Повернути всіх. Як працює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Повернути всіх. Як працює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Повернути всіх. Як працює Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
Настя (ліворуч) передає координаторкам штабу з питань поводження з військовополоненими фото свого батька, якого вона не бачила з літа, Київ, грудень 2022 року. Її тато підписав контракт на військову службу у травні, а наприкінці червня перестав виходити на звʼязок з рідними. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Вранці в коридорі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими людно. Родичі полонених часто приїжджають з інших міст до Києва задовго до призначеного часу і чекають на консультації на диванчиках у коридорі. За стійкою рецепції працівниця штабу Людмила відповідає на дзвінки, що надходять на гарячу лінію.

— Координаційний штаб, слухаю, добрий день, — підіймає слухавку Людмила. — Так, є на 10 ранку віконце в юриста. Ви стосовно кого? Чоловік, брат? Прізвище, імʼя, по батькові й дату народження скажіть. Ага. Номер військової частини? Статус — полон? На 10 годину завтра підʼїжджайте. Так, до побачення.

Штаб приймає родичів військовополонених та зниклих безвісти за особливих обставин щодня, окрім вихідних. Однак консультанти часто підтримують звʼязок з родичами й в неробочий час. Завдання штабу — зібрати дані про те, де, за яких обставин, з ким і коли людина зникла, або потрапила в полон, а також підтримати родичів у процесі пошуку. Крім того, працівники штабу допомагають оформити соціальні виплати, надають психологічну та юридичну підтримку родичам і консультують стосовно подальших дій близьких військовополонених та зниклих.

Один день роботи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими — у репортажі Суспільного.

Пошук. Полон

Настя заходить в кабінет з товстою текою в руках. На обкладинці — чорно-білий знімок чоловіка у тільняшці. Це — Володимир (ім’я змінене з міркувань безпеки — ред.), батько Насті, якого вона не бачила і не чула від літа. 25 травня Володимир підписав контракт на військову службу, а наприкінці червня перестав виходити на звʼязок з рідними. Увесь час батько рахувався, як зниклий безвісти.

Після того, як він зник, Настя зверталася у поліцію, до уповноваженого з питань зниклих безвісти, уповноваженого з прав людини, до Робочої групи ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень, до Міжнародного комітету Червоного Хреста тощо. На кожному етапі збирала документи, заяви, звернення. Потім роздрукувала фотографію батька і поставила на обкладинку папки.

Настя сідає за стіл навпроти Інни — консультантки по роботі з рідними військовополонених. Гортає сторінки папки й швидко говорить:

— Я стосовно батька. У мене змінився статус в чат-боті НІБ (Національного інформаційного бюро — ред.). Тут пишеться… — Настя не договорює і починає плакати.

— Сонечко, не поспішай, — каже Інна. — Ти хочеш сказати мені місце знаходження батька, яке хтось повідомив?

— Так, він був в Оленівці в липні, а потім його кудись перевели. Вибачте, я на нервах.

— Ну, ми ж герої, ми сильні, — каже Інна, а потім різко переходить на діловий тон. — Значить, дивись. Ти слідкуєш за пресою і читаєш новини. Ти ж розумієш, що навіть знаючи місце знаходження батька, ми з тобою не візьмемося за руки й не підемо туди. Бо є спеціальні служби, які цим займаються. Але ж ти віриш в те, що відбувається?

— Я взагалі не вірю, що війна в країні, досі не усвідомлюю, що шукаю батька, — відповідає Настя. — Я вже звернулася, куди тільки можна. Мені вже інші жінки, які теж шукають синів і чоловіків, кажуть, що я зробила все, що тільки можна. Але може десь ще є якась дрібничка, яку я не помітила, може є надія. Бо сидіти та чекати, то найскладніше.

— Ти листи в полон писала?

— Писала.

— Відповідь?

— Немає.

— Хтось з хлопців, що вийшли з полону, з тобою звʼязувався?

— Цивільний, який сидів з батьком. Його відпустили, а тата забрали в Оленівку.

— Зараз Оленівка розформована, там немає наших військовополонених. Але до нас уже приходили хлопці, що там сиділи і яких звільнили, — Інна знімає слухавку, набирає номер представника ЗСУ в Координаційному штабі. — Андрію, зайдіть до мене, тут дівчина прийшла, плаче. Треба допомогти.

Настя говорить з Інною — консультанткою по роботі з рідними військовополонених, розповідає про свого батька, який вже півроку рахується, як зниклий безвісти, Київ, грудень 2022 року.
Настя говорить з Інною — консультанткою по роботі з рідними військовополонених, розповідає про свого батька, який вже півроку рахується, як зниклий безвісти, Київ, грудень 2022 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

"Дай Бог син вернеться"

У Координаційному штабі працюють представники українських служб, що дотичні до роботи з військовополоненими: ГУР, Міноборони, ЗСУ, Нацгвардії, Нацполіції, Мінреінтеграції, ДПСУ, Мінʼюсту та інших. Після спілкування з консультантами, родичі військовополонених та зниклих безвісти в одному місці можуть вирішити питання, що повʼязані з оформленням документів, подачею заявок на виплати, запуском кримінальних проваджень для початку слідчих дій по кожному окремому випадку. В штабі родичам надають також психологічну допомогу, але часто люди приїжджають просто тому, що потребують підтримки.

У кабінет до Інни заходить Андрій з ЗСУ, а слідом за ним Людмила з рецепції.

— Інно, я перепрошую, до тебе жінка, — говорить Людмила. — Вона була вже сьогодні вранці, але хоче щось ще. Зможеш прийняти?

— Так, нехай заходить.

— Я вам не заважаю? — протискається в кабінет захекана жінка. Її звати Люда. Вона приїхала з Хмельницької області, о шостій ранку, ще до початку роботи штабу. Її син — один з військових, що перебували на Азовсталі. Його досі не повернули з полону. Востаннє Люда з ним розмовляла поки він ще був у Маріуполі. Потім бачила лише на фотографії, які вони з побратимами робили перед виходом з Азовсталі.

Людмила приїхала до координаційного штабу з Хмельницької області. Її сина досі не повернули з полону. Він – один із захисників Азовсталі. Київ, грудень 2022 року.
Людмила приїхала до координаційного штабу з Хмельницької області. Її сина досі не повернули з полону. Він – один із захисників Азовсталі. Київ, грудень 2022 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

— Який він зараз? Хлопці, які вийшли з полону, казали ділити на два, — говорить Люда. — Сорок кілограмів втратив. Але нічого. Кури в нас є. Дай Бог син вернеться, буду відгодовувати. Знаєте, у мене четверо дітей своїх, шестеро прийомних, шістнадцять онуків і один правнук. В селі кажуть, чого ти так переживаєш, в тебе ж ще багато дітей. В сенсі? А той один що? Я щоранку молюся — Господи, забери моє життя і віддай йому. Відчуваю весь його біль.

— Памʼятаєте, якою ви сюди перший раз приїхали? — запитує Інна.

— Та я прямо в коридорі непритомніла. Була голодна, в мене впав цукор, руки були в жахливому стані. А ця жінка, Інна, цукерок мені дала, кремів, йогурт, якийсь сухпайок. З того часу вона мене підтримує. Я, буває, відчуваю, що вже не можу. Піду, кугута зарубаю, на базарі продам, на ті гроші куплю квиток в Київ і їду сюди. Знаю, що витрачаю час на ці поїздки, але мені після цих розмов знову хочеться жити.

— Я рада, що пані стала принаймні посміхатися. Вам ще треба допомога, все добре?

— Так, все добре. Мені треба було вирішити питання з юристами, з СБУ і з поліцією, бо нам з квітня не надавали номер кримінального провадження. Але нам дали телефон слідчого.

— Добре. Тепер тільки чекати.

— Та стільки місяців дитина жива, стільки всього він пройшов. Родичі кажуть — от був же обмін, вивели, знайшли, а твій що? А я пояснюю, що не все так просто. Що він військовий, а не собака, яку просто десь на вулиці знайшли та привели. Ніхто не вірить. Тільки тут мене розуміють.

Востаннє Людмила розмовляла із сином, коли він ще був у Маріуполі. Координаторкам штабу жінка показує фотографії, які її син з побратимами робили перед виходом з Азовсталі. Київ, грудень 2022 року.
Востаннє Людмила розмовляла із сином, коли він ще був у Маріуполі. Координаторкам штабу жінка показує фотографії, які її син з побратимами робили перед виходом з Азовсталі. Київ, грудень 2022 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

"Інно, а скажи, що нам робити далі?"

Від початку роботи Координаційний штаб провів 35 обмінів. Уповноважена президента з питань прав захисників Альона Вербицька 30 грудня повідомила, що в полоні залишається близько 3,4 тисячі військових. Загалом за час роботи Координаційного штабу звільнили 1646 військових. Крім того, у полоні Росії перебуває близько 1400 цивільних, з яких вдалося повернути лише 106 людей.

— Усі, хто є в реєстрі НІБ, підлягають обміну, — пояснює Інна. — Родичі, буває, кажуть: дайте списки. Але по суті їх немає. Звісно, всі хочуть, щоб їхніх рідних звільнили першими. Однак обмін залежить від перемовин і рішень іншої сторони. Рідні не мають впливу на обмін. Вони можуть надавати додаткові покази, докази, свідчення. Проте над самим обміном працює держава і її завдання — повернути всіх.

Люда ще кілька разів дякує Інні, обіймає її і йде на поїзд додому. Інна повертається до Насті:

— Ти все розказала Андрію?

— Так, у мене навіть є прізвище, імʼя та фото побратима батька, з яким він сидів.

— Ти молодець, будеш у нас волонтеркою, як батько повернеться. Але твоя задача зараз — подати заяву до центру комплектування і дати слідчому інформацію про місце перебування батька. Добре? Тільки не плач більше. Дочекаєшся татка і ми ще разом відсвяткуємо. Не віриш? От побачиш.

До приходу на роботу в Координаційний штаб, Інна 33 роки віддала військовій службі, має звання полковника, на пенсії працювала у Мінʼюсті. 24 лютого вона була у відпустці. Її колеги з інших регіонів перестали виходити на звʼязок і ніхто не знав, як їх розшукати. Інна весь час була на телефоні. А потім їй подзвонив колишній співслужбовець і розповів, що зник його син-військовий, попросив допомогти знайти.

— У березні ніхто не був готовий, що люди почнуть зникати, — каже Інна. — Не було координації, організації. Я робила все, що було в моїх силах. А коли створили Координаційний штаб, написала заяву на звільнення на основній роботі й перейшла сюди. Я знала, що зможу. Багато людей приходять на консультації в штаб, але скільки ще не прийшло? Вони всі різні, різного віку, соціальної категорії, але кожен хоче побачити, що їм допомагають.

До приходу на роботу в Координаційний штаб, Інна 33 роки віддала військовій службі, має звання полковника, на пенсії працювала у Мінʼюсті. Київ, грудень 2022 року.
До приходу на роботу в Координаційний штаб, Інна 33 роки віддала військовій службі, має звання полковника, на пенсії працювала у Мінʼюсті. Київ, грудень 2022 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Інна памʼятає багатьох людей, які приходили до неї на консультації. Пам’ятає літнього чоловіка, що не чув сина з травня і вірить, що той живий і у полоні, бо так і не бачив його тіла. Памʼятає, як просила колегу повідомити іншій родині, що прийшло підтвердження про загибель родича, якого вони шукали. Памʼятає двох дівчат з Маріуполя, чий батько загинув на Азовсталі, а мати була в полоні. Памʼятає їхнє щастя, коли мати, під час одного з обмінів, повернулася додому.

— Коли зʼясувалося, що мати в полоні, вони дзвонили мені й питали: "Інно, що нам робити далі?" Я завжди кажу, треба чекати. Оці всі папки, — Інна показує важкі теки у себе на столі, — це різні кейси. Ось бої під Тошківкою, ось поранені, ось полонені окремо. Це своєрідне поле бою, де кожне вивільнення — велика перемога. Сьогодні звільнили ще 65 людей і це радість для рідних. Але я знаю, як консультант, що завтра буде тяжкий день, бо телефонні лінії розриватимуться, приходитимуть люди без запису і питатимуть: а де мої?

Тригери

Окрім індивідуальних, штаб проводить також групові консультації з громадськими обʼєднаннями родичів військовополонених та зниклих безвісти. В Україні є понад 20 таких ГО. Одне з найбільших обʼєднань — "Жінки зі сталі", які згрупували майже чотири тисячі людей, чиї близькі перебували на Азовсталі й потім потрапили в полон. Переважно такі угрупування створюють родичі великих бригад для комунікації з Координаційним штабом.

Одна з таких бригад — 24-та ОМБр імені Короля Данила. У кімнаті, де зібралися родичі військових, тісно, душно і дещо напружено. Одинадцять жінок приїхали зі Львова до Києва, щоб отримати відповіді на приблизно однакові запитання.

  • Чи вивозили тіла їхніх чоловіків з поля бою?
  • Чому досі немає реєстру безвісти зниклих за особливих обставин?
  • Як формується перелік тих, хто опинився в полоні? Звідки отримує НІБ інформацію про полон?
  • Як дізнатися про імовірну загибель чи полон?
  • Як часто звільнені полонені дзвонять в НІБ?
  • Чи можна дізнатися останню геолокацію телефона чоловіка, якщо не знаєш, де він зник?
  • Чому чоловіка не обмінюють, якщо відомо, в якій саме колонії він перебуває?
  • Чи можна по супутнику подивитися, що відбувається на окупованих територіях?
  • Чи можна подивитися відео з дронів з поля бою, щоб дізнатися, чи лежать там наші чоловіки?
  • Який шанс, якщо чоловіка немає в переліку полонених, немає на фото чи відео з полону, що він досі живий?
Групова консультація у координаційному штабі з рідними військовополонених та зниклих безвісти бійців 24-ї ОМБр імені Короля Данила. Одинадцять жінок приїхали зі Львова до Києва, щоб поставити питання про своїх чоловіків. Київ, грудень 2022 року.
Групова консультація у координаційному штабі з рідними військовополонених та зниклих безвісти бійців 24-ї ОМБр імені Короля Данила. Одинадцять жінок приїхали зі Львова до Києва, щоб поставити питання про своїх чоловіків. Київ, грудень 2022 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Такі зустрічі у штабі відбуваються щодня, інколи по кілька разів. Майже на всі запитання відповідає один з консультантів штабу Олег.

— Це була відносно спокійна зустріч, попри те, що це складна ситуація і складна бригада, — говорить Олег. — Ці люди вже неодноразово зверталися в різні служби та інстанції, приїжджають сюди не вперше, вони виходили на мітинги. Потреба в таких зустрічах виникає тому, що штаб залишається найбільш відкритим органом, який приймає, вислуховує та опрацьовує запити людей. Бо СБУ, поліція та інші служби перевантажені такими справами.

— У людей є претензії в цілому до держави, — продовжує Олег. — Родичі бачать, що звільнили, наприклад, командирів Азова і для цього використали Медведчука. У них виникає питання — а наші що? Не такі герої? Чому наших не поміняли на Медведчука? Родичі мають на ці запитання моральне право. Фактично, кожен, хто до нас приходить, використовує якесь плече тиску, щоб сказати: ось цих обміняли, а цих ні. Добре, дивімося, скільки ваших в полоні, а скільки вже звільнено, конкретні цифри. От, наприклад, про обмін на 215 людей говорили, що там усі медійні. Але медійними там були до десяти осіб і вони стали відомими задовго до полону. Це такі ж захисники, такі ж герої, як і представники морської піхоти, прикордонники, нацгвардійці. Але їх визнали терористами й планували стратити. Держава мала на це реагувати. Зараз, наприклад, мало хто згадує про медійність азовців, бо їх мало потрапляє на обмін. Важко сказати чому, це залежить від тієї сторони.

Олег каже, що на сьогодні основне завдання штабу — повернути усіх військовополонених додому, виходячи з доступного обмінного фонду, тобто тих російських військових, які утримуються в українському полоні. Окрема аналітична група працює над виявленням тригерів, за якими можна впливати на російську сторону і нагадувати за тих українців та українок, що досі лишаються в полоні.

— Ми не можемо подати на обмін людей за ознакою підрозділу, тому що зайва інформація про місце служби може нашкодити полоненим, — пояснює Олег. — Є загальний реєстр і якщо ми бачимо, що на певному напрямку, з певного підрозділу люди потрапили в полон, утримуються в одному виправному закладі й звідти нам нікого не віддають, можемо завуальовано апелювати до цих аргументів під час перемовин. Однак юридично пріоритетів в обмінах немає.

Переговорний процес ведеться централізовано, як з української, так і з російської сторони. Для цього в Росії створили Міжвідомчий гуманітарний штаб, який підпорядковується російському міністерству оборони. Міноборони РФ також збирає та обліковує відомості стосовно російських військовополонених.

— Гуманітарним правом передбачено також наявність третьої сторони в переговорному процесі, але це поки не працює, — розповідає Олег. — Переговори ведуться щодня у визначені часові рамки. З української сторони є група осіб, доступ до яких обмежений, що ведуть цей процес. В цій групі є представники різних структур (їхні особисті дані не розголошуються з міркувань особистої безпеки та безпеки їхніх родичів — ред.). Але з російського боку це не завжди працює чітко, бо вони мають структури й підрозділи, які такі перемовини не ведуть. Наприклад, ПВК “Вагнер” або кадирівці. Тому ми обмінюємо вагнерівців, але звільнити тих, хто утримується вагнерівцями — складніше питання.

Олег пояснює, що перемовини неоднорідні та часто не мають логіки. Є схематика, коли йдеться про конкретні цифри, дати, формат обміну. На певному етапі зʼявляються конкретні прізвища. Але при цьому можуть тривати паралельні переговори по кількох групах одразу.

— Наприклад, по важкопоранених ми можемо вимагати якнайшвидшого повернення, бо їм необхідна медична допомога. Але ми до кінця часто не знаємо, чи повернуть першими саме поранених, чи, наприклад, інших людей. Як правило, загальна кількість людей на обмін відома, але по факту може відрізнятися і як правило в меншу сторону. Наприклад, назагал відомо, що під час жіночого обміну планувалося повернути 110 жінок, а повернулося 108. За нашими даними, це звільнені люди, які вирішили з різних причин залишитися в окупації. Ми вимагаємо підтверджень, що це було добровільно, але перевірити це важко. Просто знаємо, що є такі випадки, коли люди вже не утримуються в місцях позбавлення волі й вільно пересуваються. Ми все одно подаємо їх в переліках на обмін.

Негуманне поводження

Росія довгий час не допускала до місць утримання українських військовополонених навіть представників Міжнародного комітету Червоного Хреста. Тож ніхто не міг точно засвідчити, чи дійсно конкретні люди перебувають у конкретних місцях. Полонених могли перевозити в різні колонії чи ізолятори й РФ не підтверджувала, що дійсно утримує певних людей. Частина інформації отримувалася оперативним шляхом, наприклад, від тих, хто вже повернувся і міг чути чи бачити інших полонених. Також така інформація надходила від людей, які залишаються на окупованих територіях.

Останнім часом обміни стали відбуватися частіше, а переговорний процес став чіткішим. Ситуація змінилася, оскільки, по-перше, Росія стала допускати МКЧХ до місць утримання військовополонених і тепер організація може обліковувати людей. По-друге, через успіхи ЗСУ на фронті, зміцнюється позиція України в переговорному процесі. По-третє, Росія сама стала більш зацікавленою в обмінах і участі в переговорному процесі через міжнародний тиск.

— Те, що в міжнародній спільноті імідж Росії опустився нижче нульвого рівня, відомо всім, — говорить представник Секретаріату уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Координаційному штабі Андрій Стульніков. — Однак вони намагаються якимось чином себе вибілювати, наводячи аргументи на свій захист. Хоче Росія чи ні, але вони є субʼєктом міжнародних відносин. РФ веде зовнішньоекономічну та зовнішньополітичну діяльність, добровільно ратифікувала в законодавство ті ж самі Женевські конвенції. Тому на них здійснюється міжнародний тиск.

Роль представника Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Координаційному штабі — зʼясувати факти порушень прав людей. Насамперед це стосується утримання цивільних заручників, зʼясування долі цих людей та їх звільнення. За нормами міжнародного гуманітарного права, цивільні, які не є комбатантами, тобто не беруть участі в бойових діях, мають бути звільненими без умов обміну.

Також представник Секретаріату уповноваженого у штабі фіксує порушення прав родин військовополонених. Наприклад, у випадках коли військові частини або інші офіційні відомства не відповідають на запити громадян, або якщо у поліції не приймають заяв щодо відкриття кримінального провадження по факту зникнення.

— До офісу Омбудсмана надходить вал звернень про звільнення з полону і встановлення місця знаходження військовополонених та цивільних заручників. Однак законодавчо цей функціонал не прописаний в обовʼязках Омбудсмана, бо уповноважений здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав людей. Тобто він є умовно посередником між громадянами та органами влади. Родичам здається, що чим більше звернень в різні установи вони напишуть, тим краще. Частково вони праві. Але Омбудсман не може самостійно встановлювати місце перебування військовослужбовців або цивільних та не формує реєстрів осіб, які підлягають обміну.

Водночас представники Офісу омбудсмана присутні під час усіх обмінів. Як пояснює Андрій Стульніков, це необхідно для того, аби в перші хвилини обміну зафіксувати порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права. Тобто визначити загальний фізичний стан звільнених, втрату ваги, сліди катувань тощо.

— Раніше була поширеною практика, коли українських військовополонених доставляли в пластикових стяжках на руках і максимально туго замотували очі скотчем навколо голови. У наших полонених залишалися сліди та рани на тілі, а це також тягне за собою інші проблеми — головний біль, дезорієнтацію в просторі. При чому це ж триває по кілька годин. В один з обмінів наших полонених 10 годин возили в літаку і 10 годин вони сиділи в скотчі й зі стяжками. Один з яскравих фактів тиску на жінок-військовополонених — обстригання їм волосся. Це все фіксується як порушення міжнародного гуманітарного права і потім Омбудсман озвучує ці факти на міжнародному рівні, аби донести, що навіть доставка полонених до місця обміну — це негуманне поводження.

Другого січня Омбудсман України Дмитро Лубінець анонсував про можливу зустріч з російською Омбудсманом Тетяною Москальковою (11 січня вони зустрілися у Туреччині — ред.) Раніше Лубінець уже зустрічався з нею під час одного з обмінів і продовжує комунікувати з Москальковою онлайн. Ще влітку російська сторона такої комунікації з Україною не вела.

— Я не був безпосередньо присутній під час комунікації нашого Омбудсмана з Москальковою, тому не можу сказати, як відбувається цей процес. Однак наші військові, яких почали нещодавно звільняти з полону відзначають, що ставлення в різних колоніях до них за останні пару місяців змінилося. Над ними менше знущаються, менше принижують. У місця утримання стали приїжджати представники російської генпрокуратури, щоб перевірити факти тортур і умови утримання. Зрозуміло, що на багато речей вони закривають очі. Стало також більше психологічного тиску. Наприклад, конвоїри можуть забрати наших людей з речами на вихід, вивезти за межі міста, нічого не пояснюючи, а потім відвезти назад у камеру і сказати, що це був обмін, але Україна їх не приїхала забирати, що вони не потрібні нікому.

На столах у координаторок штабу лежать важкі теки, в яких складені різні кейси: окремо поранені, окремо полонені та зниклі безвісти. Кожне вивільнення, каже Інна – велика перемога. Київ, грудень 2022 року.
На столах у координаторок штабу лежать важкі теки, в яких складені різні кейси: окремо поранені, окремо полонені та зниклі безвісти. Кожне вивільнення, каже Інна – велика перемога. Київ, грудень 2022 року. Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне

Невизначена втрата

Якщо говорити про певний алгоритм роботи штабу, то він такий — з різних джерел збирається інформація про місце перебування військовополонених. Вона аналізується і передається до переговорної групи. Далі вже її учасники озвучують частину інформації російській стороні.

— Складніше повертати людей, яких утримують на території квазіреспублік, оскільки їх "керівництво" хоче також бути субʼєктами у правовому полі й будь-якими шляхами домогтися визнання, — говорить Андрій Стульников. — Вони дають "офіційні" відповіді на своїх бланках, коли родичі наших військовополонених до них звертаються. Але ми на кожній зустрічі з рідними говоримо, що така комунікація небезпечна для самих полонених, бо вони можуть вимагати інформацію, якої полонений їм не надав, що потім може зʼясуватися, що людину і звати інакше, і звання не таке, і завдання в нього було не машину ремонтувати. Але на сьогодні Росія оголосила, що ці квазіреспубліки є субʼєктами їхньої державності. Відповідно нам немає потреби звертатися до Пушиліна чи Пасічника. Ми працюємо безпосередньо з представниками Росії.

Окрім підтверджених військовополонених, більше 15 тисяч людей, і військових, і цивільних вважаються зниклими безвісти. Скільки конкретно з них саме військових — інформація закрита. У Координаційному штабі кажуть, що ці люди перебувають у розшуку, однак слідчі дії ускладнюються.

По-перше, відсутністю верифікованої інформації. Навіть якщо штаб отримує дані про місце перебування зниклого у полоні, представники переговорної групи не можуть називати джерела такої інформації на переговорах з міркувань безпеки цих джерел. По-друге, веденням бойових дій на території зникнення людини. Ані слідчі, ані представники Уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин почасти не можуть виїхати на територію, де зникла людина, оскільки це по суті сіра зона. Відповідно, якщо людина загинула, то забрати її тіло також неможливо, аж до фактичного звільнення території. А без тіла, процедури упізнання або результатів експертизи ДНК родичам не можуть офіційно підтвердити смерть військового.

— Ми можемо припускати, що всіх не знайдуть найближчим часом, — каже Андрій Стульніков. — Ми це знаємо з досвіду Другої світової війни. Але без офіційного підтвердження, на основі здогадок чи навіть свідчень побратимів, ми не можемо говорити про загибель близьких. Зниклий безвісти — це така невизначена втрата, яка надзвичайно сильно психологічно тисне. Люди які живуть з цією втратою, намагаються знайти для себе сенс життя у пошуках. У будь-якому випадку, поки немає тіла, людина живе надією на краще. Так, звичайно, якщо він не в полоні, а все-таки загинув і є підтвердження ДНК, далі з часом доведеться пережити горе. Але буде ритуал поховання, прощання, буде місце, куди людина може принести квіти, прийти з родичами та друзями. А потім продовжувати життя далі.

***

Я повертаюся в кабінет консультантки Інни. Уже вечір, відвідувачів немає, Інна дозаповнює папери. На кілька секунд в її кабінеті згасає світло — планові відключення.

— Скажи, що ми побачимо на тих територіях, які ще маємо звільнити? — запитує мене Інна. — Ми й раніше знаходили масові поховання, знаходимо і сьогодні. А є немасові поховання, наприклад, у дворах Маріуполя. Скільки там лишилося людей? Скільки на Азовсталі загинуло? Хто зараз зайде і їх забере?

— Ви не втомлюєтеся від усіх цих історій?

— Я втомлююся. Але не фізично. А морально… Хочеться прийти додому і мовчати кілька годин. Я не скажу, що це вигорання. Це ніби гра, коли тобі кидають, кидають, кидають мʼячик, а потім раптом хтось кидає камінь і ти не знаєш, куди його подіти. Але як будеш носити його постійно з собою, довго не протягнеш. Тому я стараюся свій камінь десь класти, виходити з цих історій.

— Думаєте, вас надовго вистачить?

— Я ж не лежу поранена на полі бою. Вистачить, звісно, — говорить Інна. Приміщення наповнюється гудінням генератора і в її кабінет повертається світло.

Читайте також

На початок