1 лютого 1897 року народився Євген Маланюк, український письменник та поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР та "Імператор залізних строф". Наводимо архівну розмову Радіо Культура з літературознавцем Михайлом СлабошпицькимУкраїнський прозаїк, критик, Шевченківський лауреат за роман-біографію "Поет із пекла" (1946-2021).
Зараз часто титрують не “Євген”, а “Евген”. Наскільки це важливо для сучасної літератури, зокрема в дискусії навколо правопису? Для вас, як для дослідника, це має принципове значення?
Абсолютно. Маланюк завжди писав, “Европа” і що він “Евген Маланюк”. Ми повертаємося до того правопису і до звучання в оригіналі певних фонем – це колоніальний спадок, якого ми маємо позбуватися.
Щодо особи Маланюка, ми ще не сповна розуміємо значення цієї постаті. По-перше, Маланюк поет: один з найвидатніших поетів ХХ століття, хоча в цьому сумнівалися молодики з Нью-Йоркської школиНеформальне об'єднання 12 українських еміграційних поетів та прозаїків, що існувало з 1950-х по 1990-ні роки у Нью-Йорку.. На них він дивився, як на хлопчиків у коротеньких штанцях, які вибігли погратися в американський футбол.
Маланюк історіософ: йому належать концептуально важливі праці і з історії української культури, і з історії визвольних змагань. Чого лише варті його спогади про того ж генерала-отамана Василя Тютюнника, при якому Маланюк був офіцером з особливих доручень, і взагалі знав подробиці великого, трагічного “ісходу” УНР і всіх формувань з України.
Літо гусне, як мед. Бджоли в солодкій утомі Нижче і нижче гудуть. Струни снуються в стернях. …Усміх майбутньої матері в зорі твоїм, а не пломінь. І багряніє поволі захід короткого дня. – Серпневі строфи
Маланюк — це все його літературне оточення, і Празька школа, і Варшавська школа, і танки. Маланюк був, як головна планета, довкола якої оберталися всі літературні сонця української еміграційної літератури й культури. Маланюк завжди був в епіцентрі, був каталізатором всього, що відбувається.
Скажімо, ще в Подєбрадах, де він навчався в Українській господарській академії, Маланюк був, сам того не бажаючи, в конфлікті з усією професурою. Це було перше покоління людей, про яких Маланюк вважав, що вони мічені поразкою українських визвольних змагань і вони замикаються, несуть енергію поразки на собі. Він же, оскільки був в армії УНР бойовим офіцером, вважав, що в нього немає цього катастрофічного настрою. І звідси пішли ці шалені моменти самокритики, які шокували старих професорів – вони накинулися на цього єретика Маланюка. Національна самокритика це завжди боляче.
Деякі українські дідичі сторожко дивилися навіть на Шевченка, якого бойкотували за його різкі слова на адресу нації. Куліш то взагалі еретик, про це писали також Леся Українка, Франко. І Маланюк, очевидно, перевершив усіх цих геніїв української літератури в самокритиці. Це була справді парадоксальна ситуація – ненависть з любові. З ревнощів до того, якою повинна бути нація, яку він любить. Якою вона є після поразок, у цих постколоніальних травмах.
Ми чомусь знаємо “Залізних імператор строф”, “Іде вождь українського націоналізму”, “Постать на взір Донцова”, і все. Але Маланюк був різний. Його в останні десятиріччя життя незлюбили політики. Вони вважали його зрадником, бо він раптом перетворився на людину в поезіях, яка думає про смерть, думає про те, що закінчується його земний шлях. Йому боліло багато речей, і йому не змогли цього пробачити.
Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей звір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет. – Напис на книзі віршів
Де ж межа між самокритикою і посипання голови попелом? Де та межа, яку, переходячи в критиці себе і свого народу, стаєш ворогом? Маланюк стояв на якихось радикальних позиціях у цьому конфлікті? Чи все ж таки він був уособленням золотої середини, принаймні в літературі?
Треба зважати на контекст. До прикладу, згадаймо сльозоливство покоління Олександра ОлесяСправжнє ім’я – Олександр Кандиба. Поет, драматург, представник символізму. Батько поета та політичного діяча Олега Ольжича. Становлення поета припадає на часи революційного піднесення визвольного руху. Згадайте майже рівновелику постать духу Олега Ольжича, як він соромився віршів тата – Олександра Олеся, якого дуже любив. Він був золотим сином, відданим, але віршів соромився, бо вважав, що потрібно культивувати сильну, як римський легіонер, особистість.
Бо ці сльозоливство й “зорисоловейківщина” розслаблюють націю, вони руйнівні для української ментальності. Маланюк мав масу позитивних прикладів з історії України — візьміть Мазепу. Це велика постать за вимірами “Володаря” Макіавеллі: це творець доби, творець нації, це мудрий, державний воєначальник. У нього (Маланюка, – авт.) були приклади, і він цими позитивними, блискучими прикладами з історії, докоряв.
Кожна нація живе національним міфом. Якби всі національні історії ввести в комп’ютер, він би збожеволів, тому що все суперечить одне одному. Світ не такий, яким він є довкола нас. Світ такий, як ми його бачимо або хочемо побачити. Маланюк вважав, що потрібно дати сильний, героїчний міф.
Євген Маланюк був такою фігурою, яка в України до 1991 року мала би бути невидимою. Тому що його перша збірка виходить вже Подєбрадах, тобто вже в еміграції.
У Маланюка багато поезій написано російською мовою. Він зорувався на Брюсова, на Блока і не треба нам цього боятися, і Маланюк від цього меншим не стане – це великий поет.
Це не був такий особистий вибір. Цілком природно, навчаючись у Санкт-Петербурзі, відвідуючи літературні салони, живучи в Російській імперії, виховуючись в російській культурі десь на периферії. Але він писав дуже цікаві вірші. Це як Нарбут, скажімо, чи як Бурлюк із його українізмами.
Як стається вибір на користь української мови, як мови поезії?
Це страшенно індивідуально. Якщо людина не змобілізована в армію УНР, а сама перейшла, то це уже вибір життєвої позиції. Звичайно, відбулося щось таке й в літературній свідомості.
А сад вирує в хуртовині цвіту, Бушує біла хвиля пелюстків. Крізь чари весняного ненаситу, Мов полум'я блакитне, лине спів. – Вічне
Як Євген Маланюк оприлюднився в українському літературному контексті? Чи знали і як дізнавалися про нього українські письменники підрадянської України?
Вони добре його знали. Сосюра змушений був писати: “Маланюче, ми ще зустрінемося в бою!” – це його сумнозвісна поема “Відповідь”. Було соціальне замовлення і розтерзаний Сосюра в антракт між психіатричними покаяннями писав вірші, часто нікому не потрібні, але які во славу режиму мусив написати.
Уже після смерті Сталіна В. Сосюра познайомився з творами Євгена Маланюка, у розмові з Миколою Неврлим оцінив геніальність “Варязької балади”, шкодував про свій різкий необачний виступ.
Тичина, будучи тоді на конгресі письменників, дуже боявся зустрітися з Маланюком. Оскільки Маланюк, який боготворив автора “Сонячних кларнетів”, написав потім, що “з твого золотого кларнету пофарбована дудка лишилась”. І це був страшенний докір Рильському – цьому епікурейцю, неокласику, соратнику Зерова.
Ще одна особливість Маланюка: він був непримиренний до всього радянського, до всіх служок соціалістичного реалізму. Раптом помирає поет Микола Бажан, і Маланюк пише, що відійшов великий майстер. Політичний антипод, ворог непримиренний і — віддавання належного.
Маланюк лютував з того приводу, що українська мова — це вже поезія, тому поетові нічого робити. Щоб ти не написав, як би не склав українські слова, вони шедевральні. Це як колись Гете казав, що є назви рослин, які є поезія.
Тому Маланюк боровся з українською мовою в ім’я української мови. Він добирав за законами фонетики: якщо слово попереднє закінчується на приголосну, то наступне буде на голосну. У Маланюка збіг приголосних — як гуркіт, як каміння.
Коротка біографія
- Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня (за старим стилем) 1897 року в сучасному Новоархангельську Голованівського району Кіровоградської області.
- 1914 року вступив до Петербурзького політехнічного інституту, який не закінчив через початок Першої світової війни. Маланюка мобілізували до Армії Української Народної Республіки. У роки війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії. Після поразки УНР назавжди виїхав з України.
- 1920 року опублікували його перший вірш.
- Після трьох літ битв за українську державність у 1920 році Маланюк потрапляє до таборів у Стшелкові та Щипьорні. Потрапивши у табір у польському Каліші, зосередився на поезії.
- Восени 1923 року переїхав до Чехословаччини, де став лідером ”Празької школи поетів” – об’єднання українських поетів, які виїхали з країни після встановлення на її території радянської влади.
- У 1925 році у Подєбрадах (Чехословаччина) вийшла поетична збірка Євгена Маланюка ”Стилет і стилос”, у 1926-му у Гамбурзі вийшла книжка ”Гербарій”.
- 1929 року Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання ”Танк”.
- У 1945 році Маланюк опинився в Західній Німеччині, де став членом Мистецького українського руху.
- 1949 року переїхав до Сполучених Штатів Америки. 16 лютого 1968 року письменник помер у передмісті Нью-Йорка.
Читайте також
- "Це космогенез". Як читати Павла Тичину сьогодні
- 50 років операції "Блок": Як КДБ полював на дисидентів і арештовував за коляду
- Всупереч естетиці соцреалізму: як українцям повертають пам'ять про витіснене покоління поетів
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!
