Ольга Решетилова – військова омбудсманка України. Офіс військового омбудсмана запрацював на початку 2026 року. Через цю посаду, згідно з законом, президент України здійснює контроль за дотриманням у Силах оборони прав військовослужбовців. Ольга Решетилова та її команда регулярно відвідують військові підрозділи з перевірками, приймають скарги військовослужбовців. Ольга прийшла на цю посаду з правозахисного сектору: до 2024 року вона очолювала організацію “Медійна ініціатива за права людини”. Суспільне зустрілося з Ольгою Решетиловою, щоб поговорити про найпоширеніші випадки порушення прав військовослужбовців та про те, чи можна розв'язати ці проблеми системно. Відеоверсію інтерв’ю дивіться тут.
Пояснімо спершу, хто такий військовий омбудсман. Чим ви займаєтеся й чим можете допомогти тим, хто прочитає чи подивиться наше інтерв’ю?
Це нещодавно створена посада. Також діє Офіс військового омбудсмана як допоміжний орган президента, верховного головнокомандувача. Завдання цього органу, якщо дуже сухо і юридичною мовою – здійснювати цивільно-демократичний контроль за сектором безпеки й оборони.
Що ми робимо? Захищаємо права військовослужбовців у випадку їх порушення. Також працюємо над системними змінами, щоб ці порушення у принципі не траплялися.
Офіс військового омбудсмана отримав 7981 скаргу станом на ранок сьогоднішнього дняІнтервʼю записували 1 червня.. Це величезний обсяг роботи. Але ми працюємо відповідно до закону: отримуємо скаргу, розглядаємо, намагаємося розв'язати питання. Якщо це протягом розгляду неможливо, призначаємо перевірку. Тоді витребовуємо всі документи, виїжджаємо на військові об'єкти, в тому числі на лінію бойового зіткнення. Опитуємо свідків, командирів, їхніх підлеглих. Перевірка закінчується висновком. Висновок надсилається відповідальній посадовій особі в органах військового управління чи командиру вищого рівня.
Тобто, умовно кажучи, якщо ми проводимо перевірку щодо порушення прав військовослужбовців командиром бригади, висновки надсилаємо командиру корпусу з вимогою усунути порушення і вжити заходів для того, щоб ці порушення не повторювалися.
На сьогодні ми вже надіслали понад 20 вимог до різних військових частин і командирів. Деякі з них уже виконані, деякі ще ні. Нам поки не вистачає інструментарію, щоб притягнути до відповідальності за невиконання вимог військового омбудсмана. Для цього в парламенті зараз лежить ще один законопроєкт, який надасть нам можливість складати протоколи й звертатися до адміністративного суду. Але поки ми бачимо, що командири готові взаємодіяти, й злісного невиконання наших вимог ми поки не помітили.
Ці майже вісім тисяч скарг – це за перші місяці роботи?
Так, ми запустили роботу офісу 27 січня. У жовтні був указ президента про створення Офісу військового омбудсмана. На організацію початку роботи нам відводився рік. Ми розуміли, що стільки часу у військовослужбовців немає, тому в рекордно короткі терміни запустили офіс. Це було нелегко, кажу відверто, і це така робота 24/7 цілої команди. Але 27 січня ми оголосили про старт роботи й почали офіційно приймати скарги та опрацьовувати їх.
І от відтоді майже вісім тисяч скарг надійшло.
Почнімо з такої глобальної теми, як питання справедливості для військовослужбовців. Впродовж тривалого часу це питання сходилося на темі демобілізації, чітких термінів служби. Поки що не схоже на те, що демобілізація відбудеться в близькому майбутньому, тож як можна полегшити службу військовослужбовцям?
Це дуже глобальне й комплексне питання. Загалом, мені здається, що відчуття справедливості для військовослужбовців — це така нездійсненна мрія, якщо ми говоримо про тотальне відчуття справедливості. Ясно, що у кожного це відчуття суб'єктивне. Хтось вважає несправедливим наказ, хтось вважає несправедливим те, що він або вона довше перебувають на позиціях, ніж інші. Тобто, як і в суспільстві загалом, відчуття несправедливості буде завжди.
Якщо ми говоримо про такі наріжні камені, які дають військовослужбовцю відчуття, що він покинутий, або викликають зневіру, то перше — це питання невизначеності в армії. Я говорю не тільки про чіткі терміни служби, про які вже дуже багато сказано, а про відчуття, коли ти не знаєш, що з тобою буде завтра. Цього не знає солдат, який, наприклад, сьогодні перебуває на якійсь тиловій посаді, а завтра його можуть направити на передову. І цього не знає командир батальйону чи бригади, у якого – бували в нас такі ситуації – ввечері нарада, він віддає накази, а зранку приходить наказ про його зняття без жодних пояснень. І ось це відчуття того, що ти не знаєш, що з тобою буде – через годину, ввечері, зранку – воно дуже деморалізує військо.
Тут треба розбиратися з причинами, чому так відбувається. Ясно, що ми в стані глобальної війни. Під час війни довгострокове планування в принципі неможливе. Ясно, що ситуація на фронті дуже динамічна, змінюється постійно, і це може потребувати дуже швидких рішень. Але часто нам у війську, мені здається, не вистачає банальної комунікації: пояснення рішень, планів, того, що відбувається на цій ділянці, які плани.
Я вже розповідала історії, коли військовослужбовці, які перебувають на передньому краї, які стримують наступ противника, не в курсі, чи командування знає взагалі про те, що вони тут. У них втрачено комунікацію в середній ланці: вони втрачають комунікацію з командиром роти, з КСП роти, потім — із командиром батальйону, і все. Дуже часто противник, розуміючи це, б'є по ретрансляторах. І от з останньої моєї поїздки я побачила, що командир бригади прийняв рішення забрати ретранслятори далі від переднього краю, залишивши передові позиції без прямого зв'язку навіть із КСП роти.
Я так глибоко пішла в ці нетрі, щоб пояснити, що глобально відчуття справедливості можна полагодити шляхом комунікацій. Голосом, через рот пояснювати, що ми робимо, для чого, який план на найближчий час. І якщо цей план змінюється, то чому.
Але ж комунікація – це про людей, це дуже індивідуально. Чи можна зобов'язати командирів комунікувати, як належить зі своїми підлеглими та, наприклад, доносити необхідну інформацію нагору?
І зобов'язати можемо, і навчити можемо. Буквально з останніх перевірок в одному з корпусів, де виникла проблема в комунікації командира корпусу з командирами бригади, ми виїхали, дослідили ситуацію, доповіли вищому командуванню і вищому військово-політичному керівництву.
Ми намагаємося до цього привернути увагу і, якщо бачимо, що командири бажання змінюватись не мають — ну, треба робити висновки щодо цього.
Наше завдання, власне, – полагодити процеси, які не працюють. У нас такий чорний гумор в офісі, що якби все працювало, ми не були б потрібні. Ми створені як Офіс військового омбудсмана саме тому, що десь є прогалини, які нам потрібно закривати.
Я б дуже хотіла бути таким класичним військовим омбудсманом, як у країнах Європи. Нещодавно в нас був із візитом генеральний інспектор збройних сил Нідерландів, фактично мій колега. І він розповів, що у нього щось там близько 300 скарг за рік! І скарги до нього доходять тільки тоді, коли на всіх інших рівнях щось не спрацювало. У нас на всіх рівнях щось не працює. Гаряча лінія чиясь не працює. Служба якась не працює. Хтось байдуже поставився до своїх обов'язків — і так далі. І тому все сходиться зараз до нас — або гарячої лінії Міністерства оборони, де, здається, за минулий рік було понад 500 тисяч звернень.
Словом, люди шукають справедливості й можливості розв'язати свої питання. Дуже часто вони просто не знають, до кого звернутися — і це теж питання низького рівня правової культури, недовіри до старшого начальника. У суспільстві до чиновників, до начальників, так історично склалося, немає довіри. І дуже часто, коли до нас звертаються зі скаргою, ми запитуємо: "А ви командиру рапорт писали?" Отримуємо відповідь: "Ні, не писали" "Чому?" "Ну, тому що мене можуть покарати за рапорт”.
Але це ж аргумент?
Не впевнена, не завжди. Просто є якийсь стереотип, що якщо командир десь — наприклад, у навчальному центрі — колись на нього накричав, до іншого вже не звернуться. Тобто це взагалі побудова взаємодії, комунікації у війську. І це те, з чим ми зараз активно працюємо.
Я маю ідею створити службу військової медіації та навчання навичок кризової, антикризової комунікації у військах. Ми вже почали це робити — будувати трирівневу систему, щоб мати можливість від нашого Офісу навчити людей у війську кризової комунікації. У нас бувають випадки, коли нам телефонують командири й кажуть: "Є конфліктна ситуація, й ми не знаємо, як її вирішити. Допоможіть". Тоді виїжджає група від Офісу військового омбудсмена. Ми визначаємо причини конфлікту, розбираємося, даємо рекомендації або шукаємо консенсус.
Кілька місяців тому на вашому місці тут сидів Кирило Верес, командир К-2. На запитання: “Що може бути покращенням умов для військових?” він відповів, що підвищення зарплати. Люди, які зайняті у нього в підрозділі на тилових посадах, отримують приблизно 20 тисяч гривень. Трохи пізніше в нас був Антон Муравейник із "Повернись живим". Він розповів, що деякі військовослужбовці, зокрема офіцери, підробляють таксистами, щоб утримувати себе й родину.
Головком Сирський нещодавно анонсував, що базова зарплата військовослужбовця буде 30 тисяч гривень. На ваш погляд як військової омбудсманки, що можна зробити з питанням грошового забезпечення? 30 тисяч гривень – це адекватне підвищення?
Це правда, що грошове забезпечення військовослужбовців є надзвичайно низьким. Базове грошове забезпечення для солдата, без вислуги років, – це близько 20 тисяч гривень. І ми прекрасно розуміємо, що це неконкурентна зарплата на ринку. Ти відмовляєшся від свого нормального життя, коли стаєш на службу, коли ти далеко від дому, не бачиш свою сім'ю, робиш перерву, можливо, у кар'єрному зростанні, у навчанні й так далі. Ти відмовляєшся від великої частини свого нормального соціального життя — і за це тобі держава пропонує близько 20 тисяч гривень грошового забезпечення.
Зрозуміло, кадрові військові завжди пояснюють, що держава всім іншим забезпечує: харчування, одяг і тому подібне. Але я думаю, багато хто погодився б проміняти це забезпечення на просто нормальне життя — яким, вони бачать, живуть мільйони їхніх співгромадян. І це до вашого першого запитання про відчуття несправедливості. Так, це викликає відчуття несправедливості у військовослужбовців.
З іншого боку, ми прекрасно розуміємо, в якому стані зараз перебуває наш державний бюджет. В Україні близько мільйона військовослужбовців. Підняття базового грошового забезпечення означає підняття цього грошового забезпечення всім військовослужбовцям. Це величезні суми.
Інше завдання – наше і, я так розумію, його бачить так і Міністерство оборони – це максимально переходити на професійну контрактну армію. Позиція президента, що навіть після завершення активних бойових дій українська армія не повинна становити менше ніж 800 тисяч військовослужбовців.
А що змінить контрактна система в питанні зарплат?
Не хочу тут говорити за Міністерство оборони, вони мають представити свої розробки, і я їх до кінця на сьогоднішні не знаю.
Одна з ідей – що контракт зробить більш престижними ті військові професії, яких на сьогодні найбільше потребує військо. Це, зокрема, піхотні посади, штурмові, оператори БпЛА. На цих посадах грошове забезпечення має бути більшим.
Інша історія — підписання контракту дає оте саме право на визначеність, про яке так мріють багато військовослужбовців. Тобто буде строк контракту, який мусить бути дотриманий. Наскільки я знаю, йдеться про короткострокові контракти для тих військовослужбовців, які вже тривалий час перебували на позиціях, на бойових завданнях. А чим довший термін контракту, тим більші вигоди ти отримуєш. Така, умовно кажучи, бонусна система.
Буквально в п'ятницю мала дискусію в одній із бригад з військовослужбовцями, які говорили про те, що це обмеження їхніх прав – що їх змушують підписувати контракти. Моя позиція – що це, навпаки, вибір. Держава дає вибір. Ти можеш не підписувати контракт і залишатися служити до демобілізації. Сказати, коли буде демобілізація, держава не може, тому що триває активна фаза бойових дій і повномасштабне вторгнення. З іншого боку, розуміючи проблематику й те, що ми не можемо десятками років, перепрошую, воювати мобілізованою армією без строків служби, держава запропонує опцію підписання контрактів з можливим терміном служби та з якимись додатковими бонусами.
Мені здається, це найбільш соломонове рішення в даній ситуації – коли ми не можемо забезпечити демобілізацію, але розуміємо, що частині війська потрібно, по-перше, підняття грошового забезпечення, а по-друге, право на визначеність. І таким чином держава пробує гарантувати це право.
Коли ми записуємо це інтерв’ю, Міноборони ще не представило концепцію нових контрактів.
У продовження теми про філософію цих потенційно можливих нових контрактів – вони ж не розв'язують питання справедливості для людей, які, наприклад, із 2022 року мобілізовані. Тобто якщо ти ще не підписав контракт, то маєш підписати – і тільки потім отримаєш бонуси. А людина вже відслужила чотири роки.
Власне, це те, про що я говорила. Ми не можемо гарантувати цим людям право на визначеність і сказати, коли закінчиться війна, коли буде демобілізація. Але ми пропонуємо їм вихід – опцію підписання контракту.
Вони можуть проходити службу й надалі, до демобілізації. Це вибір. Можна служити так, а можна підписати контракт і розуміти принаймні чіткий термін, коли особисто ти можеш демобілізуватися.
Можна тут багато говорити – і я знаю, бо постійно чую це від військовослужбовців – наскільки їм видається це несправедливим. Бо більшість із них пішли служити добровільно, а так само добровільно вийти з армії вони не можуть. Я це чую постійно і розумію їхній крик душі. Але також прошу про розуміння: немає іншої опції на сьогодні в держави.
Тут ще постає питання справедливої мобілізації – хтось має замінити цих людей. І мені здається, що перехід на контракти з чітко визначеними умовами служби – це також одна з причин, які покращать мобілізацію. Принаймні, я на це дуже сподіваюся. Зараз люди, які ухиляються від військової служби, говорять, що вони не знають, що на них чекає у війську, скільки їм доведеться прослужити, скільки вони будуть отримувати грошового забезпечення. То ось контракт їм дає цю визначеність. Держава каже: "Окей, вас не влаштовує те, що ми зараз пропонуємо невизначену військову службу – ось вам визначеність, все прописано в контракті. Підписуйте і приходьте на службу".
Тобто я дуже сподіваюся, що контрактна система вирішить як мінімум три завдання. Перше – це підвищення грошового забезпечення. Друге – встановлення чітких термінів служби для тих, хто погодиться підписати контракт. І третя – це покращення якості мобілізації. І люди все-таки підуть на підписання контрактів і будуть поповнювати військо, щоб ті, хто у війську, змогли рано чи пізно повернутися до нормального цивільного життя.
Ті військовослужбовці, які можуть зараз розраховувати на більшу заробітну плату – це люди, які виконують завдання в зоні бойових дій. Яка ситуація зараз із виплатою “бойових”?
Якщо не помиляюсь, за нашою статистикою скарги різного роду порушення з виплатами на третьому місці. Це доволі велика кількість скарг. Одна з наших рекомендацій, в тому числі Міністерству оборони, – максимально цифровізувати цей процес, щоб зробити його прозорим і справедливим.
Ми підготували невеликий звіт до ста днів роботи Офісу військового омбудсмана, я передала його міністру оборони Михайлу Федорову. Коли він його гортав, питання цифровізації виплат – перше, що впало йому в око. І я сподіваюся, він на це звернув увагу.
Щоб зрозуміти, як приймають рішення щодо нарахування "бойових", усі їх треба цифровізувати. По кожному військовослужбовцю ми маємо бачити не просто скільки днів він перебував на тій чи іншій позиції, а і з якою метою. Це також вплине на питання ротацій, останнім часом дуже гостре. Ми маємо розуміти, скільки військовослужбовців у нас на передньому краї, з якою метою, які виплати вони отримують і за які задачі.
Також, наприклад, не всі військовослужбовці розуміють, що за виконання завдань із планування бойових дій вони можуть отримувати доплати. Наприклад, 50 тисяч, якщо не просто перебуваєш у штабі, а залучений до планування операцій. Якщо ти просто перебуваєш у штабі військової частини, яка в зоні ведення бойових дій, – це доплата 30 тисяч. Дуже часто, не розуміючи цього, військовослужбовці почуваються обділеними. Але це теж до питання комунікації та роз'яснення.
Ви згадували про складну економічну ситуацію в країні через війну. Випадки, можливо, десь систематичної невиплати “бойових” – це дійсно питання саме до людей, які в цьому конкретному підрозділі займаються цим питанням? Чи, можливо, є якесь заохочення з боку держави до командирів не поспішати з нарахуванням бойових, тому що держава економить?
Ні, мені про це не відомо. Навпаки, я думаю, що коли ми привертаємо увагу до того, що військовослужбовець перебував на бойовому завданні, але не отримав виплати, Міністерство оборони реагує й вони отримують ці виплати.
Питання тільки в тому, що до командирів бувають питання, оскільки бували прецеденти, коли за паперами військовослужбовець нібито перебував на передньому краї, а насправді сидів десь у тиловому місці. І коли відбувається аудит, ці всі дані стають зрозумілими.
Особливо коли відбувається “аудит” силами противника. Тому що не раз бували випадки, коли через такий обман ми провалювали цілі напрями. За паперами усі бачили, що нібито на передньому краї перебуває велика кількість військовослужбовців, а по факту там не було нікого.
Тому іноді ставлення більш прискіпливе, й перевірки бувають. Але на військовослужбовцях держава точно не економить. Немає розпорядження не виплачувати “бойові”, це 100 відсотків.
Давайте тут зазначимо, як до вас можна звернутися.
Кілька тижнів тому запустили, в експериментальному поки що порядку, наш контактний центр із коротким номером 1510. Через нього до нас можуть звертатися — військовослужбовці, члени їхніх сімей, уповноважені, або хтось в інтересах військовослужбовців.
Ми не займаємося питаннями, які не пов'язані з проходженням військової служби. А таких питань до нас доволі багато – коли у військовослужбовця залишаються якісь невирішені питання в цивільному житті або питання у його сім'ї. Тут ми, на жаль, не можемо допомогти. Тобто ми пробуємо допомогти, я потім розкажу, як — але це не в нашій компетенції.
Якщо вам до скарги потрібно додати документи або зручніше звернутися в письмовому вигляді, у нас є електронна пошта й це наш основний канал комунікації: [email protected]. Також є форма, такий чат-бот на сайті, де можна заповнити форму скарги.
Що ще в топі скарг, крім питань щодо виплат?
Перше – медицина. Бувають скарги на медичне забезпечення, але насамперед це ненаправлення на ВЛК або на лікування. Ми з цими скаргами, чесно кажучи, не завжди знаємо, що робити. Тому що якщо скарга на ВЛК, ми тут не уповноважені: ми не медики, не можемо оцінювати діагнози, які ставлять лікарі. Є один спосіб оскарження рішення ВЛК у військовослужбовця – це скарга до Центральної військово-лікарської комісії.
Але якщо це питання ненаправлення на ВЛК чи на лікування — то, звісно, ми реагуємо і відразу зв'язуємося з військовою частиною. Особливо якщо військовослужбовець потребує оперативного лікування або справді погано почувається.
Тут ще проблема в тому, що у війську в принципі погіршується стан здоров'я. По-перше, люди, які воюють вже не перший рік, втрачають здоров'я. Вони повертаються на службу після поранень. Умови, в яких вони служать, точно не сприяють покращенню здоров'я. До цього докладається й неякісна мобілізація: люди, які приходять у військо, не в найкращому стані здоров'я. Від них найбільше скарг на ненаправлення на ВЛК.
Коли ми зв'язуємося з командирами, часто чуємо відповідь: "Ну ви ж розумієте, що він іде на ВЛК не для того, щоб повернутися потім у стрій”. Це один зі способів списання з армії. І це теж правда. І мені здається, Генеральному штабу при плануванні дуже важливо це враховувати: все більше й більше людей ідуть із війська через стан здоров'я.
Нам треба, по-перше, працювати над покращенням стану здоров'я наших військовослужбовців, над їхнім відновленням — особливо після довготривалого перебування на позиціях. Над покращенням медичного забезпечення. Плюс ті, кого ми мобілізовуємо, не всі обов'язково мають бути старшими за 50 або людьми з проблемами зі здоров'ям. Серед нашого суспільства багато ще молодих, здорових чоловіків.
Що стосується тривалого перебування на позиціях. Перед нашим із вами інтерв'ю я відкрила соцмережу Threads і побачила допис: "Мій брат вийшов із позиції! Нарешті! З 5 вересня там був”. Зараз у нас 1 червня.
Впродовж останнього року таких випадків – тривалого перебування на позиціях – багато. Медійно формується героїчний образ цих людей, бригади пишаються ними, розказують їхні історії. Але ж таке тривале перебування на позиціях – ненормальна ситуація.
За вашими даними, чому є такі випадки?
Насправді це дуже добре, що бригади пишаються цими людьми. Я теж пишаюся, і держава. І я знаю, що в Офісі президента є позиція представляти людей, які довго перебували на позиціях, до високих державних нагород.
Тепер переходимо до того, чому так стається. Є об'єктивні причини й суб'єктивні, як завжди.
Об'єктивні – змінюються реалії війни, змінюється глибина кіл-зони. Ротації стають усе більш небезпечними. Противник перерізає шляхи логістики, відходу, і дуже часто вивести військовослужбовця з позицій – надскладна операція.
Наприклад, уже другий місяць пішов, як я вболіваю за одну з ділянок на південному напрямку, де двоє військовослужбовців понад чотири місяці перебувають на позиціях. Я з дружиною одного з них постійно на зв'язку. І вже не знаю, який відбувається захід групи, яка має їх замінити – дев'ятий, десятий – і все неуспішно. При тому, що в плануванні цього заходу вже бере участь мало не головком. Тобто я всіх уже підняла на вуха, ця ситуація у всіх на контролі. Але дуже складні обставини не дозволяють безпечно вивести цих людей.
Це одне з найболючіших питань, із яким до мене звертаються рідні. І інколи я їм кажу: краще нехай вони зачекають там, ніж ми втратимо їх під час ротації.
Ми справді розбираємося з такими глобальними причинами, чому такі ситуації взагалі можливі. Одна з причин, я вже сказала, – надто небезпечно проводити ротації. Друга причина – командирам дуже часто немає ким замінити цих людей. І зараз ця ситуація трохи вирішується завдяки ініційованому президентом механізму, який ЗМІ охрестили "справедливим розподілом". Але по суті це пряма мобілізація, коли щомісяця кожен підрозділ, який бере участь у бойових діях, отримує 50 військовослужбовців. Принаймні в командира може бути якийсь план. Він розуміє, скільки до нього надійде військовослужбовців для того, щоб поміняти, здійснити ротацію, покращити оперативно-тактичну обстановку.
Чи відповідає дійсності інформація про те, що за цим принципом у першу чергу розподіляють людей для штурмових полків?
Ні. Кожна бригада зараз отримує мінімум 50 військовослужбовців на місяць. Раніше було так: у першу чергу – штурмові війська, потім — десантно-штурмові, морська піхота. Сьогодні не так. Плюс є безпосередньо рекрутинг військових частин і поповнення з батальйонів резерву – з-поміж військовослужбовців, які пішли в СЗЧ. Це зараз три основні канали поповнення.
Я в кожній бригаді, де побувала, запитувала: скільки військовослужбовців ви отримали по розподілу цього місяця? Мінімум 50 усі отримали.
За попереднім нашим дослідженням, 40 днів перебування на позиціях – це критична точка, коли військовослужбовці починають відчувати апатію до всього, що відбувається. Звісно, це дуже індивідуально, залежить від характеру, темпераменту, і дуже залежить від інтенсивності вогневого впливу противника. Багато різних факторів. Але плюс-мінус у середньому ми розуміємо, що 40-60 днів – це максимум, після якого військовослужбовці просто стають неефективними на цих позиціях.
І, розуміючи це, командири мають десь плюс-мінус у цей період здійснити заміну особового складу на позиціях. Ясно, що це не завжди можливо. І історія, про яку я вам розповіла на початку – про те, що чотири місяці ми намагаємося вивести військовослужбовців, це дуже складно й не виходить, – тому доказ.
Але є ще одна причина таких ситуацій. Це коли невчасно приймається рішення про виведення військовослужбовців. Коли ми вже бачимо інфільтрацію противника в тил цієї позиції, а шляхи відходу військовослужбовців стають усе вужчими, рішення про їхнє виведення досі не ухвалюють. І тоді вони фактично опиняються в оточенні, і виведення стає в принципі неможливим — тільки шляхом розблокування цих позицій, зачисткою, штурмовими діями й так далі. І не раз я бачила ситуації, коли чи 92-га бригада, чи 425-й полк “Скеля” на моє прохання, здійснюючи певні заходи в тому районі, розблоковували ці позиції, розчищали їм шляхи відходу — і тільки так можна було вивести цих військовослужбовців.
А як ви дізнаєтеся про ці випадки? Це їхні родичі передають цю інформацію?
Найчастіше – так, це звернення рідних. Іноді в цих військовослужбовців ще буває зв'язок: якщо залишився "Старлінк", наприклад, на позиції не розбитий. Або передають сусідні позиції про те, що там перебуває така-то кількість військовослужбовців, побратими. Дуже різні шляхи. Але, як правило, коли ми починаємо перевіряти інформацію, вона підтверджується.
Буває й ще складніше ситуація. Наприклад, під час останнього моніторингового візиту в один із корпусів ми з'ясували, що командири просто не знали про певну кількість військовослужбовців на позиціях. Тому що оце перепідпорядкування різним бригадам, коли одна бригада була підпорядкована іншій, а її військовослужбовці – ще третій, і таким чином, оскільки дуже багато відповідальних (у нашому випадку – безвідповідальних) командирів, просто забули про майже 20 військовослужбовців. І це теж питання до того, що їх ніхто не подавав на бойові виплати, що ніхто не думав про їхню логістику. Якщо хтось пролітав повз і згадував, то скидали їм просто посилки. Там, де панує хаос управлінський, дуже часто таке трапляється.
До питання про безвідповідальних командирів. Із вашого досвіду, які методи впливу можуть застосовуватись чи застосовуються до таких командирів? У нас же є, очевидно, певний кадровий голод, офіцерський у тому числі.
Поки в нас немає додаткового інструменту притягнення до відповідальності, працює доповідь президенту. Це розмова з головкомом, коли ми бачимо, що в якомусь підрозділі видають незаконні накази чи відбуваються якісь незрозумілі дії. Я доповідаю напряму вищому командуванню, і тоді вже включається режим "перевірка", службове розслідування — ну й далі якісь висновки робляться.
Ми ведемо умовні картки підрозділів і командирів, намагаємося бачити керівників у професійній динаміці. І ми оцінюємо їх не за конкретним випадком, а за реакцією на наш запит — наскільки він усвідомлює, що щось було не так, наскільки рефлексує, переосмислює і наскільки він готовий змінюватися. Чи вона. Бо в нас є й командирки, на щастя.
Так у мене було зі штурмовими полками, коли дуже по-різному складалися відносини. Від дуже жорстких конфліктів до того, що ми змушені були шукати підходи для того, щоб зайти в ці підрозділи і зсередини бачити, що там відбувається. І так, ми приїжджаємо дуже часто з допомогою: з адаптаційними курсами, з направленнями офіцерів на “вишкіл капітанів”, наприклад. Це, з одного боку, щоб їм допомогти покращити ситуацію всередині й стати кращими менеджерами. З іншого – аби контролювати, що відбувається. І дивитися, як розвивається командир.
Це непросте завдання. Нам дуже часто пишуть у коментарях, коли ми говоримо про те, що поновили права військовослужбовця: "А що ви зробили з командиром?" І я розумію цей запит суспільства на справедливість. А з іншого боку, мені здається, що зараз не час для, умовно кажучи, розправ. Ясно, що всі ці кримінальні провадження відкриті, вони тривають, і це вже завдання правоохоронних органів, які, якщо бачать правопорушення, то мають притягати до відповідальності. Ми щодня по одній-дві заяви направляємо до ДБР або Офісу генерального прокурора.
Про штурмові полки. “Суспільне Івано-Франківськ" нещодавно розповіло історії п'ятьох військових зі "Скелі", які померли за перші два тижні служби. Зі слів рідних, травми на тілі свідчили про те, що до цих людей застосовували силу, хоча підрозділ це заперечує.
Що відбувається в цьому підрозділі? І, можливо, й в інших штурмових полках.
Я з ними на зв'язку практично щодня з певного періоду. Я вже розповідала, що все почалося, мабуть, десь рік тому, коли до мене надійшло повідомлення про побиття військовослужбовців на полігоні "Скелі". [Військовослужбовців] іншого підрозділу. Увечері надійшло повідомлення, і я тієї ж ночі виїхала на полігон. І там у мене була, м'яко кажучи, дуже конфліктна з ними ситуація. Я не змогла тоді забрати побитих.
Після того мені довелося вертатися, робити доповідь президенту. Тоді вже долучився головком, і вже разом із Військовою службою правопорядку ми виїжджали, забирали, іноді силою, тих військовослужбовців, які в них там були. Була складна ситуація. Після цього ми довго намагалися знайти спосіб взаємодії.
Я могла б у цій ситуації просто відписати доповідь, написати в правоохоронні органи й сказати, що це їхня справа, нехай би вони займалися. Але ж я прекрасно розумію, що в цьому полку служать люди, які розраховують у тому числі на мій захист, які виконують дуже складні бойові завдання. І я мушу знаходити шлях цим людям допомагати, як із ними взаємодіяти.
Крім того, там багато справді достойних офіцерів. І поки несеться хейт на “Скелю” в соцмережах, дуже часто заслужений, ті люди на різних напрямках – на дев'яти напрямках, здається, вони сьогодні працюють, – виконують дуже складні завдання. І це правда.
Власне, тому я прийняла рішення: добре, не вийшло так, попробуймо інакше попрацювати. Ми зустрілися з командиром полку, дуже багато проговорювали. На той момент ми зрозуміли, що ті, хто бив військовослужбовців, — це окрема група. Одного з них, мені здається, вже притягнено до кримінальної відповідальності й він уже сидить. Ще один із них загинув у бою. Щодо інших зараз відкрито кримінальні провадження, але не скажу, на якій вони стадії розслідування.
То що вам сказав командир? Наскільки реально, що такі ситуації відбувалися без відома командування?
Звісно, нереально. Я думаю, командування щонайменше мало бути в курсі того, що відбувається. Якщо ж командування не в курсі, то це погане командування.
На той момент я побачила готовність виправляти ситуацію в підрозділі. Я вже не раз говорила, що проти масштабування штурмових полків у тому вигляді, в якому вони є, бо ми не зможемо просто їх контролювати.
Моя позиція в тому, що ідея головкома зі створення штурмових підрозділів – дуже правильна, тому що вони виконують критично важливі завдання, коли стається якась складна ситуація на фронті. Вони заходять фактично магнітом кудись, де, наприклад, іде інтенсивний наступ противника, провалюються наші позиції. Вони допомагають стабілізувати ситуацію – це дуже важлива функція й тут головком абсолютно в цьому правий. Питання тільки в тому, що контролювати їх у такому масштабі — а особливо якщо ми створимо окремий вид військ — ми просто не зможемо. Офісу військового омбудсмана точно не вистачить, бо ми й так "живемо" в цих штурмових полках.
Тому було б, мені здається, правильно такі підрозділи створити в кожному корпусі. Щоб командир корпусу контролював, що там відбувається, ніс за це відповідальність і так далі. Але це рішення має прийняти військово-політичне командування. Ми вже працюємо в рамках тих рішень, які приймаються.
На сьогодні в нас є два доволі великі штурмові полки, інші ростуть за ними — і дуже часто вони стають проблемою з погляду порушення прав військовослужбовців. Ми з цим працюємо. Допомагаємо їм налагодити правильну взаємодію всередині підрозділу. Ми виїжджаємо до них на базову загальну військову підготовку. Дивимось, як там усе відбувається.
Справді, був сплеск смертей у “Скелі” протягом лютого-березня цього року. До нас надходили скарги щодо, якщо не помиляюсь, трьох військовослужбовців, які загинули. Щодо інших ми вже бачили інформацію в медіа, робили запити й так далі.
На сьогодні одну з перевірок завершено. Ми встановили, що військовослужбовця, який помер від пневмонії, справді в дуже складному стані направили до лікарні. Це питання невчасного надання медичної допомоги. Ми з цього приводу спрямували повідомлення до правоохоронних органів.
Щодо інших випадків перевірка ще триває. В тому числі й щодо розслідування, яке робило Суспільне. В нас по цих п'яти тільки від рідних одного надійшла скарга. Ми зараз запитуємо інформацію щодо інших, щоб це в комплексі у рамках перевірки провести.
Але хочу наголосити, Офіс військового омбудсмана не може підмінити собою правоохоронні органи. Коли йдеться про насилля, про побиття, мають долучатися правоохоронці. Я зустрічалася з генеральним прокурором, його заступником – вони мають всю ту інформацію, яка є в нас. І я дуже сподіваюся на їхнє розслідування.
Наскільки застосування сили до підлеглих військовослужбовців типове для українського війська зараз?
У нас 3% скарг стосуються застосування насилля або погроз насиллям, або психологічного насилля. Те що це в принципі є — дуже погано. Але це загальна температура по палаті, умовно кажучи, по всіх Силах оборони.
У нас є умовна база даних, і якщо ми заходимо на конкретний підрозділ, то бачимо кількість скарг на насилля в цьому підрозділі й можемо розуміти, яка там ситуація. Якщо в середньому по Силах оборони це 3%, то в одному зі штурмових полків це 16% загальної кількості скарг.
А в чому причина? Ви ж спілкуєтеся з цими командирами. Як вони пояснюють, що в їхніх підрозділах до підлеглих застосовують силу?
Вони, по-перше, не визнають, що це системна проблема. Жоден із цих командирів. Вони вважають, що це поодинокі випадки, коли трапляються міжособистісні конфлікти чи командири перегинають із дисципліною.
Насправді підхід цих підрозділів полягає в тому, щоб дисципліна була залізна. Я розумію, що це необхідно для виконання завдань, але деякі командири в цих підрозділах вважають, що досягнення дисципліни можливо лише із застосуванням сили. І це величезна проблема, бо переконати їх у зворотному практично неможливо.
Тут, знов-таки кажу, мають діяти правоохоронні органи. Іноді це не насилля як таке, а занадто інтенсивні тренування. Наприклад, у "Скелі" дуже жорстка смуга перешкод — психологічна смуга, якось так вона в них називається. Багато військовослужбовців вважають, що вона сама по собі вже є застосуванням насилля до них.
Плюс треба розуміти, що у штурмових полків немає права відбору особового складу з новобранців. До них ідуть всі. В одному зі штурмових полків ми виявили майже дві тисячі людей з наркозалежностями, які перебували на замісній підтримувальній терапії. Тобто їм ТЦК привозять уже тих, кого вони відібрали з вулиці. Якщо інші підрозділи намагаються перебирати – цього беремо, того ні – то у штурмових такого вибору немає. Вони беруть усіх, і це зрештою призводить до дуже багатьох конфліктних ситуацій. Люди з поганим станом здоров'я, які, буває, потребують посиленої медичної допомоги, а там немає можливості цього забезпечити.
Словом, це велика проблема. Але я можу запевнити, що вона поступово вирішується. І треба віддати належне цим штурмовим підрозділам, що вони відкриті до співпраці. Принаймні, коли вони бачать потенційну проблему, то вже наперед телефонують: "Допоможіть нам її вирішити". Зараз представники Офісу військового омбудсмена там бувають практично щотижня. До нас можна підійти, можна подати скаргу. Ми налагодили процес із телефонним зв'язком. Пам'ятаєте ж, було дуже багато скарг, що в них відбирають телефони. На сьогодні вони вже забезпечені регулярним телефонним зв'язком.
Багато проблем уже усунено. Я колись говорила про це, і "Скелі" це дуже сподобалося, що сподіваюся колись зробити з них взірцевий підрозділ. Це була б велика перемога нас усіх. Хоча іноді в мене опускаються руки, скажу чесно.
Чи є розуміння у військово-політичного керівництва, що такі проблеми – смерті в підрозділах ще до участі в бойових діях, низькі зарплати, командири, які не несуть відповідальності, а мали б – це масштабна антиреклама процесу залучення до війська? Яка поки переважує, мені здається, будь-які зусилля щось покращити.
Я впевнена, що розуміють. Просто хочу, щоб ми всі усвідомили, що українська армія — це понад мільйон людей. Це те саме [українське] суспільство в дуже екстремальних умовах. І проблем завжди буде багато.
В арміях, які не воюють, є проблеми з нестатутними відносинами, застосуванням насилля і так далі. Армія, яка складається фактично з цивільних людей на сьогодні, ясно, матиме ці проблеми. Але факт створення Офісу військового омбудсмана і призначення мене військовою омбудсманкою, очевидно, свідчить, що ми намагаємося розв'язати ці проблеми. Ще чотири місяці тому не було взагалі військовослужбовцям до кого звернутися. Ми цю інституцію створили й за перші чотири місяці поновили права тисяч військовослужбовців. Ми повертаємо відчуття справедливості, ми присутні у військах, ми завойовуємо авторитет серед командирів і виборюємо своє місце в секторі безпеки оборони. І це свідчить, що Україна захищає права своїх військовослужбовців.
Все-таки для нас права людини, гідність – не порожні слова. Просто зі мною зазвичай журналісти говорять тільки про проблеми, я останнім часом фактично стала уособленням проблем армії. Хоча насправді мої колеги, військові омбудсмани по світу, просто в захваті від тієї колосальної роботи, яку ми робимо. Вони відверто кажуть: "Ми не уявляємо, як під час повномасштабної війни діяли б ми, і чи були б у нас спроможності охопити весь спектр проблем, із якими ви працюєте".
Зрозуміло, що ми не можемо вирішити все одразу. Не можемо розв'язати проблеми, які накопичувалися роками. І продовжують накопичуватись, тому що сьогодні в армію вже приходять люди не дуже вмотивовані, бо армія виснажена і невідомо, скільки нам воювати. Але факт, що є Офіс військового омбудсмана, свідчить, що вище керівництво усвідомлює проблему й готове її вирішувати. І, власне, для того я тут.
До питання про інструментарій. Наприкінці березня ви як військова омбудсманка підписували меморандум із Національною асоціацією адвокатів України. На фото поруч із вами сидів Андрій Єрмак, якого наприкінці минулого року звільнили з посади голови Офісу президента на тлі великого корупційного скандалу, що нікуди не подівся. Розкажіть, будь ласка, як так сталося? Чия це була ініціатива?
Ми меморандум підписали тоді не тільки з Національною асоціацією адвокатів, а і з "Юридичною сотнею", з "Безоплатною правовою допомогою", з громадською організацією "Принцип". Це була наша ініціатива – взаємодія з адвокатською спільнотою. Оскільки в нас дуже багато скарг, де ми не можемо допомогти військовослужбовцям, бо це поза межами нашої компетенції.
Що стосується саме підпису меморандуму з НААУ – це була ініціатива Андрія Борисовича. Він зателефонував і запропонував зустрітися та підписати меморандум. Сказав, що є певна кількість адвокатів у НААУ, які готові долучатися безоплатно надавати допомогу військовослужбовцям.
Як ви сприйняли цю пропозицію? Ви – людина, яка має дуже хорошу репутацію в середовищі. Андрій Єрмак має не дуже хорошу репутацію, принаймні публічно. Це ж можна сприймати, як те, що він хоче скористатися вашим добрим іменем, щоб залишатися в публічному просторі.
У мене є свої завдання. І моє завдання – захист прав військовослужбовців. Складно навіть пояснити, в яких умовах нам доводиться розбудовувати цю інституцію та під яким шаленим суспільним тиском ми перебуваємо. Перед нами стоїть безліч завдань, і я неймовірно переживаю, щоб ми не стали черговою формальною інституцією для відписок.
Я намагаюся застосувати будь-які можливі методи, щоб допомогти військовослужбовцям. Ми підписували меморандум не з Андрієм Борисовичем, а з Національною асоціацією адвокатів. Це по-перше. По-друге, щодо репутації. Це ж не якась порцелянова штука, яку ти все життя напрацьовуєш і потім ставиш у сервант. Я інвестувала свою репутацію в захист прав військовослужбовців, прекрасно розуміючи, що піду з цієї посади, швидше за все, зовсім з іншою репутацією. Тому що зрозуміло: я взялася за те, що фактично до кінця неможливо вирішити, і ми всі це розуміємо. Але я собі на самому початку ставила завдання: якщо я допоможу хоч сотні військовослужбовців — це означає, що я вже сюди прийшла недаремно. На сьогодні йдеться вже про тисячі військовослужбовців, і ми вже готові напрацьовувати системні зміни.
Тому я абсолютно спокійно поставилася до цієї ініціативи, враховуючи, що з Андрієм Борисовичем ми спілкувалися і раніше в Офісі президента, і він підтримував створення Офісу військового омбудсмана. У мене взагалі не виникло жодних застережень щодо того, що ми можемо підписати меморандум.
Це меморандум, який зараз працює. Ми вже передали адвокатам п'ять справ військовослужбовців. Я хочу наголосити — адвокатам, не так, як писали ЗМІ, що ми Єрмаку передаємо. А адвокатам із Національної асоціації адвокатів.
Зокрема це справа, за яку ніхто не хотів братися. Військовослужбовця з-поміж іноземних громадян убили цивільні, і його матері, яка взагалі на іншому континенті, потрібен був адвокат. Навіть нас слідча просила знайти адвоката, щоб вчиняти певні слідчі дії. Хто б з адвокатів отак-от просто взявся за цю справу безкоштовно? Це дуже складна справа, неприємна. Але навіть при тому, що це іноземці, ми не можемо його сім'ю залишити без допомоги.
І так, адвокати з Національної асоціації адвокатів взялися за цю справу безкоштовно й зараз супроводжують її.
Або я вже розповідала про цю історію, де військовослужбовцю "шахед" зруйнував житло, й забудовник не виконував свої зобов'язання з відновлення цього житла. А військовослужбовець — на передовій, і в нього немає часу розбиратися з забудовником. Ми долучили адвоката — і от, коли ми їхали сюди, мені повідомили, що забудовник погодився повернути кошти.
Національна асоціація адвокатів – найбільша асоціація. Я знаю про їхні внутрішні проблеми. Але це єдина організація адвокатського самоврядування, згадана в нашому законодавстві. Тому абсолютно логічно, що ми з нею співпрацюємо – як і з іншими неприбутковими організаціями, неурядовими, які готові безкоштовно надавати підтримку військовослужбовцям.
Чим більше такої підтримки буде, тим краще. Ми готові й з іншими підписувати меморандуми, тому що потреба величезна. Натомість я бачу все більше недобросовісних адвокатів, які намагаються заробити на проблемах військовослужбовців та їхніх сімей.
Кілька запитань щодо процесу мобілізації. Ви завжди в своїх інтерв'ю наголошуєте, що не маєте стосунку до людей, які ще не в цій системі, не є військовослужбовцями. Але потім ви маєте справу з людьми, яких зараз мобілізує ТЦК та СП. Які, з погляду Офісу військового омбудсмана, потрібні зміни до цього процесу, щоб мобілізація працювала адекватно?
По-перше, ми б хотіли бачити у війську людей мотивованих, які розуміють, для чого вони приходять і що захист держави – їхній конституційний обов'язок, настав час замінити тих військовослужбовців, які служать уже тривалий період. Для цього, мені здається, тут важлива загалом комунікація – наша, держави, суспільства, внутрішня чесна розмова. Такий оновлений соціальний договір про те, що служити повинні всі, на принципах ротації. Зараз нам країну втримали ті люди, які на сьогодні у війську. Настав час їх замінити, дати їм трошки видихнути, дати можливість теж побути з сім'ями, теж повчитися, побудувати кар'єри, відновитися навіть.
По-друге, мені б дуже хотілося, щоб ми реформували систему військово-лікарських комісій і той злощасний 402-й наказ, яким дуже занижена планка здоров'я для військовослужбовців. Я вже згадувала про новобранців, які зараз на замісній підтримувальній терапії. Окрім того, я дуже часто в навчальних центрах бачу людей із явними вадами здоров'я, яких ВЛК просто не бачить. І це величезна проблема. 402-й наказ дуже суб'єктивний.
Це наказ, який визначає, хто придатний, хто не придатний? Узагальнимо.
Так. Наказ, яким керуються ВЛК під час визначення придатності. Він дає лікарям дуже великий простір для суб'єктивності. Лікарі – очевидно, хтось через навантаження, хтось під тиском ТЦК, хтось іще з якихось причин – дуже часто просто заплющують очі на серйозні хвороби. І ми отримуємо те, про що я говорила – пониження рівня здоров'я у війську не тільки тому, що люди виснажуються чи втрачають здоров'я під час служби, а й тому, що прибувають у військо не дуже здоровими.
І, мабуть, третє – і я думаю, що це те, над чим зараз працює Міністерство оборони, – це реформування процесу призову. Якщо ми говоримо, що хочемо бачити у війську трошки іншу якість новоприбулих новобранців, то, очевидно, цей процес має відбуватися інакше. Чи це можливо? Я для себе ще відповіді не отримала. Чи можливо на п'ятому, шостому, потім, можливо, сьомому роках війни обійтися без примусової мобілізації? У мене немає на це відповіді. Генштаб, військові вважають, що ні, що ми ніяким іншим чином не зможемо вмовити суспільство долучатися до лав Сил оборони.
А чи можна, на вашу думку, якось вплинути на те, як здійснюється ця мобілізація в примусовому порядку? Маю на увазі, серед іншого, застосування сили з боку груп оповіщення.
Насамперед цих людей дуже часто провокують, і я не раз це бачила. Можливо, в якийсь момент їхні виснаження та агресія до суспільства сягають якогось піка. Я бачу зі спілкування з військовослужбовцями ТЦК та СП, що вони дуже перевантажені. У них немає достатньо засобів, навіть іноді транспорту. Вони не мають ні вихідних, ні іноді часу навіть поспати. Це може також призводити до того, що в них виникає певна агресія. Це моє припущення, я хочу наголосити.
Але тут також момент, я про це багато разів говорила, що примусом у нас мають займатися винятково правоохоронні органи. Хочу нагадати — не всі пам'ятають, мабуть, — скільки зусиль у громадянського суспільства після Майдану забрало перетворити міліцію на поліцію. Привчити її, зокрема патрульну поліцію, до адекватної комунікації з суспільством.
Колись у якомусь інтерв'ю мене запитали, чому я виходжу на Майдан — і я відповіла, що я не хочу, щоб мій син, побачивши міліціонера, переходив дорогу. Це зараз уже багато хто забув, але ми були в такому стані, коли побиття правоохоронними органами громадянина було нормою. Це навіть новиною не було. Ми витратили дуже багато сил, щоб реформувати і трансформувати це.
Військовослужбовці ТЦК не навчені комунікувати з громадянами так, і іноді вони, можливо, не контролюють моменти перевищення сили. Тому вони не повинні займатися прямою, примусовою мобілізацією. Для цього в нас створено правоохоронні органи, Національна поліція, які повинні цим займатися. У військовослужбовців ТЦК та СП є абсолютно інші функції. Вони мають формувати мобілізаційні плани, ставити на облік військовослужбовців, відмічати відпустки, здійснювати соціальний супровід і так далі. У них багато завдань, окрім примусової мобілізації та доставки.
Я нещодавно дивилася інтерв'ю т.в.о. очільника Патрульної поліції Олександра Фацевича. Він наполягає на тому, що велику кількість правоохоронців вже залучають до мобілізації. І також каже, що через участь поліції в мобілізаційних заходах багато поліцейських звільняються зі служби. На відміну від військовослужбовців ТЦК.
Які звільнитися не можуть.
Тобто ви маєте на увазі, що ця функція має повністю перейти на поліцію?
Так, затримання, доставлення – це повністю функція поліції. Просто військовослужбовців ТЦК залучають до оповіщення громадян, вони роздають повістки. А іноді оповіщення перетворюється на примусове затримання й доставлення. Немає чіткого розмежування. Але, сподіваюся, що реформа від Міністерства оборони це все передбачає — і ці всі процеси, які покладені на ТЦК, будуть розділені й навантаження з них знімуть.
Ви правильно говорите, що і поліція не витримує цього навантаження. Так тоді проблема в державі — чи, можливо, в суспільстві, яке так сильно чинить опір мобілізації, що "доводять" і поліцейських, і ТЦК, і будь-кого, хто намагається адекватно комунікувати про необхідність захисту держави?
Про людей, яких мобілізують, але які фактично не здатні нести службу. І Антон Муравейник, і Тарас Чмут із “Повернись живим” в інтерв’ю нам звертали увагу на те, що таких людей – по факту непридатних – мобілізовано вже, можливо, тисячі. Чи пробували ви підрахувати, скільки таких людей за ці роки потрапили до Сил оборони?
Ми пробували підрахувати і кількість людей, і скільки це вартує державі. Тому що військовослужбовець, який має законне право на відстрочку, але потрапляє на службу, все одно рано чи пізно або буде звільнений, або втече, або самовільно залишить частину. Або ж просто буде баластом десь у військовій частині, не маючи змоги чи бажання виконувати якісь завдання.
За нашими підрахунками, таких військовослужбовців близько 7% серед усіх мобілізованих. Тобто 7% мобілізованих мають законне право на відстрочку, просто з якихось причин воно не було враховане під час мобілізаційних заходів.
Це може бути, наприклад, неякісне проведення ВЛК, неврахування документів, які мав військовослужбовець. Або наявність у них трьох чи більше дітей, оформлення опіки над кимось із близьких родичів. Також це можуть бути люди, які є найближчими родичами загиблих, зниклих безвісти або полонених військовослужбовців. Це такі три основні причини.
У такому разі проблеми цих 7 відсотків новобранців фактично лягають на плечі держави, командирів. І починається процес їх вирішення. Залучається величезна кількість людей: командир на місці, його сержант, заступник з ППП (психологічної підтримки персоналу — ред.). Потім, якщо у нього проблеми зі здоров'ям, його направляють на лікування за державний кошт. Хтось іще має це перевіряти, лікарня має щодня слати у військову частину по СЕДО (система електронного документообігу в ЗСУ — ред.) повідомлення про те, що цей військовослужбовець перебуває в них.
Словом, починається дуже великий процес. Коли ми говоримо про одного військовослужбовця, це вже виглядає, як багато різного документообігу й так далі. А коли йдеться про тисячі військовослужбовців – це величезний ресурс. Плюс, як правило, вони або їхні родичі ще шлють скарги нам, у Міністерство оборони, можливо, уповноваженому Верховної Ради з прав людини. У підсумку ми дуже сильно перенавантажуємо всю систему – і все через те, що на якомусь етапі стається помилка через неякісну мобілізацію.
Плюс ми порахували – я не буду зараз озвучувати, але ми таки порахували – скільки один такий військовослужбовець, який має законне право на відстрочку або звільнення, обходиться державі. Тому що він стає на облік, отримує грошове забезпечення, забезпечується повністю всім: формою, харчуванням, засобами індивідуального захисту. Також держава лікує його своїм коштом. Або, наприклад, на нього витрачають ресурс інструктори, на нього витрачають якісь там засоби, якими навчають у навчальних центрах тощо. Це величезний обсяг ресурсу, який ми витрачаємо через неякісну мобілізацію. І держава має побачити ці кошти, зрозуміти, що ми їх просто викидаємо в космос. А також створюємо соціальну проблему, соціальну напругу, і жодним чином не розв'язуємо питання поповнення війська через цих людей.
Власне кажучи, це і є завдання для Міністерства оборони, надзвичайно складне — і я їм бажаю успіху й терпіння розв'язати цю проблему.
Ви кажете, що не назвете цифри. А в Міністерстві оборони ці цифри знають?
Як мінімум, ми їх озвучували, коли звітували про 100 днів роботи Офісу військового омбудсмана. Думаю, люди, які долучені до розробки політики, розуміють, скільки це коштує. Це дуже великі цифри.
