"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

Зі своєї 21 поїздки на передову прикарпатський волонтер Дмитро Малкович із села Вижній Березів, що на Косівщині, повернувся 17 лютого. Українські воїни запевнили його, що стоятимуть до кінця, тобто — до перемоги. Доти ж, каже Дмитро, він їм і допомагатиме і додає, шкодує, що сам не може піти воювати через травму.

19 січня 2014 року у Києві під час протистоянь на вулиці Грушевського чоловік отримав важке поранення ноги. Біля нього впала світлошумова граната, обліплена болтами, гайками і цвяхами. Пізніше через ускладнення розвинулася гангрена і медикам довелося ампутувати ногу. Згодом — другу.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

Про найзапекліші моменти Революції Гідності, викрадення протестувальників з лікарень, бойову травму, волонтерський рух на Косівщині і незламність українського повстанського духу Дмитро Малкович розповів кореспондентові Суспільного.

Цю розмову з волонтером кореспондент Суспільного записав 23 лютого — у переддень повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

"Я не "вєрующій", я — християнин"

Дмитрові Малковичу — 56 років. Він має дружину, дочку, сина і п'ятьох онуків.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Дмитро Малкович зі внуками. Фото: Суспільне Карпати

Під час служби в армії йому тричі пропонували стати комсомольцем, за це обіцяли відгули. Щоразу чоловік відмовлявся.

"Через те, що я не був комсомольцем, мене питали, чи я "вєрующій". Я віповідав: "Ні, я не "вєрующій", я — християнин", — пригадує волонтер, цілуючи почорнілий дерев'яний хрестик на ланцюжку.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

Колись чоловік працював лісорубом, лісником, кермував вантажним автомобілем. А потім почалася Революція Гідності.

Майдан і поранення

Коли й чому вирішили поїхати на Майдан?

— Я подивився новини, як б'ють студентів. Перетелефонував до знайомих афганців у Коломию, питаю:

— Хлопці, ви у Київ не їдете?

— Їдемо.

— То на мене місце розраховуйте.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Нагороди від "Руху", "За гуманітарну участь в антитерористичній операції" і "30 років Незалежності України". Фото: Суспільне Карпати

Мене дуже розізлило, коли я побачив, як здорові "беркутівці", мужики б'ють тих студентів, діточок товчуть. Ота емоція. 1 грудня у народу була така злість, що, напевно, якби був "Беркут", то люди б його розірвали. Ніхто не приїхав на Майдан за гроші, кожен приїхав відстояти гідність — чому дітей б'ють?

1 грудня о 4:00 ми приїхали у Київ. Дружина мені зателефонувала. Вона думала, що я в сина ночую.

—Де ти?

Я відповідаю: "У Києві, біля Михайлівського собору". І з того часу я Майдан не покидав. Пам'ятаю, як у ніч із 10 на 11 грудня наступав "Беркут". Були дуже сильні емоції, коли дзвони на Михайлівському били набат.

До якої сотні ви входили на Майдані?

— У восьмій "афганській" сотні. Потім — у 32 гуцульській сотні.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

Як отримали поранення?

— 19 січня на Грушевського у нас кинули світлошумову гранату, до якої були прив'язані болти. Були маленькі гранати, а були такі, як півлітрова банка. "Беркутівці" робили смужечку з пластиліну, обмотували нею гранати і потім до них приліплювали болти, гайки, цвяхи. А зверху — скотчем. То — ніби й світлошумова граната, а рвала людей, очі вибивала. І от одна впала біля мене. Я почув тільки вибух, запекло. Пішов звідти помалу в намет. Тривали бойові дії, а медичних бригад ще не було. Я перемотав ногу і так ходив. Потім з того, напевно, і почалася гангрена.

Чому одразу не звернулися у лікарню?

— Я нікуди не йшов з Майдану, бо нам казали, що поранені хлопці, яких возили у лікарню, зникали.

Як далі розгорталися події?

— 18 лютого ми пішли у Маріїнський парк з мирною акцією. Парубій нам зі сцени кричав: "У нас — мирна хода, нічого не беріть". Однозначно, що мене найбільше вразило у Маріїнському парку — приблизно за 50 метрів від мене "тітушка" або хлопчика, або дівчинку за волосся зверху тримає і ножем ріже. І ти не маєш нічого в руках, щоб міг боронити. Знаєте, Небесна Сотня — це ті люди, яких "Беркут" не встиг "зачистити".

Де лікувалися після Майдану?

— 25 травня я потрапив у Інститут Шалімова (Національний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова — ред.). До цього я лежав на Братиславській (у лікарні — ред.). Там пролікували, але хвороба почала прогресувати. Потім в Інституті Шалімова мене прооперували.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

На другий день після операції я на п'ять діб "відрубався" — впав у кому. Я думаю, що це — через сильне отруєння газами на Майдані. Ми мали протигази, але у них ти міг побути дві-три хвилини і задихався. Тому ми скидали ті протигази і кидали у вогонь перед "беркутівцями". Тоді ми стояли і не знали, що буде, тому що Майдан "догорав". Ми скидали із себе все, що могли, щоб тільки "Беркут" не наступив. А нас рятували дівчата-медички. Бігали, давали пити молоко, лимоном натирали обличчя. Так ми дихали.

Коли приїхав з Києва, нога боліла. Поїхав спершу у лікарню у Франківську. Потім сказали, що треба ще одну операцію робити. Зробили ще одну — до неї, я ще ставав на ногу, а після другої ногу так зігнуло, що я більше її не розгинав. Лікарі сказали, що треба ампутувати. Я погодився. Це сталося 14 вересня 2014 року.

Волонтерство

Як і коли розпочали волонтерську діяльність?

— На Різдво 2015 року мене приїхали навідати побратими. Просили, щоб я пішов до них у "Правий сектор". Я пішов. Їздив з ними крамницями, до підприємців, казав: "Хлопці, допоможіть". Так воно починалося. Потім я подумав, ні — хочу сам поїхати, хочу побачити. Так у 2015 році я вперше поїхав на передову.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Волонтер Дмитро Малкович тримає подарунок від бійців тактичної групи "Сапсан". Чоловік каже, що цей годинник висить вдома під іконою. Фото: Суспільне Карпати

Як проводите збір? Що саме збираєте і куди везете?

— Я їжджу підрозділами — самою передовою.

Спочатку йду до владики в Коломию, щоб дав дозвіл, і потім їжджу усіма церквами Косівського, Березівського деканатів. Владика пише свою резолюцію, я приходжу до кожного священника, а вони оголошують у церквах, збирають гроші під розписку. Так само у школи звертаюся, до голови громади.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

Коли вже є гроші, ми шукаємо свиней. Їхали навіть під Кам'янець-Подільський — там у нас був знайомий фермер. Він усе нам заготовляв, різав, мив. Туші — надвоє або на чотири частини розрізав, ми це все — в автомобіль, привозили у Пістинь і там готували тушонки, ковбаси.

Переважно їдемо двома, трьома автобусами. Навіть було, що й чотирма їхали. А так, щоб просто покататися і селфі зробити...

Передова і повстанський дух

Що гартувало ваш дух?

— Одного мого дідуся, який не чув і не міг розмовляти, вбили німці. Інший — допомагав повстанцям УПА. Рідний брат моєї мами був в УПА. Колись у діда сходилися його ровесники і потайки розповідали історії про повстанців, їхню боротьбу з енкаведистами.

Я шкодую, що був поранений на Майдані, бо однозначно пішов би воювати. Але, напевно, так Бог скерував, щоб не пішов. Щоб я тут воював — на місці.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

Яка поїздка на фронт запам'яталася найбільше?

— Якось, коли їхали дорогою у Донецькій області, нам перетелефонував боєць і сказав, щоб ми заїхали до нього в Оленівку (селище на Донеччині). Оленівка — поруч з Ольгинкою, а він якраз в Ольгінці стояв. Ми почали заїжджати. Я кажу Володі з Кутів, з яким тоді їхав: "Володю, ми недобре їдемо. Дивися, на дорозі заросла трава, стоять протитанкові "їжаки" і з обох боків — міни". Ми маємо дуже велике щастя, що не доїхали приблизно 150 метрів до "сєпарського" блокпоста. До нас хлопчик прибіг без розпізнавальних знаків на формі, питає:

—Куди?

— Та ми — в Оленівку.

Він каже: "Хлопці, так там же "сєпари!" Ми швидко розвернулися і лише почули, як за нами — з кулемета.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
Фото: Суспільне Карпати

Ще була поїздка у Зайцеве. Їдемо, мотор гудить, і ми навіть не почули, що бій, доки не прошило автобус. Ми зупинилися. Володя — в один бік, а я вже забув, що то треба милиці — двері відчинив і біля колеса ліг.

Наскільки важливою є роль волонтерів зараз?

— Розумієте, фронту без тилу не буває. Якщо є добрий тил, добре забезпечення, то і хлопцям легше. Тому що вони знають, що хтось за них уболіває. От ми привозимо малюночки, які діточки в школах малюють. То ті малюнки — якби ви бачили — військові не хапаються до їжі, але до тих малюнків: "О, це — мені, це — моє". Так, як маленькі діти. І в них там усе на базі, у бліндажах малюночками розклеєне на стінах.

"Разом і до перемоги". Історія прикарпатського волонтера Дмитра Малковича
"Скільки треба, стільки будемо допомагати". Фото: Суспільне Карпати

У нас є клятва від Майдану. Ми були разом і до кінця, а зараз — разом і до перемоги. Скільки треба, стільки будемо допомагати. Поки не буде перемоги. А наші воїни однозначно не підуть звідти.

Читайте також

Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди