Історії ідентичності. Як зберегти національне єднання, що відродилося за час війни

Історії ідентичності. Як зберегти національне єднання, що відродилося за час війни

Історії ідентичності. Як зберегти національне єднання, що відродилося за час війни
Колаж: Марія Тучка

Коли ви зрозуміли власну ідентичність як українця чи українки? Що це була за ситуація? Це було завжди з вами, бо так виховали батьки, чи щось навернуло вас? У якому віці? Це були певні події, люди, книжки?

Чи змінилося щось від 24 лютого в цьому плані? І якщо ми констатуємо, що за час повномасштабної війни національне єднання стало безпрецедентним, як не втратити це? Що потрібно зробити, щоб зберегти це колективне українське самоусвідомлення?

Ці питання Суспільне Культура поставило українцям різного віку, професій і з різних куточків України. До Дня Незалежності ділимося їхніми роздумами.

Дарка Гірна, журналістка, авторка YouTube-каналу "Обличчя незалежності"

Зі Львова

Попри те, що я народилася у Львові в патріотичній родині, мені патріотизм не дався в пакеті з місцем народження. Інформаційний простір, у якому я зростала, мав дві полярності із сильним впливом — і жодна не була на користь любові до України. Перша полярність — російськомовний світ, яким була просякнута художня гімнастика, якою я займалася з 6 років. У цьому світі російська мова була мовою авторитетних тренерів, російська музика — популярніша, кіно — "якісніше" і масовіше, російські гімнастки — "найкращі" у світі.

"Даша, давай! Мы с тобой! Ты лучшая!" — досі мем серед моїх друзів по спорту, бо ми соромилися підтримувати одна одну на змаганнях українською мовою, бо це "провінційно".

Під "Калінку-малінку" виступала чи не кожна четверта гімнастка на всеукраїнських змаганнях. Цей вайб "престижності" російського в юній голові закріплювався ще й масовою культурою зі своїми "Кармелітами", "Ундінами", "Кадетами" і "Ранетками" по телику. І в мене цілком нормально поєднувалася помаранчева стрічка на рюкзаку в 10 років і "Зіма, зіма" на ріплеї в МР3-плеєрі.

Історії ідентичності. Як зберегти національне єднання, що відродилося за час війни
Фото Дарії Гірної

Друга полярність — "американська мрія", яка здавалася недосяжною і про яку я мріяла до 18 років: виїхати до США, мати свою шафку в коридорі школи чи університету, їздити на машині, ходити на черлідинг і зустрічатися з хлопцем — капітаном футбольної команди.

У 18-ть я поїхала до США на літо, де мені довелося багато працювати на декількох роботах у сфері обслуговування. Стикатися з місцевою бюрократією, бачити, як працюють правоохоронні органи, які перспективи в моїх однолітків, яким батьки все життя збирають кошти на посередній коледж. Це був дуже крутий і позитивний досвід, але там я добре відчула різницю ментальностей і в якийсь момент дуже захотіла додому. Ну а потім 2013 рік, Майдан і "Громадське". Революція Гідності просто розібрала мене на молекули і зібрала заново.

Для мене це було просто чудо, метафізика — звичайні люди в пластмасових касках, з дерев‘яними щитами в руках, перемогли аморального диктатора з армією, поліцією і важкою зброєю за плечима.

Саме тоді стався найбільший злам: я полюбила наших людей і країну всім серцем, почала багато читати, дивитися, цікавитися історією не просто, щоб тести ЗНО скласти. Ну і головне — я почала усвідомлювати, що таке Росія для світу і для України.

Від початку повномасштабної війни українці вразили мене своєю жертовністю, здатністю помирати за свободу і за своїх близьких. Як людина, яка трохи досліджує наш національно-визвольний рух, я багато думала про те, чи могла б я віддати життя заради нашої країни. З 24 лютого ці питання для мене стали гострішими і я досі з впевненістю не можу відповісти на це питання.

Мені дуже страшно, коли я чую звуки вибухів поруч, коли недалеко падають снаряди, коли я бачу поранених і вбитих українців, навіть на фото. Мені інстинктивно хочеться від цього втекти, я боюся смерті. Але я знаю тепер, що готова працювати з цим страхом. Стільки сміливих і працьовитих українців навколо мене просто зобов’язують до цього.

Історії ідентичності. Як зберегти національне єднання, що відродилося за час війни
Скріншот Facebook Starlight Media

Як зберегти єднання

Я не вірю, що цей момент злету може тривати довго, тому не здивована, що наші люди вже активно почали сваритися в соцмережах на будь-яку тему. Але для мене головне, що в суспільстві запустилися незворотні процеси. Війна змушує кожного визначатися з власною ідентичністю, знайомитися з Україною, віддалятися від російського.

Але також змушує пишатися: в очах світу ми Давид, який лупцює Голіафа в прямому ефірі на всіх фронтах. Комплекс меншовартості після такого практично неможливий.

Вперше за 30 років, якщо не більше, українці зі сходу і заходу нарешті так близько і масштабно знайомляться між собою. Не без конфліктів, але це вкрай важливо. Мільйони наших людей вперше побували за кордоном у Європі, США, Канаді, побачили, за який рівень життя ми боремося, але також зрозуміли власні переваги, яких дуже багато і які нам було важко оцінити тут на місці. Після такої шокової терапії в "русскій мір" хотітимуть, мабуть, лише недалекі фанатики.

Кожен день війни, попри всі чвари, віддаляє нас від російського Мордору, де не існує правил, гідності і свободи, де все диктує сила. Наше громадянське суспільство розростається і зміцнюється, волонтерський рух робить космічні, в прямому сенсі, речі. Усе це відбувається величезною ціною, і тепер я не знаю жодної української родини з мого середовища, в якої після всього не буде особистих рахунків з росіянами. З нашою запальною українською вдачею, з нашою любов’ю одне одного поклювати ми вже якось розберемося самі. Але тепер це, скоріш за все, буде із "залізним куполом", візовим режимом з РФ та стіною на північно-східному кордоні. Сподіваюся, щонайменше на цю тему суспільний договір у нас уже є.

Павло Косолапкін, інженер-конструктор БпЛА

З Миколаєва

Мені пощастило, що моє становлення як дорослої людини припало на період Євромайдану. У дитинстві я особливо не замислювався над питанням національної ідентичності, а День Незалежності для мене був просто незрозумілим державним святом.

Сам я з Миколаєва, а школа в мене була російськомовна.

У 2013-му я якраз вступив на перший курс в КПІ. На Майдан ходив зазвичай сам, шукаючи правду в подіях, що відбуваються, оскільки чітко бачив: деякі новини нахабно брешуть про те, що я бачив на власні очі. От тоді й усвідомив, наскільки велика цінність — бути українцем, і що цим потрібно пишатись. А далі в мене вже не було ілюзій про те, хто для нас найголовнійший ворог.

24 лютого я лише впевнився в тому, що готовий багато зробити і багато віддати за те, щоб Україна продовжила своє існування як суверенна, незалежна держава. За декілька днів до вторгнення мені надійшла дуже цікава пропозиція роботи з переїздом в Англію (до цього я вже мав досвід життя і роботи за кордоном), але я прийняв рішення, що можу і знаю, як допомогти Україні, і повинен залишитись. Власне, тепер у мене є тільки одна мета і ціль — це наша перемога, все інше буде потім.

Важкі часи гуртують людей, і ми це побачили знову. Але час іде, емоції згасають, а потреба в згуртованій якісній роботі тільки збільшується.

У моєму ідеальному світі кожен українець зараз обов’язково повинен займатися справою, яка безпосередньо впливає на нашу перемогу.

Це гра в довгу — де кожен має рости, ставати кращим у тому що він робить. Але готуватися потрібно до гіршого, а це означає — тренуватися й опановувати те, що раніше не дуже хотілося, але може стати необхідним для перемоги. Мусимо бути гідними тих, хто вже пожертвував усім, що мав.

Максим Кривцов, письменник, служить в ЗСУ

З Рівного

Про ідентичність

А я, напевне, її не розумію. Немає часу на це. Є люди, які поруч. Є вулиці, які ти любиш. Команди, за які ти вболіваєш. Є "Я (Романтика)" і "В країні сонячних зайчиків". Є сонце, яке найдужче світило в дитинстві. І є обставини, на які ти реагуєш. Щоб це все зберегти. Ну і це траса, з якої не звернеш. Траса 60.

І є тотальне почуття несправедливості. Як коли ти намагаєшся бути слухняним у школі, а на батьківських зборах говорять, що ти бешкетник. А потім мама повертається і кричить. Ось так і тут: ну за що?

24 лютого все почалося знову. Те, що ніколи не припиняло тривати. Напевне, тисячоліття. Наче привели до тями нашатирем.

Ще три дні тому ти засинав в обіймах на своєму дивані із дівчиною, 24 лютого ввечері ночував у військовій частині, а наступної ночі на тому ж дивані були складені зброя та екіпа, яку ми встигли отримати.

І вночі по черзі ми виходили чергувати на моє подвір'я, досилаючи патрон в патронник. Поруч з грядкою, на якій я вирощував м'яту та мелісу. На гірці, з якої я спуксався на лижах, стояли хлопці і прикривали сектор. Ось такі ривки — вони найбільш пам'ятні та чутливі. Так, як було на Майдані, і тут це відчуття повернулося. На диво, я тоді зрозумів, що життя хороше, і не хочеться його втрачати. І тому вартує за нього побитися.

Як зберегти єднання

Усі втомлюються. Зараз складніше відчувати ті приливи сил, усвідомлювати свою мотивацію щомиті. Усе входить в певний графік, ти звикаєш. Звикаєш і втомлюєшся. Я не знаю, як і що можна зробити. Тим більше зараз, коли війну перетворюють на ток-шоу.

Але напевне, коли нашу ідентичність зачіпають, вона огризатиметься, наче пес.

Ангеліна Ломакіна, продюсерка, TikTok-редакторка

З Києва

У сім’ї, на жаль, у нас ніколи не було саме патріотичного виховання. У школі я особливо ніколи не думала про патріотизм і до кінця не думала про важливість якоїсь громадянської позиції. Можливо, була замала. Усе змінилося, коли я поїхала вчитися до США у 2012 році. Моя ідентичність як українки тоді склалася докупи не завдяки чомусь, а на противагу американській культурі. Коли я почала бачили різницю в культурі, в людях, в менталілеті, в бекграунді. Коли мала розказувати людям про свою країну, бути, скажімо так, амбасадором. Тоді я усвідомила, скільки всього чудового є в Україні, в українських людях. Що в мені є саме українського і що я люблю в Україні.

Моя українскість, а разом з тим і радикальність формувалися роками протягом війни, під час роботи у ЗМІ, впродовж вивчення російської пропаганди та української історії. Коли почалася повномасштабна війна, я стала ще радикальнішою.

Зізнаюся: колись я собі дозволяла російський контент, музику, виправдовуючи це тим, що от я свідома, все одно розумію, що Росія — ворог.

Після 24 лютого дуже багато про це думала. І зрозуміла, що все не моє. Нічого російського мені не потрібно, мене від нього просто нудить. І тоді створився вакуум, який дуже швидко заповнився класною українською музикою, блогами, книгами. Скільки часу просто вилетіло в трубу, який я займала російським контентом, не цікавилася своїм...

Як зберегти єднання

Я собі вирішила, що я обов’язково поїду до Бучі та Ірпеня, коли матиму сили. Отак і треба. Розказувати історії як страшні, так і героїчні. Займатися збереженням пам’яті. Як багато сімей зберегли пам’ять про Голодомор, репресії та інші страшні сторінки історії життя в СРСР, так і нам треба берегти пам’ять про ці події. Збирати, розказувати історії, особисті свідчення. Перетравлювати власні думки і враження, передаючи їх своїм дітям. На жаль, Революція Гідності торкнулася далеко не кожного. І тому ми як суспільство не винесли жодних уроків. Сподіваюся, вторгнення повпливає на нас по-іншому.

І ще я як журналістка за професією вважаю, що за поширення прокремлівських наративів має бути сувора, можливо, кримінальна відповідальність.

Анастасія Саква, екологиня

Із Запоріжжя

Я усвідомила власну ідентичність українки у 2018 році у віці 18 років. Вступила до університету, що просуває проукраїнські цінності. Почалися перші серйозні стосунки з національно свідомим хлопцем, який також спрямував мене у правильному напрямку.

Мій шлях свідомої українки почався з переходу на українську.

Незважаючи на те, що я її полюбила ще зі школи та ніколи не мала антиукраїнських настроїв загалом, мої погляди на життя не перетиналися з політикою, цікавістю до української культури та історії. Належала, так би мовити, до сірої маси. Чому? Родина не заклала якісного фундаменту, оточення до певного часу було таким само несвідомим. Після 2018 року цілком змінилося оточення, я почала цікавитися тим, що відбувається і відбувалося у країні, почала читати правильні книжки, слухати правильну музику та відвідувати патріотичні заходи.

Після 24 лютого нічого не змінилося. Почала більше ненавидіти русню, менше толерувати позицію "сірої маси".

Як зберегти єднання

Ми вже маємо певний відкат. Однак я вважаю не зовсім доцільним порівнювати 2014 та 2022 роки. Зовсім інакші масштаби, впливи та інфополе. Тому, сподіваюся, цього разу наша пам'ять буде трошки довшою та закладе початок змін на рівні національної свідомості у більшості громадян. Підтримувати та розвивати цей тренд має влада. У першу чергу на рівні освіти, потім — у інформаційному просторі. Звичайно, для таких змін потрібно (як і раніше) проактивне суспільство, яке не мовчить. Потрібно розвивати та доєднувати до цього руху більше людей.

Ігор Кромф, кінокритик

Народився в Кропивницькому, виріс на Київщині

Для мене взагалі розуміння себе як українця багато в чому лежить в площині культурних сенсів та наративів. Тому про свою ідентифікацію я переважно говорю з точки зору культури та історії.

Перше зацікавлення, так би мовити, питанням національної ідентифікації в мене виникло років у 4-5 десь. Моєму старшому братові купили в школу атлас з історії України для 5 класу (такий самий потім був у мене і ще не в одного покоління українців, думаю). Там були всі ці шикарні картинки скіфів і сарматів, портрети гетьманів та отаманів, різна зброя. Я його постійно роздивлявся і розпитував у брата та мами: "А хто це, а що це?".

Так мені розповідали про Гайдамаччину, Запорізьку Січ, УНР, тощо. Десь тоді я зрозумів, що я українець. Так я собі й далі жив з цим усвідомленням.

Другий серйозний етап сприйняття того, що я українець, відбувся в 17. Я взяв участь в Мовному Майдані в 2012 році. Тоді вперше відчулося, що я не просто українець (з цим були завжди певні внутрішні дискусії, бо в мене є не лише українське коріння), а й відповідальність за те, що я українець. Розуміння, що мова, культура, держава — це не абстрактні речі, і, щоб вони були, кожен українець має брати за них відповідальність. Уже в часи Революції Гідності (я тоді був на першому курсі) прийшло розуміння певної унікальності нашого народу, який століттями намагалися знищити різним способами з геноцидом включно, а він не лише виживав, а й творив культуру і навіть іноді давав доброго тягла ворогові.

Щодо книг/постатей/особистостей. Мабуть, найбільший, бо перший, вплив мав Юрій Покальчук. Я прочитав його кілька оповідань в якомусь ще "перебудовному" альманаху, що лежав у бабці десь на антресолях.

І зрозумів, що українська культура може бути не лише про вишиванки і знедолених селян села Узлісся. Вона може бути про актуальні проблеми.

Потім уже будуть аудіозаписи п’єс Подерв’янського, які ми в школі скидали по ІЧ-порту, "Сімпсони" на "М1" і переклад "Гаррі Поттера" від "Абабагаламага". Але от перші дотики до української культури як до чогось сучасного і крутого — це були оповідання Юрка Покальчука і ще передача "Імперія кіно" на 1+1, яку вів, здавалося, всезнаючий Юрій Макаров. Досі вважаю, що кінокритиком я став через ту передачу.

Після початку повномасштабного вторгнення нічого принципово не змінилося. До 24 лютого я мав досить чітку ідентифікацію себе як українця. У мене не було сумнівів, з ким і за що ми воюємо. Ба більше, десь із січня в мене не було сумнівів, що почнеться "Велика війна", і не було сумнівів, що вона буде жорсткою і кривавою, зокрема тому, що до 24 лютого я багато спілкувався з ветеранами бойових дій на Донбасі і знав приблизно, що там і як. Решта — питання уміння масштабувати події.

Як зберегти єднання

Мені здається, що цей рівень єднання працює за принципом маятника і тому відкат буде обов’язково, і нічого особливо з цим не зробиш. Нормально, коли люди об’єднуються в часи загроз, і нормально — коли вони розходяться в часи, коли загрози минули.

Мені здається, що ми дуже молода політична нація і маємо зовсім юну державу, на долю якої вже випало стільки перипетій.

Тому суспільству треба настоятися й визріти, і ми в цьому робимо дуже велетенські кроки.

Я пам’ятаю, як в 2010-12 роках українського кіно не існувало, українські гурти давали концерти в якихось невеликих пивницях, а таких штук, як український комікс чи український стендап, не існувало навіть на рівні ідеї. І от за десять років українське кіно щорічно на Каннах, у Венеції та на "Санденсі", українська музика ледь не з кожної праски, українських коміксів стільки, що вже не встигаєш всі купувати, а на нові спешли українських стендап-коміків можна ходити щовихідних.

Фото: artweapon.org
Тому думаю, треба просто час, і все ставатиме на свої місця. І за кожним відкатом з’являтиметься нове єднання, пов’язане уже не з війною чи революцією, а чимось більш приємним та мирним.

Єлизавета Цареградська, журналістка

З Києва

Про ідентичність

Це дуже цікава ситуація. Бо усе відбувалося не завдяки чомусь, а попри все. З якихось яскравих і видимих маркерів було те, що мій батько, який з Волині, завжди говорив українською, а мати, яка народилася і зростала в Києві, — російською. Вони між собою так і говорили, не переходячи на мову одне одного. Відповідно, моє формування відбувалося за таких обставин: з татом говорю українською, з мамою — російською. Був період, коли українській я опиралася, бо мені було простіше увесь час говорити російською, адже оточення переважно було російськомовним. Проте тоді про усвідомленість не йшлося.

Коли настав цей момент і я щось зрозуміла?

Припускаю, що чітко відчула це, опинившись у спільноті кримців. Я побачила їхній спротив, як вони відстоюють себе, свою ідентичність, і як чинять опір русифікації. Ось тоді почалися вже дуже чіткі і незворотні процеси.

Від 24 лютого нічого не змінилося у розумінні й усвідомленні ідентичності, усе було вже на той момент. 24 лютого і до цієї секунди змінюється лише зневага до Росії. Це не впливає на ідентичність. Усе ж це різні, незалежні одне від одного процеси.

Як зберегти єднання

Не думаю, що відкат після революцій був. Революції — не те саме, що війна. Тут вже значно більший відсоток людей позбавляється ілюзій. Чи будуть все одно ті, хто прагнутиме "русскава міра" і сильної руки — очевидно. Але вони точно не будуть рушіями і не провадитимуть зміни у цій країні.

Щодо дій. Мені важко щось сказати, я не експертка. Та, спостерігаючи за тенденцією, навіть запитання ніби має на меті отримати швидкий рецепт. Як в аптеці — дайте ліки від кашлю, я проп‘ю і все минеться. Вибудова своєї держави, особливо під час і після війни — відповідальна і складна місія. Це про постійну усвідомленість, кропітку працю, наполегливу роботу. Це про відсутність байдужості.

Про те, що більше не зможемо дозволити собі не знати, за кого голосуємо.

Аби обирати кандидатів у президенти чи парламент, як обираємо машини, або хоча б, як зубну щітку (бо я знаю, наскільки часом відповідально люди підходять до вибору якихось побутових речей та наосліп ставлять галочку у бюлетні).

Про те, що не можеш не розібратися з процесами у державі та суспільстві, як зараз із "Довженко-Центром", Держкіно і Мінкультом, наприклад. Це вже не питання спеціалізації або сфери інтересів. Це про відбудову держави, про боротьбу за самих себе.

Євгенія Соболєва, комунікаційниця, фрілансерка

З Хмельницького

Особливо гостро я відчула свою ідентичність, коли поїхала на навчання до США. Це був 2017 рік, а мені на той момент було 16. Я знала, що в моїй країні війна, але не сприймала це гостро і тоді не цікавилася дуже політичними питаннями, тільки те, що витягувала з загального інформаційного простору.

Перший день школи був 23 серпня, а на моє "Я з України", американські однокласники почали казати: "О, тобто це десь у Росії".

От тоді мене почало це обурювати. Мені тоді здавалося, що увесь світ знає, що Росія напала на Україну, аж тут мені почали говорити такі речі.

Наступного дня, 24 серпня, я прийшла до школи у вишиванці і з прапором, і в кожному класі розповідала про Україну та про війну. Почала багато читати про нашу історію і культуру, аби розповідати про це американцям. Коли повернулася, вже точно знала, що житиму в Україні. Пізніше зі мною трапилися музичні фестивалі, де я знайшла круте проукраїнське оточення. Однак головний момент трансформації відбувся саме тоді у США.

Після 24 лютого моя позиція, моє ставлення до росіян, любов до України, важливість мови не змінилися. Просто раптово всі довкола, весь інтернет раптом почав усвідомлювати те, що я і моє коло друзів і так раніше транслювали і чого притримувалися: популяризацію української мови, кенселінг російської культури тощо.

Єдине — я змінила трошки бачення своєї ролі для України в майбутньому.

Якщо раніше я хотіла розвиватися виключно в проєктному менеджменті, то зараз мене дуже цікавить ще й журналістика та корпоративні комунікації.

Як зберегти єднання

Відкат буде 100%. Я особисто в цьому впевнена. Питання — наскільки сильний відкат. Люди об'єдналися на тлі стресу, але жити так 24/7 неможливо, тому з часом (і навіть вже можна бачити) з'являться розбіжності в поглядах на багато речей. Знову будуть якісь політичні скандали. Перед нами стоїть великий виклик. Знову.

Це точно комплексний процес, який має проводитися на державному рівні. Варто робити акцент на адекватну популяризацію українського, культурою та освітою вбивати в людях "какая разніца", виховувати патріотизм та любов до Батьківщини в дітях з садочку і школи (бо ми не Швейцарія, в нашому випадку усвідомлення власної ідентичності грає вагому роль). І вчитися. Нам потрібні розумні і свідомі люди, які зможуть відбудовувати країну.

Ольга Кричинська, кандидатка мистецтвознавства, волонтерка

З Києва

Перефразовуючи цитату з відомого фільму 90-х років, скільки себе пам’ятаю, – я завжди була українкою. Я гостро відчувала свою ідентичність, а від того — й свою інакшість. Мені пощастило народитися в сім’ї, де мова мала значення, поезія Шевченка читалася на ніч замість казок, а мітинг/протест/революція були просто варіантами дозвілля. Це дещо йшло врозріз із загальними настроями тогочасного Києва, тож справедливо буде сказати, що українка в мені викристалізувалася в щоденному спротиві.

24 лютого виявилося, що я не самотня.

Як зберегти єднання

Як на мене, хоч революції і впливали на життя цілої країни, змінювали владну вертикаль/ідеологічний напрямок/політичні тенденції, все ж вони по-справжньому репрезентували лише свідому меншість. Не вся країна стояла кілька місяців на площах, не вся країна втратила рідних та друзів на Майдані, не вся країна осягнула, що насправді відбулося – це зачепило лише пасіонаріїв. А ранок повномасштабного вторгнення увірвався в кожну квартиру. Навряд чи щось зможе стерти з колективної пам’яті досвід єднання в горі, радості та боротьбі.

Та запорукою збереження цієї соборності може стати лише перемога.

Більше до Дня Незалежності України

Читайте нас у Facebook або Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯРадіо ПроміньРадіо Культура