Зі своєї 21 поїздки на передову прикарпатський волонтер Дмитро Малкович із села Вижній Березів, що на Косівщині, повернувся 17 лютого. Українські воїни запевнили його, що стоятимуть до кінця, тобто — до перемоги. Доти ж, каже Дмитро, він їм і допомагатиме і додає, шкодує, що сам не може піти воювати через травму.
19 січня 2014 року у Києві під час протистоянь на вулиці Грушевського чоловік отримав важке поранення ноги. Біля нього впала світлошумова граната, обліплена болтами, гайками і цвяхами. Пізніше через ускладнення розвинулася гангрена і медикам довелося ампутувати ногу. Згодом — другу.
Про найзапекліші моменти Революції Гідності, викрадення протестувальників з лікарень, бойову травму, волонтерський рух на Косівщині і незламність українського повстанського духу Дмитро Малкович розповів кореспондентові Суспільного.
Цю розмову з волонтером кореспондент Суспільного записав 23 лютого — у переддень повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
"Я не "вєрующій", я — християнин"
Дмитрові Малковичу — 56 років. Він має дружину, дочку, сина і п'ятьох онуків.
Під час служби в армії йому тричі пропонували стати комсомольцем, за це обіцяли відгули. Щоразу чоловік відмовлявся.
"Через те, що я не був комсомольцем, мене питали, чи я "вєрующій". Я віповідав: "Ні, я не "вєрующій", я — християнин", — пригадує волонтер, цілуючи почорнілий дерев'яний хрестик на ланцюжку.
Колись чоловік працював лісорубом, лісником, кермував вантажним автомобілем. А потім почалася Революція Гідності.
Майдан і поранення
Коли й чому вирішили поїхати на Майдан?
— Я подивився новини, як б'ють студентів. Перетелефонував до знайомих афганців у Коломию, питаю:
— Хлопці, ви у Київ не їдете?
— Їдемо.
— То на мене місце розраховуйте.
Мене дуже розізлило, коли я побачив, як здорові "беркутівці", мужики б'ють тих студентів, діточок товчуть. Ота емоція. 1 грудня у народу була така злість, що, напевно, якби був "Беркут", то люди б його розірвали. Ніхто не приїхав на Майдан за гроші, кожен приїхав відстояти гідність — чому дітей б'ють?
1 грудня о 4:00 ми приїхали у Київ. Дружина мені зателефонувала. Вона думала, що я в сина ночую.
—Де ти?
Я відповідаю: "У Києві, біля Михайлівського собору". І з того часу я Майдан не покидав. Пам'ятаю, як у ніч із 10 на 11 грудня наступав "Беркут". Були дуже сильні емоції, коли дзвони на Михайлівському били набат.
До якої сотні ви входили на Майдані?
— У восьмій "афганській" сотні. Потім — у 32 гуцульській сотні.
Як отримали поранення?
— 19 січня на Грушевського у нас кинули світлошумову гранату, до якої були прив'язані болти. Були маленькі гранати, а були такі, як півлітрова банка. "Беркутівці" робили смужечку з пластиліну, обмотували нею гранати і потім до них приліплювали болти, гайки, цвяхи. А зверху — скотчем. То — ніби й світлошумова граната, а рвала людей, очі вибивала. І от одна впала біля мене. Я почув тільки вибух, запекло. Пішов звідти помалу в намет. Тривали бойові дії, а медичних бригад ще не було. Я перемотав ногу і так ходив. Потім з того, напевно, і почалася гангрена.
Чому одразу не звернулися у лікарню?
— Я нікуди не йшов з Майдану, бо нам казали, що поранені хлопці, яких возили у лікарню, зникали.
Як далі розгорталися події?
— 18 лютого ми пішли у Маріїнський парк з мирною акцією. Парубій нам зі сцени кричав: "У нас — мирна хода, нічого не беріть". Однозначно, що мене найбільше вразило у Маріїнському парку — приблизно за 50 метрів від мене "тітушка" або хлопчика, або дівчинку за волосся зверху тримає і ножем ріже. І ти не маєш нічого в руках, щоб міг боронити. Знаєте, Небесна Сотня — це ті люди, яких "Беркут" не встиг "зачистити".
Де лікувалися після Майдану?
— 25 травня я потрапив у Інститут Шалімова (Національний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова — ред.). До цього я лежав на Братиславській (у лікарні — ред.). Там пролікували, але хвороба почала прогресувати. Потім в Інституті Шалімова мене прооперували.
На другий день після операції я на п'ять діб "відрубався" — впав у кому. Я думаю, що це — через сильне отруєння газами на Майдані. Ми мали протигази, але у них ти міг побути дві-три хвилини і задихався. Тому ми скидали ті протигази і кидали у вогонь перед "беркутівцями". Тоді ми стояли і не знали, що буде, тому що Майдан "догорав". Ми скидали із себе все, що могли, щоб тільки "Беркут" не наступив. А нас рятували дівчата-медички. Бігали, давали пити молоко, лимоном натирали обличчя. Так ми дихали.
Коли приїхав з Києва, нога боліла. Поїхав спершу у лікарню у Франківську. Потім сказали, що треба ще одну операцію робити. Зробили ще одну — до неї, я ще ставав на ногу, а після другої ногу так зігнуло, що я більше її не розгинав. Лікарі сказали, що треба ампутувати. Я погодився. Це сталося 14 вересня 2014 року.
Волонтерство
Як і коли розпочали волонтерську діяльність?
— На Різдво 2015 року мене приїхали навідати побратими. Просили, щоб я пішов до них у "Правий сектор". Я пішов. Їздив з ними крамницями, до підприємців, казав: "Хлопці, допоможіть". Так воно починалося. Потім я подумав, ні — хочу сам поїхати, хочу побачити. Так у 2015 році я вперше поїхав на передову.
Як проводите збір? Що саме збираєте і куди везете?
— Я їжджу підрозділами — самою передовою.
Спочатку йду до владики в Коломию, щоб дав дозвіл, і потім їжджу усіма церквами Косівського, Березівського деканатів. Владика пише свою резолюцію, я приходжу до кожного священника, а вони оголошують у церквах, збирають гроші під розписку. Так само у школи звертаюся, до голови громади.
Коли вже є гроші, ми шукаємо свиней. Їхали навіть під Кам'янець-Подільський — там у нас був знайомий фермер. Він усе нам заготовляв, різав, мив. Туші — надвоє або на чотири частини розрізав, ми це все — в автомобіль, привозили у Пістинь і там готували тушонки, ковбаси.
Переважно їдемо двома, трьома автобусами. Навіть було, що й чотирма їхали. А так, щоб просто покататися і селфі зробити...
Передова і повстанський дух
Що гартувало ваш дух?
— Одного мого дідуся, який не чув і не міг розмовляти, вбили німці. Інший — допомагав повстанцям УПА. Рідний брат моєї мами був в УПА. Колись у діда сходилися його ровесники і потайки розповідали історії про повстанців, їхню боротьбу з енкаведистами.
Я шкодую, що був поранений на Майдані, бо однозначно пішов би воювати. Але, напевно, так Бог скерував, щоб не пішов. Щоб я тут воював — на місці.
Яка поїздка на фронт запам'яталася найбільше?
— Якось, коли їхали дорогою у Донецькій області, нам перетелефонував боєць і сказав, щоб ми заїхали до нього в Оленівку (селище на Донеччині). Оленівка — поруч з Ольгинкою, а він якраз в Ольгінці стояв. Ми почали заїжджати. Я кажу Володі з Кутів, з яким тоді їхав: "Володю, ми недобре їдемо. Дивися, на дорозі заросла трава, стоять протитанкові "їжаки" і з обох боків — міни". Ми маємо дуже велике щастя, що не доїхали приблизно 150 метрів до "сєпарського" блокпоста. До нас хлопчик прибіг без розпізнавальних знаків на формі, питає:
—Куди?
— Та ми — в Оленівку.
Він каже: "Хлопці, так там же "сєпари!" Ми швидко розвернулися і лише почули, як за нами — з кулемета.
Ще була поїздка у Зайцеве. Їдемо, мотор гудить, і ми навіть не почули, що бій, доки не прошило автобус. Ми зупинилися. Володя — в один бік, а я вже забув, що то треба милиці — двері відчинив і біля колеса ліг.
Наскільки важливою є роль волонтерів зараз?
— Розумієте, фронту без тилу не буває. Якщо є добрий тил, добре забезпечення, то і хлопцям легше. Тому що вони знають, що хтось за них уболіває. От ми привозимо малюночки, які діточки в школах малюють. То ті малюнки — якби ви бачили — військові не хапаються до їжі, але до тих малюнків: "О, це — мені, це — моє". Так, як маленькі діти. І в них там усе на базі, у бліндажах малюночками розклеєне на стінах.
У нас є клятва від Майдану. Ми були разом і до кінця, а зараз — разом і до перемоги. Скільки треба, стільки будемо допомагати. Поки не буде перемоги. А наші воїни однозначно не підуть звідти.
Читайте також
- Прикарпатців закликають інформувати поліцію про підозрілих людей і позначки на дорогах
- Поліція закликає прикарпатців повідомляти про підозрілих людей на вулицях
- На в’їздах на територію Івано-Франківщини встановлять блокпости — облдержадміністрація Внаслідок ракетних обстрілів на території аеродрому в селі Корнич на Франківщині — двоє поранених
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
