З 14 по 23 жовтня у Варшаві пройшов міжнародний кінофестиваль найвищого класу А, 38-й за ліком. Цього року він також прихистив Одеський кінофестиваль (ОМКФ), який через російську-українську війну змушений був переїхати до польської столиці і став водночас окремою секцією у межах фестивалю Варшавського. Тому деякі з українських фільмів було представлено одночасно в програмах обох фестивалів. Відтак навіть лого польського фестивалю зазнало змін, увібравши в себе синьо-жовту стрічку, а тема України проходила пунктиром крізь всі десять фестивальних днів.
Українського кіно, яке і в попередні роки було досить широко тут представлене, цьогоріч було ще більше. Сама українська секція Варшавського фестивалю (вона ж – програма Одеського) включала 11 стрічок повного та 7 – короткого метра.
Змішане польсько-українське журі ОМКФ обрало найкращим фільмом повнометражний дебют Максима Наконечного "Бачення метелика" – драму аеророзвідниці, яка пройшла через полон. Стрічка Наконечного обійшла, зокрема, фільм іншого повнометражного дебютанта Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір", що напередодні став тріумфатором вітчизняної премії "Кіноколо", взявши 5 з 6 можливих призів. Випередила вона і цьогорічного оскарівського номінанта від України "Клондайк" Марини Ер-Горбач та фільм Ірини Цілик "Я і Фелікс", який тут йшов під назвою "Камінь, папір, граната".
"Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?" – як у Каннах сприйняли "Бачення Метелика"
Однією з тем, якої торкались глядачі, були досить несподівані акторські дебюти знаних в Україні осіб – режисерки та драматургині Наталки Ворожбит ("Бачення метелика") та письменника Юрка Іздрика ("Я і Фелікс"). Уже після офіційного закриття фестивалю відбувся підрахунок глядацьких голосів і найкращим повнометражним фільмом на думку відвідувачів Варшавського кінофестивалю (нарівні з чотирма іншими) було названо "Памфір".
Найкращим документальним фільмом ОМКФ стали "Терикони" Тараса Томенка. Спеціальну згадку журі Варшавського фестивалю отримала документальна стрічка Володимира Тихого "День українського добровольця". Цікаво, що обидва ці фільми були жваво обговорювані і критиковані в кулуарах фестивалю. Перший – за надмір російської попмузики в саундтреку, другий – за сцени з мародерами на київських вулицях. У фільмі Тихого глядачі теж побачили низку знайомих облич. Утім, неукраїнським глядачам зовсім не зайвими були пояснення від українських про те, що волонтерка Даша в кадрі – це зірка чоловічих дорослих журналів та відома співачка Астаф’єва, а один з тероборонівців – колишний міністр культури Нищук.
Журі ОМКФ вирішило не нагороджувати жоден з короткометражних фільмів, до подиву їх творців, присутніх на показах. Варто зауважити, що принаймні в половині з цих фільмів можна було побачити знаних акторів, таких як Олег Стефан ("Золоті лосіни" Аркадія Непиталюка), Іван Шаран ("Лалібела" Анни Морозової), Анастасія Пустовіт та покійний Сергій Шадрін ("Jordan'96" Катерини Лесик). Утім, без відзнак таки не обійшлося. Спеціальну згадку Варшавського фестивалю виборола "Театральна" Аліни Панасенко.
"Під час війни я став злішим": українські художники Сай, Трофіменко, Філоненко і Храмцов про мистецтво під час війни
Нагороду екуменічного журі Варшавського кінофестивалю отримала стрічка "Тато" Анни Малішевської. Трагікомедію про далекобійника Міхала, який опікується двома дівчатками – власною донькою та її українською ровесницею, — знімали, зокрема, в Карпатах. У цій українсько-польській копродукції задіяно гроно вітчизняних акторів, зокрема, Поліну Громову, Євгенію Муц, Сергія Соловйова.
Темою війни було просякнуті всі публічні заходи, починаючи від пресбрифінгу до офіційного закриття, включно з великою кількістю сесій Q&A. Зрештою і Гран-прі Варшавського кінофестивалю отримав боснійський фільм "День праці", що розповідає про події, які відбуваються через десятиліття після закінчення війни в Югославії. Її відлуння ніяк не відпускає героїв, які проживають нову драму, водночас відкриваючи, здавалося б, давно загоєні рани травм минулого. На своїх післясеансових зустрічах з глядачами майбутній володар цьогорічного головного призу Варшавського фестивалю П’єр Жаліца говорив про російсько-українську війну і про необхідність зупинити російського диктатора.
Цікаво, що тему України можна було зустріти і в стрічках, де вона не виступала навіть як копродуцент. У цьому контексті варто зауважити неочікуваний фінал стрічки переможця одного з попередніх Варшавських фестивалів грузина Діто Цинцадзе "І сонце сходить". Також можна згадати документалки – канадську "752 це не номер" про катастрофу українського пасажирського літака під Тегераном та польську "Чорнобиль. Люди зі сталі" про так званих "самоселів", а насправді корінних жителів Чорнобильської зони, що повернулися у свої домівки після трагедії. Польська стрічка про українських старих із Зони відчуження також була відзначена призом глядацьких симпатій Варшавського фестивалю.
Влучне резюме десяти днів у варшавських "Кіно Атлантік" та "Мультикіно" підбив на одному з останніх фестивальних показів американський режисер Джеффрі Ландо: "За ці дні я дізнався про Варшаву, про Польщу і Україну і про самого себе".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
