Культурна війна триває на рівні з війною справжньою. У цих умовах важливо пам’ятати про культуру, боротися за свідомість та патріотизм майбутніх поколінь, змагатися за правду та поширювати її, щоб вистраждані уроки сьогодення не були забуті та допомогли нам у майбутньому.
Саме з цією метою сайт Суспільне Культура спільно з громадською організацією "Свобода думки" запускають цикл інтерв'ю в яких розкриватимуть думки відомих культурних та державних діячів про війну в Україні та її вплив на розвиток вітчизняної культури.
Коли почалась повномасштабна війна, художник Олег Лазаренко вирішив залишитися вдома, у Харкові, та долучився до волонтерського руху. Його глибоко вразили історії людей, які допомагають біженцям з окупованих територій, здійснюють евакуацію мирних жителів та привозять гуманітарну допомогу харків'янам. Саме їхні портрети почав малювати художник, створивши унікальний та зворушливий проєкт "Вартові Харкова".
Митець розповів про натхнення під час війни і як вона взагалі впливає на морально-психологічний стан та чи буде українське мистецтво актуальним у світі після перемоги.
Олег Лазаренко — український художник з Харкова, живописець та основоположник мозаїчного кольоропису — художньо-технічного прийому написання картин.
Заслужений художник України, один із засновників і активних учасників Спілки дизайнерів України, творець експозицій та виставок сучасного мистецтва за кордоном, співавтор масштабних мистецьких проєктів "Цивілізація любові" та "Апостольське запричастя". Друга згадана робота отримала високе благословення від патріархів Української Православної Церкви. Сьогодні роботи митця належать до престижних художніх колекцій в Україні та закордоном.
Як впливає російська культура на ситуацію в Україні? Чи треба нам відмовлятися від неї?
На мою думку, коли ми бачимо, що зараз коїться, що українське буквально перебуває на межі зникнення, треба брати паузу від всього російського на декілька століть. Ми є ворогами й ними залишатимемося ще десятиліття, але прийде час, коли нам треба буде відновлювати зв'язки та стосунки.
Які теми слід висвітлювати митцям сьогодні: трагічні та журливі мотиви чи підбадьорливі та життєрадісні сюжети, які закликають до перемоги?
Якщо брати приклади з історії мистецтва, то варто згадати саме великих імпресіоністичних художників, як-от П'єр-Огюст Ренуар, Едуард Мане, Каміль Пісарро. Вони жили під час війни Німеччини з Францією, переїжджали до інших країн, творили й виживали вже поза межами своїх держав.
Анрі Матісс, як кажуть, — гордість Франції: він жив і в окупації, і виїжджав за кордон, але все одно малював інтер'єри, жіночі та дитячі портрети. Навіть коли донька Матісса потрапила у полон як інтернаціоналістка, він не вдався до зображення жахів війни, а продовжував звертатися до тематики квітучої сили світу, до тематики проти темряви.
Малювати трагічне чи підбадьорливе — індивідуальне питання. Хтось схибив і втік, хтось всю війну мовчить, а хтось творить заради перемоги й своєї держави. Пікассо, наприклад, спочатку не розумів війни та не малював жахи повною мірою. Зауважу, що все залежить від морального стану та бажання художника, яким чином війна зачепила його душу, близьких, онуків, дітей.
Яким чином війна впливає на морально-психологічний стан художника?
Зараз є митці, які виїхали з дому й у них взагалі немає бажання творити саме через моральний стан. Комусь взагалі не до малювання, а в інших, навпаки, з'являється більше натхнення та жаги до створення чогось нового, що потребує Україна та світ.
Хтось малює плакати з закликом до перемоги, чиюсь душу зачепили зворушливі історії людей, тому й у художників з'являються ідеї, як передати біль і трагедію народу за допомогою картин. Є митці, які перебувають за кордоном, але малюють розбитий Харків, підтримують наших військових, хоча те, що твориться на передовій, не пройшло крізь них.
Мені наші хлопчики з фронту казали: "Кого ж ми будемо захищати, якщо місто буде пусте? Нашу землю ми точно будемо оберігати, але треба, щоб хтось це підтримував і всередині". Отже, є художники, які малюють на тематику війни, є ті, хто зображує красу України та надсилає для підтримки наших захисників. Усе залежить від стану митця.
Коли почалася війна, у вас зникло натхнення малювати, чи, навпаки, з'явилася жага творити?
У мене побільшало натхнення малювати. Війна мене застала на етюдах, і я не міг повернутися додому, де сиділа донька, дружина та онука у підвалі. Онучка мені казала: "Діду, тут постійно бум-бум-бум", — це мене неабияк спонукало до того, щоб чимось займатися.
У перші дні війни я не знав, що робити далі. Уже коли з'явилася надія, що ми переможемо, тоді я набрався великої сили, щоб творити, щоб виплеснути все, що сидить всередині. Дуже складно знайти художню мову передачі всього того болю на полотні. Отож коли я повернувся до творчості, то зрозумів, що це не повинна бути картина 1x2, це повинна бути робота, як у Пікассо, — 3x7, 4x8.
Загалом я використовую складну техніку під час малювання, тому робота іноді триває і рік, і більше, а зараз стільки часу немає. Я починаю малювати на полотні 3x6, а потім виникає питання: "А чи вистачить у мене сил для того, щоб довести її до такого емоційного стану, щоб картина була не просто малюнком, а щоб вона зачепила серце глядача, щоб мої хвилювання почули?". Мені хочеться знайти свою мистецьку мову малювання та не піддатися плакатному піару.
Війна закінчиться, але жах нападу Росії залишиться в пам'яті на довгі роки. Я розумію митців, що малюють світле та мирне, але це все буде й потім, після війни. Їхні картини будуть купувати для інтер'єру, для краси, а роботи на воєнну та патріотичну тематику залишаться, але їх треба малювати саме зараз, саме в такому психологічному стані, адже з роками вони втратять свій справжній сенс. Мистецтво не повинно ніколи бути осторонь, особливо коли склалася така ситуація.
Мене надихають картини, які я створював до війни — тема православного життя, старців та монастирів. Зараз я продовжую плідно працювати над тематикою Київської Русі, малюю портрети великих сучасних митців та духовне українське коріння: апостолів, монахів. Я бачу, що йде і релігійна війна, і духовна, і політична, й економічна, і культурна, отож просто сидіти без діла — не варіант. Культура України повинна захистити своє вікове коріння, яке йде ще з Київської Русі.
Зараз українська культура є трендовою у світі. Чи буде наше мистецтво актуальним і після війни? Що варто робити для того, щоб і надалі забезпечити його популяризацію?
Зараз війна, тому й існує багато піару, що надзвичайно шкодить майстерності.
Отож мені здається, що замість піару нам слід проводити грандіозні виставки в популярних та актуальних музеях.
Держава повинна зробити презентацію українського мистецтва також і після війни, щоб показати велич нашої культури. Художникам самостійно прорватися дуже важко, обов'язково потрібна підтримка з боку держави: не тільки олігархи повинні виділяти кошти на виїзд українських робіт за кордон, бо, наприклад, поїхав хтось у Францію, а хто цей художник, звідки він взявся — ніхто не знає. Картини, які прямують до Європи, до США повинні вже бути українським брендом, про який цікаво дізнаватися.
Є теорія, що коли закінчиться війна, наша культура може забутися. Це зовсім не бажано, тому ми повинні прориватися. Тетяна Яблонська, Катерина Білокур — наші українські бренди, які відомі світові, я хочу, щоб таких було все більше й більше, я хочу ще за життя побачити грандіозну виставку українських художників у Луврі, і я вірю, що це буде.
Чи вплинуло на ситуацію в Україні та на російську агресію те, що ми замало українізовували схід та південь України?
У мене була виставка в Луганському обласному художньому музеї на 200-річчя Тараса Шевченка. До цього я проводив виставку "Апостоли" в 2012 році у Луганську. Вже тоді я відчував, що на Донбас дуже впливає зросійщення. Населення Луганщини не розуміло, хто такі українські апостоли, чому я їх намалював, чим вони займалися. Такі питання мені ставили й на телебаченні, і на радіо. Я відчув, що питання української мови — як червона ганчірка для бика.
Звісно, я не кажу, щоб право на існування мало тільки українське мистецтво.
Загалом ми повинні відновлювати історичне минуле нашого українського живопису, бо згадуючи ще часи Російської імперії, можна помітити, що роботи українського художника Боровиковського зробили великий внесок у становлення російського живопису. Багато талановитих хлопців вивозили з України в Росію, щоб вони поповнювали російську культуру. Хоча, наприклад, Сковорода не зміг жити в золотій імперіалістичній клітці. До речі, в музеї Григорія Сковороди було багато моїх робіт. Коли його розбомбили росіяни, ми з директоркою почали думати, як відтворити знищене чи оновити те, що залишилося.
Багато художників українського походження, як-от Іван Марчук, працюють і в Канаді, і в Америці, і в європейських державах, тому ми повинні й надалі підтримувати міжнародні зв'язки. Зараз, як я вже казав, потрібні великі виставки в усіх відомих музеях світу. Тоді ми будемо казати, що ми стовідсотково варті уваги. Звісно, ми й так варті, але ми повинні кожен день доводити, що ми унікальні та у нас теж є своя історія й культура.
Чи відчуваєте ви достатню підтримку у своїй діяльності з-за кордону?
Хочеться, щоб підтримки від світу було ще більше, адже це зараз дуже потрібно і важливо. Наприклад, аукціон "Крістіз" — це потенційна можливість для наших художників заявити про себе, виставити свої роботи й продати їх за велику ціну. Саме участь у цьому аукціоні важлива, адже тоді цілий світ говоритиме про нас і знатиме, чого варта Україна.
Колись цей аукціон приїжджав до Москви та підтримував їх, тому що там водилися великі гроші, а коли немає грошей — навіщо їздити. У нас в Україні зараз є дуже цікаві роботи, митці, що висвітлюють на полотно теми, які хвилюють багатьох — у нас є те, що варте світової уваги. Отож перша задача — це аукціон "Крістіз", а ще заклик до Пінчука, щоб він підтримав цю ініціативу і зробив це якнайшвидше.
Ось ми виграли "Євробачення", а зараз нам ще треба показати Європі, на що ми здатні у живописі. До того ж наш живопис має і європейське коріння, і загалом світове.
Кореспондентка Поліна Кокошко, редакторка Ольга Науменко.
Громадська організація "Свобода думки" — це спільнота молодих українських журналістів та редакторів, які об’єдналися під час російсько-української війни з метою трансляції й оприлюднення знань, думок і позицій митців, волонтерів, дизайнерів, істориків та експертів у галузі української культури. Можна долучитись до Instagram та Facebook.
Мета наших творчих партнерів — становлення та міжнародне визнання української культурної спадщини й руйнування міфу про "маленьку українську культуру".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
