Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньому

Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньому

Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньому

Сучасне українське візуальне мистецтво почало формуватись ще до того, як було здобуто незалежність. Художники з Одеси, Львова, Києва та Харкова рухались у напрямку експериментів та звертались до нових форм мистецтва, таких як перформанс, акціонізм, мистецтво взаємодії. Вони відчували свій час, сміливо заглядали у майбутнє та ставали учасниками соціально-політичних змін у країні.

Які знакові події вплинули на розвиток українського сучасного візуального мистецтва в Україні, які теми хвилювали митців упродовж останніх тридцяти років та на чому вони будуть фокусуватися у найближче десятиріччя — про це Суспільне Культура поговорило з мистецтвознавцями та дослідниками.

Поява виставкових просторів

На початку незалежності Україна опинилась у складному інституційному становищі, адже галерей та музеїв, де можна було організувати виставку сучасного мистецтва, майже не було, згадує Катерина Яковленко, дослідниця сучасного мистецтва, журналістка, співкураторка проєкту Secondary Archive.

"Поодинокі галереї почали з’являтись на початку 1990-х. І хоча більшість з них не існує сьогодні, у свій час вони, безперечно, зіграли важливу роль у становленні незалежного українського мистецтва.
Катерина Яковленко

Одна з важливих галерей того часу — галерея "Арт Бланк", яка підтримувала митців та надавала невелику фінансову підтримку художникам для створення робіт. Через прагнення показати свої роботи художники також організовували власні artist run простори, де проводили виставки та зустрічі.

Важливою подією для українського мистецтва стала поява Центру сучасного мистецтва Сороса у Києві, а пізніше в Одесі, завдяки якому відбувалися важливі виставки українського та міжнародного мистецтва, а також була створена освітня програма для митців, наприклад, цифрова лабораторія. Важливими стали створення "Мистецького арсеналу" як мистецького простору та PinchukArtCentre — інституції, яка більше 10 років підтримує українських художників та проводить важливу дослідницьку діяльність щодо українського мистецтва.

Насправді я не можу сказати, що сьогодні інституційна система мистецтва є розгалуженою, хоча безперечно ситуація змінилась на краще, інституцій стало більше, і багато з них мають успішну і сталу історію. В Україні існує кілька музеїв, галерей та самоорганізованих просторів у різних регіонах. На мою думку, останнє є однією з важливих складових творчого процесу.

Одна з найбільш цікавих ініціатив, як на мене, — "Простір покордоння", міжнародний ленд-арт симпозіум, який відбувається у Могриці з 1997 року.

Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньомуФейсбук

Могриця, 2021 рік.

Ще один приклад самоорганізованих ініціатив — галерея "Джерело", створена художницями Богданою Косміною та Аліною Клейтман. Та найбільш важливе, що варто означити, — це культурні інституції державного сектору.

Останніми роками ми стали свідками, як почали з’являтись державні культурні фонди та організації, музеї та галереї. Мені видається ця тенденція правильною та необхідною.

Однак перебір виборів очільників цих інституцій останнім часом показує непрозорі механізми та маніпуляції, що ставить під сумнів і діяльність самих інституцій та їхній авторитет. А відтак мені видається вкрай важливим слідкувати за реформуванням і виборчими процесами в кожній інституції, аби ті здобутки, які існують, не були втрачені".

Відхід від радянської системи

Становлення інституційності в Україні відбувалося уривчасто, говорить Ксенія Малих, мистецтвознавиця, кураторка, керівниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre.

"Радянська система з її розгалуженою структурою ще й досі існує у формі Спілки художників України, а в перші роки незалежності не втратила могутності, і більшість важливих виставкових проєктів відбувалися у просторах спілчанських виставкових залів.
Ксенія Малих

Комерційні галереї почали відкриватися на самому початку 1990-х, і перші свої капітали заробляли на продажу антикваріату та залишків нерозпроданого в роки перебудови соцреалізму.

У 1993 році в Києві відкрив свій офіс фонд Сороса, де першою директоркою була Марта Кузьма, яка і переконала керівництво Фонду відкрити в Україні виставковий центр. Згодом такий центр був відкритий в Одесі, що працював під керівництвом Олександра Ройтбурда. Той розмах, з яким перші роки своєї діяльності вів виставкову діяльність Центр Сороса, повторив лише PinchukArtCentre, відкритий вже у 2009 році з гучними проєктами світових зірок сучасного мистецтва. У 2004 відкрилася найбільша в Україні інституція культури — "Мистецький арсенал", — яка сформувала чітку стратегію лише з приходом директорки Олесі Островської у 2016.

Протягом 30 років незалежності всі типи інституцій культури (навіть самоорганізовані, як Detenpyla у Львові та Closer у Києві) так чи інакше ділять між собою функції Музею сучасного мистецтва України, якого ми досі не маємо".

Експериментальна фотографія, українське тіло та велика Історія

"Узагальнювати 30 років мистецьких практик в Україні — надамбітна задача, яка, до того ж, досить мало розповідає про мистецькі практики.
Борис Філоненко

"Озираючись назад, — говорить арткритик, автор коміксів, куратор, редактор видавництва IST Publishing Борис Філоненко, неодмінно зіштовхуєшся з необхідністю налаштування оптики: з якої позиції та з якими питаннями відбувається це озирання. Саме від специфіки налаштувань залежатиме те, що стане помітним в тривалому й насиченому художньому процесі, а що залишиться незауваженим.

Спираючись радше на практики, які були підтримані дискусіями, я звертаю увагу на такі тенденції та теми: експериментальна та суб’єктивна фотографія, яка протиставляє себе радянській та пострадянській офіційній фотографії; постмодернізм, доля живопису в сучасному мистецтві та "розкартинювання"; критичне і політично ангажоване мистецтво; "українське тіло", цензурування та інституційна критика; групові висловлювання, представлення "всіх художниць_ків України" на Венеційській бієнале, критика поняття "молоді художниці_ки"; "історіографічний поворот", який охоплює і перегляд художниками_цями великої Історії через персональний досвід і персональний архів, і звернення мисткинь_ців до історичного авангарду, і переосмислення ролі музею, і документацію нагальних процесів роботи з пам’яттю, і політичну боротьбу, і ситуацію, коли мистецтво заходить на території міського середовища, наповнюючи місця змістом".

Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньомуWikipedia

Літак Ан-225 "Мрія", на якому “Відкрита група” планувала політ над Венецією у 2019 у рамках бієнале з архівом "всіх художників і художниць України" на борту.

Вихід за межі Києва

Тенденції в українському мистецтві часто пов’язані з економічним та соціальним становищем. Можна сказати, що за ці тридцять років українське мистецтво стало більше репрезентуватися за межами столиці, і ця тенденція зберігається, вважає Катерина Яковленко.

"Мистецтво стало більш привітним для різних тем, технік та практик. Найбільш цікавою є робота з відео та мистецтвом рухомого зображення. Художники та режисери експериментують з цим жанром, створюючи роботи, які показують як на кінофестивалях, так і в галерейних просторах.

Ця хвиля інтересу до відео більшою мірою виникла після Євромайдану та з початком війни, але також пов’язана з тим, що саме цей медіум (засоби, технічні властивості, спосіб, у який створено твір мистецтва) є найбільш демократичним та гнучким.

Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньомуwww.supportyourart.com

"Дивись, у неї борода!", 2020. рік Кадр із відео.

Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньомуwww.supportyourart.com

"Юлі Голуб. Бабуся у космосі", 2017 рік. Кадр із відео.

Якщо з початком Євромайдану та війни однією з головних тем стало минуле та опрацювання архівів, то сьогодні ця тема трохи відійшла назад, поступившившись іншим.

Скажімо, тема ідентичності — у її найбільш широкому сенсі — знов набуває значення. Йдеться передусім не лише про національне самоусвідомлення, а про розуміння свого гендеру, кордонів, стосунку до цифрового світу, можливості перебувати деінде і водночас бути частиною України. Відтак тема міграції та переміщення набуває особливого значення.

Ще однією важливою темою стало опроявлення екологічної теми. Сьогодні художники проговорюють постіндустріальне майбутнє, долю чорнозему та карпатських лісів. Ця зацікавленість пов’язана з глобальними кліматичними викликами та змінами й безперечно стане для наступних років однією з головних.

Мені видається важливою тенденція дослідження, яка виникла останніми роками і більшою мірою пов’язана з діяльність Дослідницької платформи PinchukArtCentre. Професійне занурення у новітню історію українського мистецтва дозволяє виокремлювати тенденції, аналізувати стан культури та інтелектуальної думки".

Що буде у найближчі 10 років

Борис Філоненко: Пошуки спільного існування

"Думаю, прогнози на території дослідження мистецтва — марна праця, адже мистецтвознавець/куратор/арткритик рухається разом з художником або за художником. Мені досі ніяково від міркувань в дусі “кіно майбутнього зніматиме Квентін Кустуриця”, якими ділились кінокритики на століття кінематографу.

Втім, у відповіді на ваше питання, хотів би згадати слова Тіберія Сільваші: "Якби наші політики замислились над тим, що відбувалося на початку 1990-х в мистецтві — вони б зрозуміли, як ті самі процеси стали визначальними й для суспільного розвитку. Мистецтво, думаю, раніше реагує на зміни в суспільстві".

У своїх практиках мисткині та митці дають нам велику кількість сценаріїв майбутнього. Й зараз, дивлячись на їхні роботи та проєкти, ми маємо можливість краще зрозуміти необхідність перевинайти способи спільного існування, вийти за замкнені межі своїх інституцій, так само, як художники_ці прагнуть вийти з галерей та музеїв; або бачимо способи співвідношення людини з плином антропоцену і масового вимирання, яке зараз відбувається на Землі; або стаємо чутливіші до бідності й міграційних процесів тощо. Якби в Україні був музей сучасного мистецтва, ми могли б поговорити про це, рухаючись його залами".

Катерина Яковленко: Створення майданчиків

"Мені видається важливою тенденцією відчуття спільності, яке виникає між митцями. Останніми роками я все більше спостерігаю за подібними самооб’єднаннями, які працюють за принципом спільнот. Це важлива складова здорового культурного процесу, адже окрім інтелектуального поля створююється дружня та емоційна підтримка, що напрочуд важливо для діячів будь-якого культурного сектору. З вигоранням, фінансовими та соціальними проблемами дуже складно боротися самому (самій).

В Україні завжди щось складно прогнозувати, зокрема у культурному секторі. Однак я би хотіла бачити більший розвиток українських інституцій та їхню сталість. Важливо, щоб не тільки їх ставало більше, а щоб самі інституції розвивались разом зі спільнотою, розвивались їхні команди та проєкти. Безперечно це більшою мірою пов’язано фінансуванням, а відтак я сподіваюсь, що держава почне розвивати і надалі напрям державної підтримки митців та організацій від культурних фондів на прозорих основах".

Українське сучасне візуальне мистецтво за 30 років: як змінювалось та чого чекати у майбутньомуPinchukArtCentre

Нікіта Кадан. Анонімний, Осмолений, 2021 рік.

Хроніка виставкових подій

1991 — Седнівський пленер відбувався в селі Седнів (Чернігівська область) та зібрав художників навколо окресленої концепції ненаративного живопису. Підсумком пленеру стала виставка в майстернях учасників у Седневі. Куратором був український художник Тіберій Сільваші.

1992 — Фестиваль мистецтва андеграунду "Вивих" виник за ініціативи "Студентського братства" й Сергія Проскурні та став результатом горизонтальної організації його учасників. Відбувся у Львові на різних локаціях міста.

1994 — Виставка "Простір культурної революції" (рос. "Пространство культурной революции") відбувалась як спецпроєкт першої Київського художнього ярмарку на 4-му поверсі Українського дому. Ідея виставки належить Арсену Савадову й Георгію Сенченку та викладена в їхньому "Діалозі про революційні стратегії".

1994 — "Алхімічна капітуляція" відбулась на флагманському кораблі Військово-Морських Сил України "Славутич" у Севастополі та стала масштабною подією в художньому процесі України з огляду на кураторський підхід, представлені роботи художників у тогочасному соціально-політичному контексті та виставкову локацію. Кураторка — Марта Кузьма.

1995 — За кілька годин до відкриття виставки "Київська мистецька зустріч. Нове мистецтво Польщі, Росії, України" в Українському Домі Національна гвардія, урочисті збори якої відбувалися в конференц-залі поруч із локацією виставки, обурена експозицією, демонтувала кілька артоб’єктів.

Вони зруйнували експозицію Фонду Мазоха, яка, за словами куратора Валерія Сахарука, була "свавільно зірвана нацгвардійцями без жодних погоджень — така собі відрухова, несвідома реакція, страх і бажання молодшого офіцерського складу вберегти очі (та мізки) генералів, що мали пройти повз неї". У ніч відкриття, яке офіційно так і не відбулось, з ініціативи авторів та кураторки російського проєкту Єлєни Сєліної було демонтовано "московську" частину виставки. Позиція керівництва Українського дому залишилась пасивною.

1996 — Виставка "Фантом — Опера" відбувалась в напівзруйнованому інтер’єрі Театру юного глядача — колишньої малої сцени Одеського оперного театру. Куратором проєкту був Олександр Ройтбурд.

2001 — Акція групи художників — Фонду Мазоха — під назвою "Зустрічай Батька" проходила в рамках виставки "Бренд "Українське" (куратор — Єжи Онух (Jerzy Onuch)) в Києві. Акція полягала в експонуванні портрету Тараса Шевченка авторства Давида Бурлюка, яке виводилося на рівень повернення в Україну національної святині. Проект носив провокативний характер і мав на меті перевірити "ідеологічну зрілість" тогочасної української політичної еліти. Полотно було орендоване на час виставки у власника, що придбав його в 2000 році з аукціону Sotheby's, фахівці якого встановили, що це твір Бурлюка.

2002 — Створення Музею сучасного мистецтва у Херсоні, історія якого розпочалась з галереї "СC/02" ("Союз Спадкоємців/02"), яку було задекларовано як некомерційне об’єднання В’ячеславом Машницьким та Ігорем Платоновим.

2004 — Виставка "Прощавай, зброє" відбувалась за ініціативи Фонду Віктора Пінчука в стінах заводу Арсенал (нині "Мистецький арсенал") та мала на меті представити сучасне українське мистецтво (1987–2004) як одну з версій для майбутнього музею. Куратором став Олександр Соловйов.

2004 — Створення групи "Р.Е.П." (Революційно-експериментальний простір) під час "Помаранчевої революції" в Україні. Спочатку до неї увійшло кілька десятків соціально активних учасників та учасниць. У 2006 році група розпочала власну кураторську програму "Штаб", а її склад скоротився до шести художників і художниць. Серед них — Микита Кадан, Лада Наконечна, Леся Хоменко, Володимир Кузнєцов, Ксенія Гнилицька, Жанна Кадирова — автори та авторки, які почали діяти як колективне тіло, зосередившись на соціально-політичній тематиці. У 2008 році учасники групи ініціювали кураторське об’єднання "Художня рада" ("Худрада").

2009 — Виставка "Українська Нова хвиля. Живопис, фото, відео другої половини 1980 – початку 1990-х років" була присвячена українському постмодерністському мистецтву. До експозиції увійшли роботи художників і художниць, створені в різних медіа та об'єднані поняттям "Нової хвилі". Кураторкою була Оксана Баршинова.

2011 — Утворився галерейний простір Detenpyla (Детенпула) в приміщенні квартирної кухні у Львові, яка більше шести років представляла виставкові проєкти та буламісцем зустрічей культурно-художньої спільноти. Куратори — Юрій Білей, Павло Ковач (мол.), Станіслав Туріна.

2012 — Виставка "Українське тіло" мала тривати з 07.02.2012 до 28.02.2012 у Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії, однак 10 лютого 2012 року тогочасний президент вишу Сергій Квіт її одноосібно закрив. Представлені в експозиції роботи порушували питання тілесності в українському суспільстві.

2013 — Під час монтажу виставки "Велике і величне" до 1025-річчя Хрещення Київської Русі генеральна директорка "Мистецького арсеналу" Наталія Заболотна власноруч зафарбувала розпис "Коліївщина: Страшний суд" одного із сучасних художників, учасника групи "Р.Е.П.", — Володимира Кузнєцова. Це стало причиною солідарізації з художником і бойкотування інституції серед учасників та учасниць художнього процесу й по сьогодні.

2014 — “Герої. Спроба інвентаризації” у Національному художньому музеї України, що представляла близько 180 вибраних творів з фондів музею, які можна віднести до тем "Герой", "Геройські вчинки", "Святі" та "Мученики". Проект дозволив побачити твори, які довго перебували у музейних спецсховищах через цензуру.

2015 — Київська міжнародна бієнале "Київська школа" відбулась у різних виставкових та публічних просторах Києва. Основною локацією стало приміщення Будинку одягу на Львівській площі.

2016 — У PinchukArtCentre відкрилася виставка "Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище" (рос. "ПАРКОММУНА. Место. Сообщество. Явление"). Кураторки — Ксенія Малих, Тетяна Кочубінська. Проєкт став результатом роботи "Дослідницької платформи", у фокусі якої було дослідження творчості кола художників, пов’язаних зі сквотом "Паризька комуна", що на початку 1990-х став місцем творчої концентрації тодішньої контркультурної тусовки та окреслював коло художників, модель мислення та світогляду, основним засобом спілкування яких був живопис.

2019 — Відбулась Друга бієнале молодого мистецтва у Харкові під назвою "Здається, я заходжу в наш сад". Куратори: Анастасія Євсєєва, Дарина Скринник-Міська, Борис Філоненко.

2019 — Проходить серія виставок "Жести ставлення" у Кмитівському музеї, на яких демонструються сучасні твори, автори котрих критично осмислюють спадок радянської епохи. Куратори: Нікіта Кадан та Євгенії Моляр.

2019 — "Відкрита група" курує український павільйон на Венеційській бієнале, запрошуючи до участі "всіх художників і художниць України" та плануючи проліт літака "Мрія" над Венецією. Художник Арсен Савадов, робота якого посіла друге місце в конкурсі на українське представництво, збирає пресконференцію, аби оскаржити рішення журі (сьогодні відео події заблоковане адміністраторами ютуб-каналу УНІАН).

2019 — Відкриття виставки "Ательє нормально" у The Naked Room. Це перша виставка авторок та авторів, серед яких художники із синдромом Дауна, і які вже близько року працюють у однойменній незалежній творчій студії.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше