Перейти до основного змісту
«В український Маріуполь я піду пішки!», – жителька Маріуполя Юлія Мазур

«В український Маріуполь я піду пішки!», – жителька Маріуполя Юлія Мазур

«В український Маріуполь я піду пішки!», – жителька Маріуполя Юлія Мазур
. Фото: Суспільне Хмельницький

В Маріуполі Юлія Мазур – підприємниця, що мала власний салон меблів, який згорів 19 березня внаслідок авіуадару. За чотири дні до війни Юлія з чоловіком збирались вдочерити дворічну дівчинку, провідували її в місцевому дитбудинку. Де вона зараз – Юлія не знає. До переїзду в Хмельницький жили в Запоріжжі.

Тут, в Хмельницькому, Юлія Мазур працюватиме адміністраторкою в центрі «ЯМаріуполь», який відкриється 23 червня: реєструватиме земляків та надаватиме їм допомогу у вирішенні будь-яких питань.

«Ніхто не розумів, що готувати на вогнищі – це великий подвиг. Можна було від вогнища до під’їзду просто не добігти…»

Пані Юліє, розкажіть, як вас застало повномасштабне вторгнення?

В Маріуполі я займалась меблями. В мене був великий меблевий салон, який в перші дні повномасштабного вторгнення став укриттям від війни. Коли почали сильно бомбити, і район, де знаходився салон, був менш вразливий, ми всім під’їздом перебігли туди. Хоча б для того, щоб спати не на бетоні. Там були дивани, і можна було прилягти. 18 людей і чотири підлітки я прихистила. Ми там жили 12 днів. Звичайно, холод, ніяких комунікацій, готували на вогнищі.

І коли я побачила, що обвішують машини та помешкання білими ганчірками і кудись збираються їхати, ми вирішили спробувати їхати теж. Я вивезла дві родини. Потім зрозуміла, що в мене бензину дуже мало, і це просто дорога в один кінець. Люди, яких я не встигла вивести, залишились в магазині. Наступного дня, 19 березня, прилетіла бомба з літака. Люди встигли вибігти і, слава Богу, врятувались. Всі залишились живі, це точно. В мене з ними є зв'язок і я знаю, що всі вижили. А мій меблевий салон згорів повністю.

«Маленькі діти – трирічні-чотирирічні – знали, що в літаку чотири бомби…»

Що в цей час коїлося в самому Маріуполі?

З першого дня війни Маріуполь стали обстрілювати з того боку, де вісім років тому обстріляли наш великий мікрорайон Східний. Тоді всі маріупольці думали, що знову страждає цей мікрорайон, але місто вони не зачеплять. Маріупольці вірили й чекали, що все буде добре.

2 березня зник зв'язок, потім пропав газ, за ним – світло. І з 3 березня не було ніяких комунікацій. Маріупольці не втрачали надію, що це тимчасово. Що все налагодиться – і газ, і світло подадуть. Ніхто не падав духом. Швидко організували вогнища, на яких готували їжу. Тоді ніхто не розумів, що приготування їжі на вогнищі – це великий подвиг. Можна було від вогнища до під’їзду не добігти, тому що кожних 15 хвилин літали ворожі літаки. Маленькі діти – трирічні-чотирирічні – розуміли, що в одному літаку чотири бомби. Дитя якось навчилось рахувати і казало: «Тьотя Юля, ось глянь, ще одна бомба і можна виходити на вулицю». Це жах…

Я не знаю, як вони [росіяни] це побачили? В нас не було води, в місті було 5 криниць. Вони стояли на відстані одна від одної в 20-30 метрів. Біля криниць з питною водою були черги по 80-100 людей. І вони цілеспрямовано розбомбили дві такі криниці. Відразу ж загинуло дуже багато людей.

Тоді всі зрозуміли, що це вже не сон. І міста практично нема. Коли ми виїхали з одного мікрорайону в інший, я просто не могла їхати за кермом. Я навіть не розуміла, в якому місці я їду. Все стиралось з землі. Наприклад, вчора стояв будинок – сьогодні я їду, а він вже палає. В моєї свекрухи дев’ятиповерхівка горіла дві доби. Слава Богу, її я встигла вивезти буквально за добу до цього.

Як Ви вибирались з Маріуполя?

З Маріуполя я спочатку виїхала 20 березня, просто на розвідку, не розуміючи куди. Але підсвідомо розуміла, що їду на смерть. Я запропонувала людям з магазину: «Давайте будемо пробувати, тому що тут – точно смерть». Ми забились в автомобіль, поїхали в бік Мелекиного (маріупольці знають, де це). Першу родину я вивезла в село Портовське, за 10 кілометрів від міста. Там було безпечніше. Коли я проїхала вперше, український пост ще був. Другу родину я теж вивезла до Портовського. З того села ми поїхали до Бердянська.

«Буряти на блокпостах в березні, на холоді, роздягали кожного чоловіка – очевидно шукали татуювання, які б означали приналежність до азовців…»

Для мене це було шоком. По трасі до Бердянська стояли блокпости. Я в тому шоці навіть не зрозуміла, що це вже стоять росіяни. Вони говорили чистою російською. Ставлення до людей було? Я не можу назвати його людським, бо то не люди. Але більш-менш нормальне. Ближче до Бердянська стояли кадирівці і буряти. Там вже було жорсткіше.

Дорога від Маріуполя до Бердянська в нас зайняла 12 годин. За три кілометри до Бердянська ми вісім годин стояли в черзі. Вони [буряти] просто знущались. Поставили столик, алюмінієві чашки, як у війну. Наче вони тут начальники. Кожного чоловіка на холоді, в березні вони роздягали або по пояс, або до білизни. Шукали все, що пов’язане з азовцями або загалом з нашими Збройними силами. Очевидно, що намагались знайти татуювання, що означали б приналежність до української армії. Жінок на той момент не оглядали.

«В український Маріуполь я піду пішки!», – жителька Маріуполя Юлія Мазур
Юлія Мазур розповідає, як проїжджали блокпости. Фото: Суспільне Хмельницький

Що запам’ятала я? Ми стоїмо в цій черзі, дуже холодно, березень, пригадую – десь вісім градусів морозу. Бензин у всіх був на нулі. Кожен прогрівав хоч трохи автомобіль. Люди втомлювались, без їжі, без води, в когось нили ноги. Люди йшли за напрямком автомобілів до Бердянська. До нас на блокпосту підходить бурят – перевірити документи. Нахиляється до лобового скла (а в мене автомобіль затонований). Він каже: «Розтонувати негайно, інакше я зараз вам допоможу й прикладом розтоную!». В цей момент до нього підходить інший бурят, дивиться на людей, які йдуть і каже: «Дивись, пішки йдуть». А той йому: «То стріляй, тобі ж автомат для чого дали?». (зітхає) Слава Богу не стріляли, бо причепились до моєї тонованої машини.

«Уявіть, окупанти – настільки недалекі люди, що не знали, що таке ID-картка…»

Потім: «Покажіть паспорт». Уявіть, окупанти – настільки недалекі люди, що не знали, що таке ID-картка. Я йому показую, а він мені: «Паспорт покажіть». Мене просто розривало від того, що ті руки чіпали мої документи. Каже: «Глянь які тут, в Україні паспорти». Вони ж звикли, що має бути книжечка. Думали, що це – не паспорт.

В Бердянську ми бензин збирали буквально по склянках – по 200 гривень за літр. Але знайшли паливо. Я повернулась до Маріуполя за мамою. Назад змушена була тікати іншою дорогою. За той час блокпостів стало ще більше – через кожних три кілометри.

Від Бердянська всією родиною ми тікали в Запоріжжя. Від Бердянська до Запоріжжя на той момент було 19 блокпостів – з кадирівцями і бурятами. Росіян зовсім небагато. Вони себе поводили дуже вільно в Бердянську, ще вільніше – на блокпостах. Дуже страшно було їхати тими містами і бачити, як на мотузках сушаться їхні гімнастерки. Вони поставили столи. Просто як в санаторії.

«Коли ми заїхали до Запоріжжя, я побачила наших хлопців – мені хотілось цілувати землю. Слава Богу, я в Україні!»

Дорога в Запоріжжя йшла через мінне поле. Під Василівкою, біля Запоріжжя, розбомбили великий міст. Треба було йти вправо. Маріупольці знають. Там було мінне поле. Приїздив провідник і пропускали по 200-300 автомобілів на український бік. Їхати потрібно було просто чорноземом – навіть не дорогою. Попросили всіх вимкнути телефони, аби ворог не дізнався про місцезнаходження. До нас були випадки, коли колони людей, що тікали від війни, просто розстрілювали градами. Коли ми заїхали до Запоріжжя, я побачила наших хлопців – мені хотілось цілувати землю. Слава Богу, я в Україні!

В Запоріжжі ми прожили два місяці і потім переїхали до чоловікової родини в Хмельницький.

Чим будете займатися тут?

23 травня відкривається центр «ЯМаріуполь». Його облаштуванням займатимуться самі маріупольці. Тут буде надаватись медична, психологічна допомога, ми роздаватимемо гуманітарку, допомагатимемо нашим землякам з працевлаштуванням. І з усім, що буде потрібно. Особисто я працюватиму адміністратором і реєструватиму своїх земляків. Такі центри насправді потрібні не тільки в обласних центрах, а й маленьких селищах і селах. Бо маріупольці розбрелись по всій Україні. Чекаємо всіх на відкриття!

Чи хочете ви повернутися до Маріуполя?

Якщо я завтра дізнаюсь, що Маріуполь став українським, я піду туди пішки. Думаю, багато моїх земляків зі мною погодяться. І такий зруйнований, розбомблений ми будемо відбудовувати. Інакше хто, як не ми?

Що відомо

Центр "ЯМаріуполь" через два тижні запрацює на вулиці Героїв Маріуполя в Хмельницькому

Топ дня
Вибір редакції
На початок