Коров’ячу екоферму просто неба мають Анна та Тарас Нечепоруки. Обоє мають вищу освіту істориків. Молода сім’я переїхала з Вінниці у село на Хмельниччині, щоб продовжити справу бабусі. Корів вони не доять і не вбивають.
Для чого їх вирощують та як господарюють у селі, де лише дев’ять жилих дворів дізнавалось Суспільне Хмельницький.
Фермерка Анна Нечепорук розповідає, як назвала своїх корів. Їх у неї зараз 23. Кожна має кличку: "Є корова Пледик, є її донька – Сейлормун, така з сердечком на лобі, біленька – Ромашка, ще одну біленьку звати Коза, корова – Коза".
Тварини увесь рік живуть просто неба. Їх не доять і не вбивають, вирощують на продаж під корову, розповіла фермерка: "У мене є декілька бичків – один дорослий Борзий, Біткойн – підліток і сім пупсиків цьогорічних. Також є п'ять теличок цьогорічних і торішніх, два цапи Бе і Ме і кінь Зірка. Ми з ними нічого не робимо, вони в нас для краси".
Анна Нечепорук каже, тварини випасаються на полі площею 12 гектарів. Зараз їх контролює електронний пастух. За словами Анни, цю справу вони з чоловіком перейняли від бабусі два роки тому.
"Вони були не ручні, бо бабуся була старенька, батько був на роботі, корів ніхто останні роки не доїв. А тут приїхали ми, такі розумні, телятко забрали апарат вчепили до корови – доїмо. Той наш доїльний апарат літав по всьому хліву. Тому ми вирішили не відлучати телят від корів, і в нас телята цьогоріч на коров’ячому грудному вигодовуванні", – розповіла Анна.
Одна з освіт Анни – юрист, але тепер жінка вміє приймати пологи у корів.
"От ми приймаємо пологи. Перші дві години вони найвідповідальніші, бо потрібно проконтролювати, як телятко народилося, подивися чи все з ним добре, дуже швидко видоїти корову й тим молозивом нагодувати теля", – каже фермерка.
Анна та Тарас Нечепоруки за освітою історики, у село на Деражнянщині переїхали під час карантину з Вінниці. Тарас Нечепорук каже, тут він прокидається разом із сонцем.
"Взимку мені потрібно прокидатися, залежно від того, коли прокидаються корови. Бо вони взимку прокидаються, одразу кудись ідуть мандрувати, в ліс пастися, оскільки взимку у нас не вистачає території, ми їх годуємо сіном. Але вони звикли до того, що вони постійно рухаються і пасуться. У них є GPS- трекери", – каже чоловік.
Сіно зберігають у нежилих будинках, їх сім’я в селі придбала десять. У селі заселених ще є дев'ять хат. До найближчого магазину п'ять кілометрів. Анна каже, не жалкує, що переїхала сюди, бо під час війни приймала вимушених переселенців.
"Жодного разу я ще не пожалкувала про те, що я сюди переїхала. Коли розпочалася війна я зрозуміла ще більше, що я на своєму місці. Бо від початку війни у нас було більше 40 людей. Ці бідні люди з дітками, із Сіверськодонецька, я їх веду через лісок... У нас 12 людей лягало спати, а у нас навіть 40 квадратних метрів немає", – пригадує Анна.
Свій будинок сім’я ремонтує, додає жінка: "Ми поставили бойлер, пральну машинку, і в мене гаряча. Холодна вода, туалет, душ – в мене все в будинку".
Воду для тварин беруть зі свердловини в бочки. Крім корів, розповідає Тарас Нечепорук, вони тримають качки, кури та цесарки. Корм для тварин частково купують.
"50 на 50 виходить: і купуємо, і, що встигаю, сам заготовляю, бо часу мало і такої техніки у мене немає великої, у мене звичайний мотоблок з косаркою і з граблями", - розповів Тарас.
Тарас Нечепорук каже, у майбутньому вони з дружиною планують розвивати зелений туризм та проводити екскурсії.
Читайте також
- "Ми їм пиріжки, а вони нам бензин". Історія багатодітної сім’ї переселенців з Донеччини, які оселились на Хмельниччині
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.
