"Писала побратиму, хоч знала, що він загинув": черкащанка про службу у добробаті

"Писала побратиму, хоч знала, що він загинув": черкащанка про службу у добробаті

"Писала побратиму, хоч знала, що він загинув": черкащанка про службу у добробаті Фото Юлії Григоренко

Вона — у "Карпатській Січі", він — у "Азові". Черкащанка Юлія Григоренко разом із чоловіком пішли добровольцями на російсько-українську війну. Спочатку боронили Київ, тепер розуміють — на цьому зупинитися не можуть. Чому обрали різні добробати та що допомагає триматися — дівчина розповіла Суспільному.

"Вирішили, що будемо у різних добробатах"

До столиці з Черкас із чоловіком Артуром переїхали відразу після весілля, у серпні 2021 року, розповіла Юлія:

"Переїхали із прекрасним рудим собакою, жили звичайним життям, я працювала у приватній школі. Словом, були молодим подружжям, яке ставало на ноги".

24 лютого, розповіла Юлія, вони прокинулися дуже рано від звуків вибухів.

"Нам здалося, що це десь луснуло колесо. Ми живемо на 21 поверсі і там дуже гарно все чути. Але коли почули цей звук вдруге, зрозуміли, що це щось більш серйозне. Нам почали дзвонити родичі, мовляв, почалася війна, тікайте", — пояснила вона.

Однак відразу це не сприймалося: встали, заварили чай, чоловік почав збиратися на роботу — все як зазвичай:

"Він пішов на роботу, а я, коли вже почула сирени, почала збирати валізу якусь там незрозумілу, взяла собаку і пішла до подруги — «Як помирати, то вдвох». У неї просиділи весь день до вечора. За ту добу ми жодного разу не спускалися ні в яке сховище, бо йти з 21 поверху це ще небезпечніше".

Писала побратиму, хоч і знала, що він загинув: черкащанка про службу у добробатіФото Юлії

Юлія з чоловіком Артуром

На наступний день, розповіла дівчина, приїхав батько чоловіка і сказав, що їм варто повернутися у Черкаси і там їх уже чекають.

"Ми спершу сказали «Так», але потім поговорили і я зрозуміла, що не готова їхати і все кидати, коли можу бути корисною".

За освітою Юлія медик. Ще коли жила в Черкасах, волонтерила у відділенні для онкохворих дітей.

У теробороні, куди спершу пішли з чоловіком, з її слів, людей не бракувало. Зрештою, вона потрапила у добровольчий батальйон "Карпатська Січ".

"А Артур пішов додому. Це була велика проблема, бо він два тижні був удома, його їла совість, що як так, дружина вже воює, а я що буду говорити дітям".

Коли чоловік теж вирішив іти добровольцем, між собою вирішили, що це мають бути різні добробати:

"Розуміли, що ми один одного будемо деморалізувати.Тому що я буду знати, куди їдуть хлопці, а він буде бачити, куди їду я. Це лише зайві хвилювання".

Писала побратиму, хоч і знала, що він загинув: черкащанка про службу у добробатіФото Юлії

Юлія пішла у добробат "Карпатська Січ"

Зрештою, Артур пішов у "Азов".

"Спочатку ми вирішили, що будемо захищати лише Київ, бо там живемо. Він жартував: «Відіб'ємо Київ і повертаємося додому». І коли після столиці я їхала в Ірпінь, він мені казав, що може вже все, досить, а я не могла кинути своїх хлопців. Він не розумів цього. Але після того, як побував у «Азові», змінив думку, збагнув, що це таке. Для нас інші міста не менш важливі, ніж Київ", — розповіла Юлія.

Не тільки "наші хлопці", а й "наші дівчата"

Нині Юлія — єдина дівчина у медчастині батальйону.

"Коли я тільки прийшла, було дуже багато уваги. Хлопцям було незвично. Зазвичай, усі пишуть про чоловіків-захисників — «наші хлопці». Інколи боляче таке чути, бо дівчата теж роблять важливу роботу, хоч і не на передовій. Хлопці теж є різні, хтось може приїхати і перелякатися від того, що в Ірпені бахнуло, а є дівчата, які сидять у бункері, навколо гатять, а вони роблять свою роботу і не тікають. Тому хотілося б, щоб люди розуміли, що і жінки теж воюють, бігають, повзають, матюкаються, проклинають і можуть дати гідну відсіч".

На війні є чіткі завдання, яке потрібно виконувати, і важливо у потрібний момент не розгубитися, пояснила Юлія:

"Я говорила із психологом, аналізувала все, що відбувається. І дійшла висновку, що травматики, люди, які в дитинстві пережили сильні потрясіння, більше адаптовані до війни. Війна для мене не нове, мені іноді здається, що я в ній жила від народження. Ніби так було завжди. У момент страху я як і всі боюся, але потім збираюся і швидко вирішую як діяти і як допомагати".

Писала побратиму, хоч і знала, що він загинув: черкащанка про службу у добробатіКолаж Суспільне, фото Юлії

Юлія з побратимами

Зрозуміла межу між "є війна — немає війни" уже коли до Києва почали повертатися люди, розповіла дівчина:

"Мені не зрозуміло, чому люди їдуть, коли їх просять ще почекати. Повертаються, і вже навіть з'явилися «ватники», яким ми заважаємо. Ми з другом пили каву після того, як виїхали з Романівки. Стояли виснажені, прислухалися до звуків, і тут підійшов чоловік років 35 і каже «Що ви тут шастаєте, Київ уже зачистили, то їдьте на схід». Люди не розуміють, що якщо ви бачите людину у формі, то вона не хоче «випендритися», вона при службі, і війна ще не закінчилася".

Писала побратиму, хоч і знала, що він загинув: черкащанка про службу у добробатіФото Юлії

"Писала побратиму, хоч і знала, що він загинув"

І хлопців, і дівчат-воїнів об'єднує дух братерства, який буває лише на війні, пояснила Юлія:

"У нас у батальйоні багато хлопців, дехто з них постійно буває у мене в медчастині. І коли ти цих людей щодня бачиш, спілкуєшся з ними, ділиш з ними побут, потрапляєш в аварії чи під обстріли, вони стають рідними, як брати. Ми все пройшли разом — ховалися від мін, тікали, гнали в реанімаційній машині під 200. І коли я заходжу в чат і читаю, що сьогодні мінус п'ять і серед них той, кого я добре знала, воно спочатку не «криє», просто думаєш «От, собаки, вбили». «Накриє» через пів року. Тоді я почну плакати, згадувати".

Зрозуміти, що того, з ким ділив воєнні будні, вже немає, складно, пояснила дівчина.

"Я писала одному з побратимів перші два дні після його загибелі, хоч і знала, що його вже немає. Психіка не може сприйняти того, що людина, яка ще вчора сиділа в тебе в медичці і жартувала, лежить десь убита", — розповіла вона.

Писала побратиму, хоч і знала, що він загинув: черкащанка про службу у добробатіФото Юлії Григоренко

Юлія з побратимами

З чоловіком у неї довіра, розповіла Юлія. Він їй все пише, розповідає про складнощі, з якими стикається. Взаємна підтримка допомагає триматися.

Навіть у короткій відпустці Юлія не відсипається, як радять лікарі. Приїхала до рідних Черкас, аби провести тренінг із домедичної допомоги. Охочих, з її слів, вистачає. На своїх тренінгах, розповіла дівчина, дає поради, як рятуватися у реальних небезпечних ситуаціях, уже виходячи з власного досвіду.

Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України

Читайте також

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди