Вела щоденник під час війни. Вчителька з Маріуполя розповіла про евакуацію та життя в окупації

Вела щоденник під час війни. Вчителька з Маріуполя розповіла про евакуацію та життя в окупації

Вела щоденник під час війни. Вчителька з Маріуполя розповіла про евакуацію та життя в окупації
Суспільне

Сім’ї Людмили Болтінової, вчительки української мови, вдалося евакуюватися з Маріуполя наприкінці березня. Вона з чоловіком і сином зараз живуть у Львові. Як їм вдалося вибратися з міста під обстрілами жінка розповіла журналістам. Суспільне публікує свідчення Людмили Болтінової прямою мовою.

"Ми думали, що вони не візьмуть Маріуполь"

Ми звикли до того, що стріляють з 2014 року. І ми думали, що якось воно закінчиться дуже швидко, вони не візьмуть Маріуполь. Маріуполь — це те місто, яке одразу визначилося, ще у 2014 році, що Маріуполь — це Україна, тільки Україна.

Нам оголосили шкільні канікули. Наступ почався на багатьох напрямках в Україні: Київ, Херсон, Суми, Харків, Маріуполь. Для школярів оголосили канікули з 28 лютого по 8 березня. Я повернулась додому, ми з чоловіком пішли купити продуктів, бо ми не знали, що буде далі.

Потім подзвонила директорка і сказала, що в школу мають привезти біженців. Я вернулась до школи, ми вже їх чекали, але нікого не привезли. Другого березня вже не було зв'язку. О 13:00 перестала текти вода. Електрики не було. Вночі сильно стріляли, ми сиділи вдома. А потім через деякий час пропав газ.

"Їжу готували на вогні...Почалися обстріли, їжа згоріла"

У нас через дорогу є лісок, а трошки далі море. З квартири було видно море. І ходили туди, обирали дерева, які більш-менш сухі, й рубали на дрова. Все приносили до під'їзду. Спочатку вогонь розпалювали далі, а потім, як почались постійні обстріли, то перенесли ближче до будинку.

Було так: готуємо щось, починаються обстріли, всі спускаються в підвал, їжа згоріла. Отак от виживали.

Вела щоденник під час війни. Вчителька з Маріуполя розповіла про евакуацію та життя в окупації
Людмила Болтінова зачитує щоденник. Суспільне

Людмила Болтінова зачитує щоденник, який вела з перших днів захоплення Маріуполя:

15 день війни з фашистами-рашистами. 10 березня, четвер, без води — 8 днів, без тепла — 8 днів, без електрики — 8 днів, без газу — 4 дні, без інформації — 8 днів, без хліба — 15 днів. Бо хліб пропав на другий день війни. Зранку знову сильно стріляли, десь літав літак. Трохи поїли, люди повиходили на вулицю. Готують хто що. Вже не звертають увагу на вибухи та вистріли. Переберемо сьогодні речі. Залишимо тільки найнеобхідніше. Жахливий сум, немає ніякого виходу. Я часто повторюю слово "жах", але іншого нічого не можу придумати. Урод Путін, його треба пристрелити, як скажену собаку зі всім його оточенням. Трохи поїли, треба економити продукти.

А потім у під'їзді ставало все менше і менше людей. Потрошки вибиралися з міста. Я не збиралася йти з міста, але чоловік наполягав. Він ходив по воду, там було джерело і така курортна зона, то він казав, що там вже ховали людей.

А коли ішов дорогою, то там були мертві люди, які потрапили під обстріл. А обстріл передбачити неможливо. А потім так бомбили. Вночі літає російський літак, українських літаків там просто не було. Його чутно, оскільки місто темне, тихе, нема ж нічого. І летить бомба. Одразу будинок стрибає, у нас тріщини пішли усюди. Зранку ми вийшли і я кажу, що треба шукати нове сховище, бо квартира нам звалиться на голову.

"Ми пішки виходили з міста вже 27 березня під обстрілами"

Йшли під обстрілами. Горіли будинки в селищі, а на виході з міста будинки були розтрощені. Потім ми йшли і там тільки однією вулицею Гагаріна треба було йти до виходу з міста. Нас по дорозі обігнав один чоловік, у нього речей було менше, то коли ми дійшли до кінця дороги, він вже лежав мертвим.

Багато людей йшли з дітьми та по дорозі залишали речі, бо було важко. Коли ми дійшли до виходу з міста, там вже був пост ДНР. Нас посадили в автобус, речі наші не перевіряли. Тільки подивилися документи та у чоловіка запитали, чи він служив. Він сказав, що служив ще у радянській армії, тому йому сказали сідати. А син у мене інвалід, тому його навіть не оглядали.

Вела щоденник під час війни. Вчителька з Маріуполя розповіла про евакуацію та життя в окупації
Людмила Болтінова у Львові. Суспільне

Сіли й нас вивезли у сусіднє село Мангуш. Там ми поселилися у дитячому садку і нам сказали піти до поліції ДНР, щоб зареєструватися. Коли тобі це каже людина з автоматом, то сперечатися ти не будеш. Там нас зареєстрували.

Я такого ще не бачила. Нас брали повністю відбитки пальців, долоні, фотографували, як ото у кіно показують. Там сперечатися не можна було. Привели якогось хлопця, він був побитий, за що я теж не знаю.

"Листки зі щоденника я повиривала... Думала виведуть-розстріляють"

Листки зі щоденника я повиривала. Я хотіла це все знищити, бо боялась, тому що в мене тут написано рашисти-фашисти всюди. Я боялася, думала виведуть — розстріляють.

Коли ми їхали до Запоріжжя нас зупиняли кожні 20 хвилин. Спочатку були російські війська, як виїхали, вони нас не чіпали, сказали: "Хай вам щастить, добре доїдьте". А потім, я не знаю, їх як з тюрми повипускали, бандити.

В одного чоловіка мобільний телефон був, його відвели убік, вийняли sim-карту, де у нього все, він їхав до матері. Запропонували, щоб він дав 1000 гривень, тоді повернуть. А він каже, що не має стільки грошей. А коли він повернувся, він не знав, що робити. Йому водій, дуже гарний дядько, запропонував свій телефон, сказав, що допоможе зі всіма зв'язатися, відновити Дію.

Виводили жінок до 45 років, роздягали до половини. Шукали якісь сліди, казали, що вони там снайпери, щось таке. Чоловіків виводили постійно, роздягали, підіймали штани, дивилися паспорт і телефон обов'язково.

Взагалі, коли приїхали ці автобуси, люди бігли обіймати та цілувати цих водіїв.

29 березня ми поїхали в Бердянськ. Нас відвіз волонтер. Він сказав, що служив у 2014 році та розуміє нашу ситуацію. У Бердянську він довіз нас до школи. Нас прийняли люди, нагодували, показали, де можна спати. Вони сказали, що настільки налякані тим, що відбувається в Маріуполі, що готові принести все з дому, аби в Бердянську такого не було.

У Бердянську усюди були українські прапори. Кожен метр, на дорогах, будівлях. Ми були деякий час у Бердянську, чекали на оцей гуманітарний коридор, щоб приїхати до Запоріжжя. Виїхати змогли тільки 1 квітня. Там все так було організовано, дуже добре. Швидко нас розстелили, записали, паспорти, а зранку нам сказали збиратися і їхати на Львів. У Львів ми приїхали потягом. Багато людей було з Маріуполя, але вони виходили по дорозі, хтось до родичів їхав. Нас прийняли у Львові в гімназії.

"Ми втратили все, що мали"

Ми зв’язалися у нас є група педколектив і я знаю, де, хто знаходиться, а декого не можемо знайти. Я працювала вчителькою української мови і літератури та була заступником директора. 9 школа Маріуполя, а школи нема. Наш будинок, поки ми з міста йшли, ще був. Стіна вже тріснула, але він був цілий. А що там залишилося, ми не знаємо.

Ми втратили все, що мали. Роботу, квартиру, моїх учнів, яких я вчила 22 лютого, декого вбито вже. Ось і все. Така історія. У нас взагалі нікого нема рідних. У нас є в Росії рідні, але в Росію ми ніколи не поїдемо, бо ми їх ненавидимо. І залишився у нас тільки захід України.

"Дуже хочеться повернутися в Маріуполь, але там немає куди повертатися. Місто зруйноване"

А що буде з нами далі, я не знаю. У нас немає нічого. Мені дуже хочеться повернутися в Маріуполь. Але я розумію, що там немає куди повертатися. Місто страшенно зруйноване. Я сьогодні коли дивлюся, у мене є група "Маріуполь.Сєгодня", навіть коли я дивлюся на ці фото, то я не можу впізнати вулиці. Я роками ходила і я не можу впізнати, що від вулиць залишилося. Центру міста взагалі немає.

"Не взяли жодної сімейної фотографії. Історія залишилася в Маріуполі"

Я сьогодні вперше відкрила оту сумку, яку збирала. Я не могла відкрити. Та коли подивилась, то не могла зрозуміти навіщо я ці речі брала. Ми виходили коли було дуже холодно і я думала, що ми повернемося. Я дуже жалкую, що не взяла ноутбук. У мене був графічний планшет. Я працювала з дітьми онлайн. І не взяли жодної сімейної фотографії. Історія залишилася в Маріуполі.

Що було страшно: у нас не було зв'язку взагалі. Він відновився, коли ми були в автобусі та збиралися їхати із Бердянську до Запоріжжя. Я так боялась, що ми залишимось у Бердянську, що ми звечора пішли й ночували в автобусі. Я боялась, що ми не потрапимо на українську територію.

І вночі я дізналася від колег, що деякі з учнів, яких я вчила, вже мертві. Написали, що діти йшли по майданчику і їх було вбито осколками. А це хлопці. Ми готували свято до Дня вчителя і вони повинні були запросити вчителів на вальс. А діти ж не вміють танцювати, ми їх вчили. І одному хлопцю, якого вже зараз нема, я приносила сорочку і краватку, бо в сучасних дійте немає такого одягу.

А потім загинула ще дівчина, мені написала колега, а потім ще дві дівчинки з 3-А класу. Я впродовж оцього шляху до Львова навіть вчора зустріла учнів. Зустрічала наших дітей, навіть в Бердянську зустріла хлопця, а він мене питає: "А ви мою контрольну перевірили?". Половину перевірила, а потім були справи і я залишила на столі їхні контрольні.

Читайте також

"Щоб психіка зрозуміла, що ви більше нікуди не поїдете, робіть звичні речі", — поради психологині під час війни

"Далі буде краще," — військовий психолог про підтримку психологічного стану під час війни

Робота. Коти. Волонтерство. Як українці долають стрес під час війни

Сон і війна: як достатньо спати в умовах активних бойових дій

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди