Борис Давиденко: "Чесність з читачем – головне, що допомагає приймати рішення"

Борис Давиденко: "Чесність з читачем – головне, що допомагає приймати рішення"

Борис Давиденко: "Чесність з читачем – головне, що допомагає приймати рішення" www.facebook.com/boris.davidenko

21 травня журі Премії імені Георгія Ґонґадзе оголосить лауреата 2021 року. Церемонія нагородження відбудеться у прямому ефірі на телеканалі UA: Культура та сторінках суспільного мовника у соцмережах о 19:00.

Організатори премії провели онлайн-інтерв’ю з трьома фіналістами, текстові розмови яких публікує сайт "Суспільне Культура". Раніше ми поширювали інтерв'ю з телеведучою UA: Першого Мирославою Барчук та головною редакторкою видання Reporters Марічкою Паплаускайте. Наразі інтерв'ю з головним редактором LIGA.net Борисом Давиденком. Розмову провів співзасновник і керівник The Ukrainians Media Тарас Прокопишин.

Борисе, що ви відчули, коли побачили, що є у трійці фіналістів Премії імені Георгія Ґонґадзе?

Здивувався. Якраз у той час я заблукав на Троєщині, їхав на інтерв’ю до Сергія Созановського записувати подкаст "Перші люди". Мені написали есемеску, потім ще щось, потім у фейсбуці телефон почав дзвонити, а я круги наорюю по Троєщині, об’їжджаючи Троєщинський ринок. Я, безумовно, зрадів, це дуже хороша компанія, я дуже поважаю і попередніх переможців, і колег по номінації цього року.

Як ви стали тим, ким є? Розкажіть, де народилися, що вас сформувало, де навчалися і стали журналістом?

Тарасе, коротка відповідь: не знаю. Я народився в Києві в 1980 році. І думаю, що з мого дитинства та дорослішання навряд чи можна зняти веселе кіно. Мої батьки "зірвали джекпот" від розпаду Союзу та незалежності.

Батько був свого часу військовим льотчиком, втратив усі заощадження. Мати ще є, а батько загинув, помер п'ятнадцять років тому, а у 92-94-му вони обидва вже були на пенсії. І була в нашій родині велика історія про город під Прилуками, куди ми їздили вирощувати картоплю. А найбільш цікаве було потім, коли цю картоплю треба було довезти в електричках до Києва. Батько також був рибалка, вони рибу продавали на київських базарах. Така історія.

Але треба подякувати мамі – вона всю себе вклала в мене. Тільки завдяки їй я потрапив у восьмому класі у фізико-математичний ліцей при КПІ й це, мабуть, дуже корисна справа, попри те, що я провчився там тільки два роки. Але математика, яку втовкмачили мені за ці два роки, дала мені квиток на майбутнє в КПІ й не тільки. Я провчився там два роки, але мав "два" по повєдєнію", мене звідти вигнали, потім ще з кількох шкіл вигнали, але все ж якось я обминув ті пастки юності і вступив до КПІ, вчився на інженера-фізика. Це якраз той випадок, коли добре, що людина була в університеті п’ять-шість років, а не десь в іншому місці. Хоч починаючи з третього курсу я вже працював і в мене не було шансів стати науковцем. Навчався я середньо, бо як може вчитись людина, яка чотири ночі на тиждень працює?

Це була не журналістська робота, ви ж навчалися в КПІ?

Я працював у казино, був круп’є, банально заробляв гроші. Грошей не було зовсім, і в двадцять років, на третьому курсі, пішов працювати. Я попрацював потім ще два роки після закінчення, і пішов…

Можливо недостатньо гарно шукав, але… я намагався щось знайти, думав працювати на заводі Антонова, пройшов співбесіду. Мені сказали: "Гаразд, ми тебе беремо, а зарплата 40 доларів". Я спитав: "Чи є варіанти заробляти більше?". Відповіли: "Нє". Ну, як не склалося в мене з інженером-фізиком, я пішов на другу освіту. Треба було щось змінювати в житті, я пішов в "нархоз" – в Інститут розвитку світового ринку.

А друга вища освіта, не тільки в "нархозі", а в рамках всієї країни, – велика профанація, велика афера. Нічому я там не навчився, якщо чесно, крім того, що познайомився з людьми, які працювали в різних колах. Це було вже цікаво. Як я потрапив у журналістику? Здається, я писав про цю історію кілька разів, – це була випадкова випадковість.

Розкажіть.

Я шукав собі роботу фінансового аналітика чи молодшого фінансового аналітика, потім помічника фінансового аналітика, – мої запити щодо роботи стрімко падали вниз з кожною невдалою співбесідою.

Я купував газету про фондовий ринок, і там була сторінка оголошень. Там було оголошення, що потрібен помічник фінансового аналітика. Вимоги – знати стандартний набір і project management. Я поїхав на Петрівку, за 50 доларів купив потрібну книжку. Сидів три тижні, вчив програму установок.

І приходжу на співбесіду. Думаю: "Мабуть, нічого дивного, що співбесіда на фінансового аналітика відбувається у приміщенні "Інвестгазети", вони ж дали оголошення, мабуть, вони якось так заробляють. І там якась в окулярах щось мене запитує, ми спілкуємося хвилин двадцять. Про project ніхто мене не питає, а якісь такі запитання, чи писав я статті, а чим я цікавлюся, що я читаю, яку пресу. Ну, думаю, зараз будемо говорити про project, я ж його недаремно вчив три тижні.

Але пройшло досить півгодини, коли я не витримав і питаю: "Слухайте, а на кого ви мене… ця співбесіда йде?" Вона так дивиться на мене: "Ну, як, ми шукаємо журналіста у фінансовий підрозділ газети "Дело". Тоді я розгортаю газету з оголошеннями, а там не дуже вдала верстка була: одне оголошення, інше й телефон навпроти – можна було переплутати. Я просто переплутав цю співбесіду. Вона каже: "Раз ви вже прийшли, ходімо познайомлю вас з хлопцями, які шукають".

Газета "Дело" мала вигляд як у кіно: оpen space, шістдесят журналістів, усі на телефонах. І вона знайомить мене: Володя Верб’яний, редактор, Саша Рубан, теж редактор. А вони такі там бігають. Фондовий ринок валиться, банки продаються, а вони: "Привіт, сідай там, роби щось". Так я сидів, поки вони не показали мені інтерфейс-стрічку, ще щось. І я: "Гаразд, спробую щось писати про фондовий ринок".

Тоді фондовий ринок скоріше був в Україні, ніж не було. Щось я там про це писав, ми вели якісь віртуальні портфелі, акції, компанії. Було цікаво, я продовжував працювати ночами, і це довго було, місяців шість чи дев’ять. Поки вони дали мені першу зарплату. Вона була учетверо менша, ніж та, яку я заробляв на попередній роботі, – доларів 200-250. Все одно мені сподобалося. Я у дуже вдалий час прийшов – 2006 чи 2007 рік, і економіка стрімко зростала, фондовий ринок летів угору. За перший рік роботи мене два чи три рази переманювали в газету "КоммерсантЪ" і "Экономические известия". І я приходив і говорив: "Подивіться, ось "КоммерсантЪ" мені щось пропонує. 500 доларів – "Экономические известия".

Часто жартую, що в 2008 році я заробляв найбільші гроші у своїй журналістській кар’єрі. Якісь шалені на той час, принаймні для мене, – 1200 чи 1300 доларів. У 2008 році була криза і все це закінчилося. Зарплати впали, когось скоротили, мене ні. Отак я потрапив у журналістику. Потім дуже важливо, що і Олександр Рубан, і Володимир Верб’яний – зараз мої добрі друзі. Не знаю, хто їх навчив, але їм теж пощастило, як і мені. В першу чергу це були дуже цілісні редактори-журналісти, їх теж учили дуже цілісні редактори-журналісти. І вони були категорично проти якихось компромісів, "джинси". "Джинса" в "Дело" була після зміни власників, а тоді, мені здається, її зовсім не було. Я був журналістом-початківцем, а Саша і Верб’яний дуже принципові. І вони мене всьому навчили.

Треба сказати, що в "діловій" журналістиці того часу еталоном на російськомовному просторі безумовно був російський Forbes. Він був на дві голови вище, ніж усе, що існувало в Росії, інших республіках, в Україні. Це був неймовірно крутий журнал. Кожна стаття, яку там читаєш, була "вау".

Якось я дізнався, хтось із журналістів сказав, що Forbes приходить в Україну. І я дзвонив туди, навіть Ложкіну щось писав. [Борис] Ложкін – власник UMH, який купив ліцензію. Я послав есемеску, що хочу працювати, відповіді не отримав. Потім дізнався, що Катерина Глазкова буде там працювати, я їй щось писав, дзвонив. Вона сказала, що нічого не знаю, приходь пізніше.

Я дуже хотів туди потрапити. Потім, коли прийшов Федорін, я напросився на зустріч. Він сказав: "О’кей, напиши щось". Я написав, відправив. Тиждень, два, нічого немає. Подумав: "Усе, прощай, мріє". Набрався відваги, подзвонив. А він каже: "А, я забыл, когда ты отправлял?" Я нагадав. "Нормальная заметка, – сказав він. – Переробив її повністю, а так – норма, приходь".

Так я потрапив у Forbes, і це важлива для мене історія. Потрапив оглядачем, а за півтора роки вже редагував тексти. Ще через рік став заступником головного редактора. А потім, коли Курченко купив, Федорін пішов, він пішов на три місяці раніше, ніж пішли ми, і я там півтора місяці був головним редактором журналу. І це вже був інший рівень, ніж просто репортерська робота. Це вже відома історія, що коли Курченко зайшов у журнал, то ми протримались тижні три, і вже при перших спробах цензури дружно пішли з журналу.

А потім ще місяць був Євромайдан. Це був зручний час, щоб помайданити. Я жив у центрі Києва, ми знімали квартиру, і було чим зайнятися. І після цих трьох цікавих і визначальних для країни місяців мене покликали в "Лігу" чи робити, чи реформувати-розвивати напрямок "ЛІГА.Бізнес".

Я попрацював два роки, потім пороху не стало. Всі газети позакривалися, і робити щось помітне і більш-менш якісне було не дуже важко. Були люди. І не було такої великої конкуренції. Тому за два роки, що я там працював, "ЛІГА. Бізнес" помітно розрісся. Отримав статус на ринку. А потім я пішов працювати в VoxUkraine. Три роки майже там попрацював, а потім мене покликали головним редактором в "Лігу", це було наприкінці 2018 року. І з початку 2018-го я – головний редактор LIGA.net, якщо коротко.

Борис Давиденко: "Чесність з читачем - головне, що допомагає приймати рішення"www.facebook.com/boris.davidenko

Якщо порівнювати, як було тоді, коли ви починали працювати журналістом, і тим, що є сьогодні на ринку в Україні, то що видається найбільш дивним з теперішньої перспективи?

Кількість і якість людей, які тоді працювали в економічній бізнесовій журналістиці. Багато кажуть, що проблема української журналістики в бізнес-моделі. Це все так. Але зараз ви не створите ще одне бізнесове онлайн-видання. Ви просто не знайдете людей.

Кадровий голод?

Ви можете перекупити людей за великі гроші, там ще щось. Той героїчний перезапуск Forbes, який зробив Федорін, вони все ж таки взяли трохи людей з інших медіа. Але ще на одне ділове видання не буде людей. А коли я прийшов, там працювали люди, які зараз працюють на… вони очолюють інвест-компанії, є партнерами в компаніях великої четвірки, менеджерами у великому транснаціональному бізнесі.

До 2008 року це було, на мою думку, досить непогане місце, щоб працювати і заробляти досить пристойні гроші. З 2008 року почалася криза, яка збіглася з тим, що дуже швидко почала змінюватися модель: прийшов діджитал, журнали за декілька років майже всі стали збиткові, почали закриватися. А в Україні не було досить змістових спроб зробити більш талановитий бізнес на той час. І вже років тринадцять-чотирнадцять журналіст, який щось знає в економіці і орієнтований на гроші, йде працювати в піар, комунікацію.

Скільки часу, на вашу думку, потрібно, щоб повернутися до відсутності кадрового голоду і здорової конкуренції з великою кількістю талановитих людей на своїх місцях?

Я не знаю. Не робив дослідження. Але мені здається, що десь через три-п’ять років знайдеться відповідна бізнес-модель або хтось навчиться на Youtube на журналістиці заробляти притомні гроші, і це будуть не поодинокі випадки, якщо буде бізнес-модель і буде зарплата співзіставлена (вона не повинна бути більша ніж у піарі, але вона повинна бути у співзіставі).

Умовно кажучи, очільники комунікацій у великих компаніях чи у великих бізнесах заробляють у три-чотири-п’ять разів більше за мене. Ну, воно зараз теж погано, бо воно все одно витягує кадри, але вже на такому рівні воно не критичне.

Думаю, що я заробляю грошей достатньо для того, щоб не думати про наступну зарплату, цього вистачає на досить пристойне життя в Україні. А якщо ти журналіст-початківець, який прийшов, то тобі кажуть: зарплата 600 доларів; а якщо ти щось умієш і можеш, а в тебе стоїть поруч 1500 доларів зарплата, то звичайно, люди будуть відходити.

В одному з останніх інтерв’ю ви казали, що медіа це про бізнес, але тут це поганий бізнес. Скажіть, будь ласка, чому в такому випадку ви залишаєтеся тут?

Маю просту відповідь: "Тут цікаво". Робота в медіа дуже цікава, ти швидко вчишся, ти як у консалтингу працюєш, але там проєкт іде три місяці, а в тебе є три дні, і за них тобі треба більш-менш пристойно розібратися, щоб не написати якихось дурниць. І це цікаво. Людям, які хочуть вчитися, які націлені на підняття вгору, це цікаво.

Якщо працюєш, умовно кажучи, в якійсь компанії – це треба, це корисно, це бізнес, але я думаю, що ці люди не приходять додому і не кажуть: "О, знаєте, я зробив дуже корисну справу". У журналістиці, у чесній журналістиці це відчуття безумовно є.

Стосовно того, що "поганий" чи, як я сказав, "складний бізнес", я можу пояснити, чому так. От рекламна модель – не треба тут довго говорити, що вона не дозволяє зробити якісне медіа. Рекламна модель дозволяє зробити у найкращому випадку велике, дуже велике і дуже жовте й дуже загальне медіа, та й то зараз це вже не дуже просто. А що залишається?

Нативна реклама, спецпроєкти – так, це частина верифікації заробітків. Але побудувати на цьому велику якісну історію не вийде. Грантові кошти? Це буде розуміння того, що це може закінчитися в будь-який момент. У будь-який момент Україна перестане бути цікавою донорам з точки зору розвитку демократії в цьому регіоні, й гроші у вас закінчаться. Залишаються гроші читачів, і це по суті єдина альтернатива.

І тут виявляється, що продавати інформацію в Україні... Це будь-де складно, а в Україні особливо складно. Тому що один і той же контент може бути історією про інформацію і історією про інструмент. Тридцять років тому все було зрозуміло: інформація у нас в газетах. А у рекламах чи на партійних зустрічах – це інструмент.

Потім інтернет усе це змішав, розмив. І люди вже не дуже розуміють: а це вже інформація чи це інструмент, тому що вони дуже схожі. Наприклад, політик веде свій блог. Це що – інформація чи це інструмент? А якщо він фінансує газету? А якщо олігарх фінансує політика чи фінансує медіа? А якщо це умовна Страна.ua, яка фінансується з навколоросійських грошей? Пересічні люди не дуже розрізняють це. Бо їм це дуже складно і не дуже потрібно. Тому це складний бізнес.

Борис Давиденко: "Чесність з читачем - головне, що допомагає приймати рішення"www.facebook.com/boris.davidenko

В цьому контексті хочу запитати: чи мають великі медіа цілі, чи прагнуть чогось досягнути, щось довести, показати? І як ви шукаєте баланс між показниками масштабності, великої впливовості з одного боку і якістю новин, текстів з іншого?

Це постійний процес, боротьба, тому що медіа, якщо в ньому працюють амбіційні люди, буде тяжіти, дрейфувати до масовості. І на це є як психологічне пояснення, так і технологічне. Технологічне більш-менш зрозуміле: хороші журналісти, амбіційні люди хочуть, щоб їх читали. Цього можна досягти двома шляхами: постійно робити вау-матеріали чи робити матеріали для широкого загалу. Постійно робити вау-матеріали – майже неможливо.

Журналістика – робота синусоїдальна. Є спади, є підйоми. Питання тільки, який кут: він трошки йде вгору чи йде вниз? І це визначає, видатний буде журналіст чи не дуже. Тому журналісти починають тяжіти до загальних тем. І тут є робота редактора: інколи мотивувати, інколи запропонувати, а інколи говорити: "Давай-но ти зробиш щось "вау", складне, я дам тобі час, але спробуй, раптом вийде щось цікаве". І це дійсно робота редактора. І в нас це є. Навіть якщо новинарі кажуть, що хочуть щось зробити, то отримують на це час і додаткову фінансову мотивацію. Це одна складова.

А є інша складова – технічна чи технологічна, яка мені найбільше не подобається в сучасній журналістиці. Це великі платформи, які дуже потужно штовхають медіа до попсових загальників. Огріх фейсбука інтуїтивно зрозумілий: ви бачите, що там приймають в рай, тому треба зробити дуже-дуже незвичайне відео-фото. З гуглом трохи складніше. Зараз у великих медіа від 30 до 60 відсотків – трафік з гугла. І коли в тебе така залежність, якщо називати речі своїми іменами, ти починаєш орієнтуватись. А гугл-алгоритм дуже заточений на те, як часто будуть заходити на його новини.

І, звичайно, часто будуть клікати на новини, які цікавлять дуже багатьох людей. А в Україні, на жаль, більшість людей цікавлять не важливі новини, а що там буде з погодою, де можна дивитися футбольний матч і що летить на Марс, яка ракета? І тому медіа тяжіють до такого контенту.

Якщо продовжити цю тему, то якими є критерії успішності незалежних медіапроєктів? Чи це лише про гроші, чи не лише?

Це дуже складне питання, на яке кожен власник і кожен головний редактор, мабуть, дає собі відповідь сам. Якщо казати тільки про гроші, то UKR.NET – найбільш вдале видання в Україні, хоча це не є медіа, вони не виробляють свого контенту. А якщо казати не тільки про гроші, то є приказка: "Якщо газета закривається і на вулицю не виходить жодна людина, то це була погана газета". В цьому є сенс, тому що медіа повинні бути потрібними. Хоч комусь, хоч якійсь кількості людей, щоб вони помітили, що її немає. Медіа повинні задовольняти якусь потребу свого читача в інформації, в аналізі.

Якщо спростити, то медіа в світі і в Україні виконують декілька "рівнів": інформувати, пояснювати, відстоювати (це інший рівень) справедливість, і – це я без пафосу – захищати демократію. Медіа – один зі стовпів демократії. В Україні, якщо подумати, медіа – одна з причин, чому Україна, єдина країна колишнього Радянського Союзу, крім балтійських країн, в якій є інститут вільних виборів, і це досить демократична країна.

Тобто українські медіа можуть бути погані, неякісні, можуть бути олігархічні, політизовані, але їхня плюралістичність, багатоголосся допомагає підтримувати демократію.

І з інформуванням у нас теж досить непогано: ми знаємо новини, ми знаємо, що відбувається, ці новини плюс-мінус достовірні. А ось із поясненнями у нас велика проблема.

У чому причина, на вашу думку, цієї проблеми?

Завжди можна сказати: якість людей, якість редакторів, якість інституцій. Але на більш абстрактному рівні, якщо порівняти з кіно: є бойовики, в яких завжди все зрозуміло, є герой, є злочинець, є антагоніст, протагоніст, і сюжет досить спрощений. А є фільми-драми, більш складні. Є кіно початку двадцятого століття, де немає однозначно поганих і однозначно хороших. Вони складні, життя складне. І фільм крутий за рахунок того, що показує складність.

Українська журналістика – як бойовики 80-х – 90-х років. В них є чорне і біле. І вона тяжіє до спрощення світу. Однозначно пояснити неможливо, чому так. З одного боку, мабуть, традиція, з іншого – запит читача, глядача, в якого зі свого боку ця полярність сформована тим, що є багато заангажованих медіа, які чітко кажуть: "Порошенко зрадник, Зеленський зрадник…" І коли ти знаходишся в такому медіаполі, то навіть хороші і незалежні медіа повинні конкурувати з журналістикою гасел: "Хороший – поганий; чорний – білий".

Борис Давиденко: "Чесність з читачем - головне, що допомагає приймати рішення"www.facebook.com/boris.davidenko

Є декілька модних словечек: візія, місія, цінності. Різні люди по-різному до них ставляться. На мою думку, це важливі речі, якщо вони не просто написані на стіні. Якщо говорити про візію розвитку "Ліги" як медіа, про ідеальні чи напівідеальні картинки майбутнього, то які вони і яким чином допомагають долати виклики?

Редакція "Ліги" незалежна, і в таких речах, як виробництво, розповсюдження контенту має вирішальний голос, але Ligamedia – це компанія, в якій є маркетинг, власники. І точка зору умовного редактора – буду без імен – може відрізнятися від точки зору власника. І це добре. Тому що власник не бере людей, яких тільки він хоче бачити, їх наймає головний редактор чи інші редактори. Це може бути досить різнорідно.

Наша візія звучить так: "Ligamedia – успішний медіа-бізнес, який бере активну участь у становленні прогресивної України". Це річ, яка об’єднує інтереси власників, інтереси бізнесової частини, інтереси редакції. Але якщо казати про редакцію, то вона безумовно усвідомлює, що треба бути бізнесом, тому що це дає справжню незалежність.

Якщо казати про редакцію, то наші цінності (в "Лізі" їх шість чи сім) можна описати одним чи двома словами: достовірність і чесність. Ти десять редакторів чи журналістів розбуди серед ночі й запитай: "Головна цінність Ліги?" – "Достовірність". І пішов спати.

У нас є редакційний кодекс, він прописує багато: і про конфлікт інтересів, і незалежність, і пошуки співпраці з комерційними відділами, і нашу співпрацю з коментаторами, експертами, аналітиками. Але все це теж можна вкласти в один простий підхід – ми максимально чесні з читачем, чесно робимо свою роботу, чесно визнаємо, якщо є помилки, чесно попереджаємо, якщо в нас партнерський проєкт чи реклама. Чесність з читачем – головне, що допомагає мені в прийнятті складних рішень.

З огляду на нові виклики, новий підхід молоді до роботи як створити хороший колектив і хороший фон в колективі? Як вести за собою, щоб досягати успіхів?

Недавно я прочитав книжку одного із засновників великого ваучерного фонду Andreessen Horowitz Бена Ґоровіца "Ви те, що робите”. Культура в компанії і в редакції – надзвичайно важливі. Зрештою нічого не залишиться, окрім культури, як ми приймаємо рішення в складних ситуаціях. Тому можна, звичайно, цінності на стінах писати, і треба місії, візії знати, але треба робити речі складні, популярні, визначальні у складних ситуаціях.

Редакція – дуже складний організм. Тут немає головних, немає нарізки завдань, бо так воно може ефективно працювати два-три дні, доки всі талановиті люди від вас не звільняться, якщо ви будете їм жорстко наказувати, що робити, а що – ні. Це процес розмов, інколи неприємних, можливо, в критичних ситуаціях на підвищених тонах чи з ненормативною лексикою, але правдивих, відвертих.

Рішення, останнє слово за мною, але воно компромісне. Я не прийму рішення "так", якщо всі інші редактори скажуть: "Та ні, Борю, що ти робиш? Не туди". Я або їх переконаю за допомогою аргументів, а не авторитету, або піду ще подумаю, можливо, вони мають рацію.

Як керувати людьми? Показати їм цікаві завдання, дати інструменти та не заважати.

Борис Давиденко: "Чесність з читачем - головне, що допомагає приймати рішення"www.facebook.com/boris.davidenko

Які правила ви ніколи не порушити у своєму житті? У своїй роботі?

Ніколи не візьму гроші, не буду підтасовувати тексти заради чиїхось інтересів. На жаль чи на щастя, останній раз мені щось пропонували – завуальований хабар – давно, коли в Forbes працював. Репутація ж іде попереду. І якщо я перші п’ять разів відмовився, то шостий раз ніхто до тебе не приходить. Це головне правило.

Я намагаюся бути урівноваженим і об’єктивним у прийнятті своїх рішень, щоб не було улюбленців, щоб не було десяти рівнів прийняття рішень. Чи виходить воно у житті? Мабуть, не завжди. Треба визнавати свої помилки. Але я принаймні намагаюся. Що ще не зроблю? Мабуть, я багато чого не зроблю.

Будучи журналістом, я не буду агітувати за когось. Проблема української журналістики – забагато активізму і замало професіоналізму. В мене теж замало професіоналізму, але я намагаюся активізм не нести в редакцію.

Для багатьох наших колег ви є прикладом, тож доволі коротко скажіть: чому не варто йти в медіа? Три причини. І чому обов’язково варто?

Не варто йти в медіа, якщо хочете заробляти гроші. Якщо найбільша цінність для вас – гроші, то це поганий вибір. Буде довго й важко йти, поки дійдете до досить невеликих зарплат, якщо порівнювати з іншими топпозиціями. В медіа чесно заробляти, будучи навіть головним редактором, від двох до п’яти тисяч доларів – це поки досить складно. Набагато скоріше ви можете це заробити в інших сферах.

Якщо заробляти нечесно, іти шляхом умовного Саші Дубінського, іти на морально-етичні компроміси, тоді… Тому гроші – це не те місце, а все інше – те, якщо ви хочете мати від своєї роботи відчуття корисності, причетності до важливих справ на вашому ринку, у вашому місті, у вашій країні. Але не треба переоцінювати, брати на себе зайвого і вважати, що ви всі тут прийшли з вулиці і впливаєте на президента й інші процеси. Але все ж таки на щось ви будете впливати. Ви будете захищати справедливість, інколи допомагати людям, будете стояти на боці добра – це класні відчуття. Це глобально, а конкретно – це просто фантастична нагода, фантастичний шанс, що ви можете швидко вчитись. Хочете розібратися в агро – йдіть в агрожурналісти. Через два роки зможете перейти в консалтинг аграрний. Політична журналістика – ви теж дуже швидко розберетеся, хто є хто. Але треба вибрати правильну редакцію і працювати з правильними людьми.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше