Безпека є базовою цінністю українців. Дослідники кажуть, що це не дуже добре, але розуміють, чому так склалося: протягом попереднього століття нація пережила низку катастрофічних і трагічних подій. Наш світ сповнений загроз. Сьогодні — не уявних, не фантомних, не генетично пам’ятних, не історичних, а цілком реальних, фізичних, смертельних.
Як ми справляємось з ними, персонально і колективно — особистий щоденник із Харкова, який стійко опирається.
У спальному районі Харкова, у дворі серед розбитих і обгорілих багатоповерхівок, дівчинка на гойдалці. Фото не буде. У сквері у центрі літній чоловік вигулює літнього песика, песик накульгує. Фото не буде. Черга у магазин. Біля під’їзду стоїть швидка, сходами зносять людину на ношах. На тротуарі сидить кіт — очевидно домашній, випещений: наляканому до відчаю, йому вже байдуже. Люди прибирають уламки будівлі. Підлітки з пакунками заходять в будівлю, через якийсь час виходять з порожніми руками. Без фото.
З фото ми нині обережні. Кожна ілюстрація може стати наводкою. Кожна людина — мішенню.
Ми і є мішенями, різниця тільки в тому, як ми поводимося із цією міткою. Чи визнаємо її.
Є люди, позбавлені страху, вони не відчувають небезпеки — можливо, це атрофований інстинкт самозбереження або гіпертрофована безстрашність. Є ті, хто усвідомлюють загрозу, але намагаються не втискати голову у плечі: вони тримають спину рівно, спокійно роблять, що запланували. Їхні рухи повільніші, ніж могли б бути — це ознака концентрованого самоконтролю: не дозволити собі піддатися. Ввечері від напруги в них болять м’язи. Найсміливіші — боягузи: ті, кого аж нудить від гуркоту розривів, але вони долають себе і щодня виходять на вулицю, йдуть, як на роботу, допомагати тим, кому гірше. Вони справжні герої.
Порушуючи всі закони фізики і еволюції, які вимагають мільйони років на трансформацію, Харків за 30 днів виростив собі захисний панцир. Фізичний і метафізичний. Це збройники, які стоять на підходах до міста з півночі і сходу: ЗСУ, Нацгвардія, прикордонники, тероборонівці та поліцейські.. Це обладнані сховища: укриття і підвали. Це станції метро, які нині найбільше схожі на вагони потягів далекого сполучення. Пасажири влаштували побут, познайомилися, посварилися, налагодили стосунки із провідником, нудяться і розважаються, як уміють, ведуть розмови у черзі до вбиральні. Хтось зійшов на своїй станції, на його місце прийшов інший пасажир… От тільки пейзаж за вікном не міняється. Та й вікна, власне, немає.
Метафізичний, емоційний панцир — це дозована стрічка новин. Це телефонні розмови з близькими і далекими. Це книжки або кіно — як тимчасова втеча від реальності. Це побутові клопоти. Це піклування про тих, хто поряд. Це, кому пощастило як мені, робота. Це сльози і лють, які рятують від божевілля. Бо як можна жити і дихати, знаючи про Маріуполь та Ізюм.
Але ми щодня витягуємо, вистромляємо м’які беззахисні тіла назовні, на поверхню. До сонця, неба, повітря і — перемоги.
Читайте також:
Слобожанське, бо слобідське. Як змінився Харків за місяць війни
