що крім нього ніхто не врятує".

І врятував. Однак сам загинув під час мінометного обстрілу, який після цього почався.

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Була вдячна за те, що змогла поцілувати його востаннє

Відтоді як не стало Максима минуло вісім років. За цей час багато чого змінилося. Однак не у батьківськім домі. Так нічого і не змінилося в кімнаті, де сина зустрічали як найдорожчого гостя: у шафках досі зберігають його форму. А приїжджав він рідко, раз-два на рік — служба не дозволяла частіше.

"Мені сили дає, мабуть, сам Максим. Я сама дивуюся, як я на похороні набралася сил і подякувала хлопцям, які привезли його тіло. Ми дуже цього чекали. Я була така вдячна їм за те, що мені його привезли, що я змогла його востаннє поцілувати".

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Тепер пані Валентина вважає своїм обов'язком дбати про могилу сина:

"Кожного року ми там саджаємо живі квіти, доглядаємо за ними. Говоримо з ним. Щоб пам'ять про нього жила, поки ми тут. Вісім років минуло, а біль залишається. Весь час я наче осиротіла, наче душа опустіла".

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

"Приходимо на його могилу часто. У день, коли він загинув, обов'язково", — розповів батько Максима Сергій Пресняков.

Сином, зі слів чоловіка, він пишається. Каже, він був кращим із кращих:

"Його побратими приїжджають до нас, раз на пів року бувають мінімум. Перший рік вони нас дуже підтримували, приїжджали мало не щомісяця. І ця підтримка важлива. Ми їх завжди чекаємо. Гарно їх зустрічати, а як їдуть, то вже боляче трохи".

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Рани, зазначила Валентина Преснякова, з часом не гояться. Ще більше їх роз'ятрила повномасштабна війна.

"Вони ж для мене всі як синочки. Побратими Максима майже всі пішли знову на фронт. Трьох уже немає. За кожним я плачу як за власним сином", — поділилася вона.

На честь Максима в рідному селі назвали вулицю.

"Нам дуже допомогли односельці — підтримкою, вшануванням пам'яті про нього. А місцеві краєзнавці ще й виступили з ініціативою назвати на його честь вулицю", — розповіла пані Валентина.

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

На фронті зараз не вистачає таких командирів

Батьки Максима мають двох онуків – це діти Максимового брата. У них нині вкладають усю душу. Сам Максим дітей не мав — не встиг:

"Не встиг одружитися. Хоча коли приїжджав до нас у грудні 2014-го, то казав, що дуже хоче цього. Наче відчував, що треба було б залишити після себе когось. Він настільки був відданий службі, що просто не мав часу на особисте життя. Постійно в казармах, по клубах не ходив. Він створював українську армію. Кажуть, що на фронті зараз не вистачає таких командирів – тямучих, розумних, які бережуть людей, живуть армією. Він любив свою родину, своє село, свою Україну".

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Молодший брат Артем розповів: про смерть, про те, що може загинути, Максим із ним не говорив.

"Він більше відчував. Пам'ятаю його останній приїзд. Він хотів десь погуляти зі мною, кудись разом з'їздити, відійти думками від війни. І вже коли наближався час від'їзду, він став хмурний, мабуть, щось таки відчував", — пригадав брат.

Час, додав, не лікує:

"Здавалося б, що час може вилікувати, але це не так. Підтримку батькам дало, мабуть, відчуття того, що він загинув недаремно, а за нашу свободу. Також мої діти тоді їх дуже підтримали. У них вони знайшли відраду".

"Вісім років минуло, а воно не переживається", — мама загиблого черкаського "кіборга"
Суспільне Черкаси

Валентина Преснякова непокоїлася, що про захисників Донецького аеропорту почнуть забувати. Однак про її сина пам'ятають. На його могилу навідуються рідні, друзі, побратими, односельці, йому посмертно присвоїли звання майора та низку нагород. А ще у рідних Мошнах люди щодня ходять вулицею, названою на честь її сина.

Відео

Що відомо

  • День пам’яті захисників Донецького аеропорту встановили за ініціативою українських військових, які 244 дні боронили цей стратегічний об’єкт. За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників ДАПу назвали "Кіборгами", а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.
  • Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли російські окупанти захопили будівлі аеропорту. Цього ж дня українські військові завдали удар по позиціях окупантів та встановили контроль над Донецьким летовищем. На січень 2015 року припадають найкривавіші та найзапекліші бої.
  • 13 січня в результаті постійних масованих танкових і артобстрілів з боку окупантів впала диспетчерська вежа, зображення якої стало символом оборони аеропорту. Далі бої точилися за поверхи нового терміналу.
  • 18-20 січня українські військові утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися окупантами. Російські бойовики, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували перекриття будівлі та підірвали їх.

Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України

Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України

Читайте також

На початок