Кропивничанки Лариса Єрмилова та Тетяна Євтушенко безкоштовно працюють у гуманітарному пункті "Разом ми сила" на проспекті Університетський, 27.
На місці сучасного гуманітарного центру колись була стоматполіклініка. Тепер про неї нагадують лише назви та номери кабінетів, які ще досі не зняли працівники центру. Майже у кожному такому "кабінеті" волонтери перебирають речі, готують їжу, фасують вітамінні суміші, шиють білизну та роблять інші справи, щоб допомогти переселенцям та військовим.
Майже з самого кінця коридору щодня можна почути безперебійний звук швейної машинки. Там у кабінеті №12 Лариса та Тетяна шиють постільну білизну, роблять подушки та матраци для поранених бійців. Інколи допомагати приходять працівники центру чи переселенці, але більшу часу жінки працюють удвох.
"У цю частину будівлі рідко заходять"
За день жінки можуть зробити від трьох до п'яти матраців, а за два тижні зробили 600 подушок. "Люди віддають старі матраци: десь подряпані, десь порвані. Їх треба облагородити, додати вати чи обшити. Таких ми зробили сотні. А ось нових, пошитих буквально із нічого, із старих подушок – до 40", – розповіла Лариса Єрмилова.
Щодня працюють по шість-сім годин на день. Кажуть, за все життя стільки не доводилось строчити, як за один травень. Швейну машинку для їх роботи знайшли не так давно, то ж до цього усе доводилось шити вручну або брати тканину додому. "Сусіди стукали вдома по батареї, бо швейна машинка працювала навіть уночі", – розповіла Лариса.
"Зараз кількість проколотих пальців зменшилась. До цього усе було в мозолях, загрубіле", – згадує Тетяна.
Коли роблять нову подушку чи матрац – уся кімната у пір'ї та пуху. "Не в кожного вистачить здоров'я. У кого алергія, це не найприємніша робота. Приходиш додому, і голова вся у пір'ї", – сказала Лариса.
Але поки на таку роботу є попит, зупинятися не планують.
Є таке слово – "треба"
Спершу усе відшите віддавали переселенцям. У перші тижні відкриття центру їх було багато, згадують жінки. За день могли роздати людям до 60 подушок. Скільки рушників та постільної білизни – навіть не рахували.
У травні кількість переселенців, що зверталися за допомогою, зменшилась, але попит на не зник. "Є таке слово – "треба". У лікарні привозять поранених бійців. Хтось без руки, хтось без ноги, хтось отримав контузію. Постільної білизни на всіх не вистачає, а хлопцям треба лежати на чомусь комфортному", – розказала Лариса Єрмилова.
Що таке війна, жінка зрозуміла у 2014 році. Коли російські війська окупували рідний Донецьк, де жили її батьки. Цьогоріч їй довелося поховати маму, тата й чоловіка. Тож особиста трагедія привела її до гуманітарного центру. "Щоб відволіктися від своєї біди, прийшла сюди. На спільну біду. Але тут я серед людей. І те, що я можу зробити, те і роблю".
Тетяна – пенсіонерка. Прийшла у центр принести горіхи для бійців, та й залишилась допомагати. Каже, що не може сидіти без діла, коли в країні війна. Коли думає про хлопців та дівчат на передовій, не може стримати сліз. Від сумних думок рятує робота у центрі та улюблена дача.
Обидві жінки чекають на перемогу України. Після цього Лариса повернеться до своєї роботи фінансової менеджерки страхової компанії, а Тетяна – до садівництва.
Читайте також
- Охочих допомогти поменшало. Думки представників громадських організацій Кропивницького та психолога
- В одному з чотирьох кропивницьких гумцентрів для переселенців не вистачає продуктів
- Як говорити з постраждалими від війни. Поради кризового психолога з Кропивницького
Підписуйтеся на новини Суспільне: Кропивницький у Вайбері , Телеграм, Інстаграм та Ютуб
