У закритих тюрмах на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей утримують близько трьох сотень українців. Щодня цей список ризикує поповнитись новими іменами.
Суспільне Донбас публікує подкаст “Полон. Історії вільних людей” — про досвід полону на окупованих територіях.
Розповідаємо історію Ірини Довгань — "жінки з під стовпа" — так її назвали журналісти через фотографію у газеті The New York Times. Ця світлина зрештою врятувала жінці життя.
Ірино, аналізуючи події 2014-го року на Донбасі, можливо, і раніше, коли спостерігали за тим, що відбувається. Все стрімко змінювалося. Чи ставили ви собі питання, чому велика частка людей так легко зреклася держави?
Це питання нікуди не поділося. Я його і зараз ставлю, і все моє оточення, яке переїхало з Донбасу. Ми досі задаємся цим питанням.
Я багато подорожувала, і для нашої родини Україна завжди була дуже цікавою. Ми їздили у Львів, були в Карпатах. Однак, не у всіх було таке добре уявлення про країну, дехто і за межами регіону ніде не був. Неабияке значення у цьому питанні відіграла освіта. Моя вчителька української мови і літератури, приміром, чомусь завжди важко зітхала і стверджувала, що в українській літературі немає нічого цікавого, суцільні сум та сльози.
Чоловік мій взагалі в школі не вивчав української, бо вона тоді була в них факультативом, від якого можна було відмовитися. Вже, коли він став дорослою людиною, я чула, як він питав у батька: "Як це можна було, якщо була можливість у дитини вивчити ще одну мову, навіть не будемо брати до уваги, що це державна. А просто в школі вивчали безоплатно ще одну мову. Як це можна було? Ти ж вчитель?
Відповіді на це питання немає.
Скажіть, а чи пам'ятаєте ви те відчуття, що війна вже прийшла в Україну?
Так. Це було в декілька етапів, і мабуть, самий такий яскравий – захоплення супермаркету "Метро". Потім захоплення ОДА. Їх було дуже багато. Російська пропаганда працювала з такою швидкістю і так професійно, що пересічні люди за нею не встигали. На кожному новому тижні я бачила все більше людей, в яких горіли очі від думки про те, що завтра зарплата буде у два-три рази більше, пенсія вищою в чотири рази. Чоловіки розраховували чомусь на дешевий бензин, яким багата РФ. Здоровий глузд, він розбивався об оті всі грошові мрії, бо все ж таки, матеріальне для людей це дуже важливо.
Це ще одна причина, чому все сталося на Донбасі. Не було України, не було української мови, а потім ще ця пропаганда. Мабуть, пропаганда була на першому місці. Це був такий шквал, що такі як я не мали змоги своїми смішними побутовими прикладами все це перебороти.
Повертаючись до хроніки тих днів. Відомий факт – ви допомагали українським військовим. Ви розуміли небезпеку такої справи. Ваше затримання в серпні 14-го, це наслідок того, що ви не встигли вчасно полишити Ясинувату чи все ж ваша позиція – Я залишуся тут до останнього?
Я себе переконала у тому, що місто обов’язково звільнять українські військові. У мене був будинок, сад, хатні тварини і акваріум. Коли не було електрики, я вилазила з підвалу у період між обстрілами та прокачувала в акваріумі велосипедним насосом кисень рибам, щоб вони мали змогу дожити до того, як українська армія звільнить нас.
У мене була впевненість, що все має бути добре. Коли ми з подругою відвідували наших військових тоді в останнє, то наввипередки кричали свої адреси для того, щоб, коли вони заїжджатимуть в Ясинувату – не оминули й наших осель, де ми б їх зустрічали з українськими прапорами.
Я до останнього чекала, що все ж таки вони зайдуть у місто. А те, що мене заарештували, це є наслідком моєї волонтерської діяльності. Ми з подругою возили їжу, медикаменти, сигарети, побутові речі бійцям ЗСУ.
Під час передачі гуманітарної допомоги я завжди робила фото, щоб відзвітувати перед людьми за їхні гроші. Вони зберігалися на планшеті. Його я вирішила вивезти з окупованої території у вантажі речей чоловіка, якого добре знала наша родина. Я була переконана, що все пройде добре і проблем не буде. Однак, його затримали на блокпості т.з. "ДНР" і бойовики знайшли планшет.
Якщо повернутися до тих подій. І ви побачили біля свого будинку автомобілі, з яких вийшли озброєні люди. Ви зрозуміли, що це уже прийшли за вами?
Так. Це найважчі хвилини мого життя. Було страшно. Місто було під обстрілами, майже всі виїхали з міста. Воно було порожнім і на машинах ніхто не їздив.
І коли одна за одною три автівки зупинилися неподалік мого дому, то я вже все зрозуміла. Вони приїхали по мене.
Донецьк, стовп. Це схоже на крайні межі людської жорстокості. Чи думали, що штовхає людей на такі крайнощі?
Вони були дійсно дикі. Під'їжджала автівка з чеченцями, потім з осетинами. Один навіть погрожував прострелити мені колінну чашечку.
Оті баби, які мене били, то було не найстрашніше. Коли ти вже на межі між життям і смертю, і ти не знаєш, що з тобою буде в наступну хвилину, то ляпас по обличчю, може й принизливо, але тоді я нічого такого не відчувала. Я просто була в суцільному коконі шоку, болю і жаху.
Формально вас врятував знімок?
Це дійсно врятувало мені життя. В якусь хвилину я побачила, що повз проходить чоловік у білій сорочці з бейджем на кишені і з великим фотоапаратом. У тому жаху я подумала чомусь, що він може мене врятувати.
Потім підійшла одна жінка, за нею інша й вони разом почали мене бити і я зовсім про нього забула.
Мене потім ще після цієї площі повезли знову в батальйон "Восток", і там ще було декілька годин дуже страшного знущання. Там мене вже не били ляпасами жінки по обличчю, а мене лупцювали ногами чоловіки. Кремезні, такі спортивні. Вистрибували били мене в груди ногами в кросівках. Вночі я не могла лежати на підлозі, бо в мене боліло все тіло.
На наступний день, ввечері чи вночі, хто його знає, складно було вже орієнтуватися у часі, підійшов до мене "слідак". Він присів, випустив дим з цигарки мені в обличчя, і сказав: "Мадам ви сталі звєздой інтернету" й пішов.
І лише тоді я згадала того чоловіка в білій сорочці з фотоапаратом. Це вселило в мене надію, що це може мене врятувати. Але це було лише на мить. Потім мене знову принижували, били й погрожували зґвалтувати.
Ця думка вона не покидала. Я постійно про це думала, і мені було не до надій, що там хтось мене врятує. Я дуже боялась.
І коли вночі за мною прийшли (стримує сльози), то це були дуже жахливі хвилини, я чіплялися нігтями і за підлогу, і за стіни, за все, за що могла вчепитися. Бо я думала, що мене вже туди ведуть, а потім з’ясувалося, що мене привели на засідання, де були не тільки військові, а ще й журналісти. І там знову згадали про цю фотографію з під стовпа.
Як Ірина востаннє побачила дім, як її відпустили з полону та що вісім років потому думає про тих, хто зрадив країну — слухайте повне інтерв’ю з Іриною Довгань.
Що відомо
- Ірину Довгань визволили з полону бойовиків у Донецьку завдяки втручанню іноземних журналістів.
- У березні 2016 року Ірина отримала недержавну відзнаку Народний герой України.
