На ґанку вигорілої двоповерхової будівлі без вікон, яка ще вчора була приватним пансіонатом для літніх людей «Добрий дім», лежать 20 чорних пакетів із тілами. Довкола на дорозі розкидані патрони, шматки боєголовок, висять обірвані електричні дроти, а в повітрі блищить попіл і тхне горілим.
Станом на 19:00 29 серпня у селі Мила Бучанського району на Київщині загинули 37 людей. Більшість із них проживали саме в цьому пансіонаті для літніх людей. Колись, мабуть, тут було затишно — поруч сосновий ліс і тихі вулички приватного сектору. Але «Добрий дім» був розташований через дорогу від складів, де зберігалися, зокрема, боєприпаси, що почали детонувати 28 серпня ввечері внаслідок влучання російського дрона.
— Ви питаєте, скільки пакетів з тілами було? — уточнює чоловік у білому пластиковому захисному костюмі. — Ми звідси ще нікого не вивозили. Ще всередині є тіла, тож загалом тут буде 31.
Сказати, скільки з них мешканців пансіонату, а скільки працівників, не береться ніхто — ні поліцейські, що працюють на місці, ні працівники ритуальних служб, які забирають останки. Тіла надто сильно обвуглені, пояснює поліцейський на місці. Тривалий час до пансіонату не могли навіть підʼїхати, оскільки була постійна загроза детонації снарядів. Попри те, що рятувальники, медики, поліція і сапери працюють вже майже добу, з протилежного боку вулиці від пансіонату далі лунають вибухи.
— Я не знаю, як у тому пансіонаті міг би хтось вижити. Там були лежачі люди, старенькі, і дім цей, знаєте, просто як офісне приміщення за структурою. Там не було ні підвалу, нічого, — говорить Жанна, витираючи сльози з обличчя. Їй 52 роки, вона жила в будинку навпроти пансіонату. Жанна стоїть біля вʼїзних воріт до свого гаража і чекає, коли поліцейські дозволять забрати тіло її чоловіка.
Віталію теж було 52 роки. Востаннє дружина говорила з ним 28 серпня о 20:51. Віталій розповів Жанні, що до нього в будинок попросився невідомий чоловік, який шукав укриття, бо почалися сильні вибухи. З 21:11 звʼязку з чоловіком у Жанни вже не було. Жінка показує на телефоні геолокацію телефона Віталія — вона оновлювалася 20 годин тому.
— Я була по роботі у відрядженні і 40 хвилин десь не встигла доїхати додому. Мій чоловік був тут під час окупації Київщини в 2022-му. Тоді пережив, щоб отак… — каже Жанна і затуляє рот долонями, намагаючись стримати плач.
Жанна чекає, поки тіло Віталія та невідомого, який лежить поруч, перекладуть у чорні пластикові пакети. Чоловіки у захисних костюмах несуть їх у багажники бусів з табличкою «Морг» на лобовому склі. Вони ж далі чекатимуть, поки криміналісти завершать роботу у «Доброму домі», аби забрати тіла ще й звідти.
Попри те, що на складі досі вибухають снаряди, люди повертаються до своїх будинків. Вони шукають загублених тварин, які тікали в хаосі, намагаються вивезти автівки з побитими вікнами та оцінити масштаби руйнування домівок, постійно перепитуючи, чи проходила вже комісія, щоб зафіксувати пошкодження. У них чорні руки від кіптяви й обвуглених уламків, дехто розбирає речі в респіраторах. Є люди, які просто не змогли виїхати ввечері і просиділи всю ніч у підвалі своїх домівок.
Марину і Павла в підвал змусив спуститися девʼятирічний син. Він сильно налякався після першого вибуху збитого «шахеда». Марина каже, що вони рідко спускаються в підвал, але син наполягав.
— У мене дитина налякалася, — говорить Марина. — Йому лиш от три дні як зробили операцію на мозку. Коли ми чули як «шахед» знижується, був вибух, ми не знали, що воно почне детонувати. Він сказав: «Ідемо в підвал». Потім уже наш знайомий, військовий, приїхав із сусідніх Петрушок і забрав нас. Зараз у дитини стрес.
— О пів на девʼяту почало детонувати, — каже Павло. — Три години тривали наче три доби. Маленькі вибухи були постійно. Доводилося виходити з підвалу й перевіряти, чи не горить хата. Великі вибухи були кожні 10 хвилин.
Про те, що на складах у селі Мила зберігаються боєприпаси, місцеві знали. Люди описують, як періодично до складів приїжджали військові на «великих машинах, вивантажували і завантажували деревʼяні ящики». Говорячи про те, що сталося, місцеві згадують Вишневе — містечко на Київщині, де 6 липня 2026 року внаслідок влучання російської ракети здетонував склад боєприпасів Укроборонпрому.
— Ви можете про це написати? То я скажу чесно — це Вишневе 2.0! — обурюється Олександр, який стоїть біля входу в двір одного з найбільш понівечених приватних будинків у Милій. Олександр живе в сусідньому селі, але приїхав допомогти розгрібати завали своєму другу Руслану.
У будинку Руслана немає ні вікон, ні дверей. Другий поверх прибудови вигорів, розлоге дерево на задньому подвірʼї обвуглилося так, що покрутилося листя. Під ногами тріщить скло, землею досі розкидані частини боєприпасів, а ціле відро снарядів стоїть просто на городі.
— Був приємний пʼятничний вечір, ми зробили з сімʼєю шашлики, я сидів на терасі — просто над головою збивають перший «шахед», — розповідає Руслан. — Другий «шахед» запалює склад, йде чорний дим. У мене троє дітей, я кажу своїм: «Давайте виїжджати». Але ніхто не хотів, бо не вірилося, що буде такий кошмар, як у Вишневому. Коли почалися перші вибухи, ми зайшли в хату і не могли вийти, бо просто неперервно свистіли снаряди. Добре, що не пішли в підвал, бо коли від снарядів вже загорілася хата, не було іншого виходу, як вибігати й тікати. Діти бігли асфальтом, а біля них коцали уламки БК.
Дітей допомогли евакуювати рятувальники. Руслан із сусідом повернулися і провели всю ніч у підвалі іншого будинку, сподіваючись, що дім Руслана, який ближчий до складів, вціліє і звідти вдасться забрати документи. Але єдине, що більш-менш вціліло в домі Руслана — інвертор, який його родина придбала напередодні, готуючись до зими.
— Моя мати живе ось тут поруч. Я до неї поки біг 30 метрів, біля мене просвистіло кілька уламків, — говорить Руслан. — Не можна було виходити. Перехрестилися, хто в що вірить і якось вже вибігли. Правда руки-ноги були посічені чи склом, чи чимсь іншим. Зараз мої усі живі-здорові. На жаль, у нас трапилася трагедія — загинув голова громади Тарас Дідич. Детонувало все дуже нерівномірно, не можна було вгадати, куди щось прилетить, яка траєкторія. Один снаряд влучив у його машину. Я його знав, дуже хороша була людина.
До будинку Руслана приїхали багато людей, аби допомогти йому розібрати завали, розгребти вигоріле. Одна з його подруг Вікторія виносить із дому дивом уцілілу картину — родинний портрет Руслана з дітьми.
— Руслан, а де ти сьогодні плануєш ночувати? — запитує його Вікторія.
— Та десь знайду в сусідів. Якось буде, не переживай, — говорить ледь усміхаючись Руслан, стоячи на ґанку втраченого дому.
