Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми"

Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми"

Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми" www.facebook.com/marichka.paplauskaite

Суспільне Культура продовжує публікувати серію інтерв’ю з фіналістами Премії імені Георгія Ґонґадзе, церемонія нагородження якої відбудеться 21 травня о 19:00 у прямому ефірі телеканалу UA: Культура, на однойменних сторінках суспільного мовника у соціальних мережах та на сайті.

Організатори премії провели онлайн-інтерв’ю з фіналістами, у 2021 році їх троє. Інтерв’ю з телеведучою UA: Першого Мирославою Барчук ви можете прочитати за посиланням, інтерв’ю з головним редактором видання Liga.net Борисом Давиденко з’явиться незабаром, а наразі публікуємо текстову версію розмови членкині Капітули Премії у 2021 році, дружини Георгія Ґонґадзе, головної редакторки Української служби "Голосу Америки" Мирослави Ґонґадзе з головною редакторкою видання Reporters Марічкою Паплаускайте.

Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми"https://www.facebook.com/marichka.paplauskaite

Мирослава Ґонґадзе: Україна відзначає тридцятиріччя незалежності. За цей проміжок часу виросло покоління, яке сьогодні долучається до суспільного процесу. І я хочу представити одну з таких людей це Марічка Паплаускайте, шеф-редакторка онлайн-журналу Reporters, співзасновниця групи видань The Ukrainians, репортерка, редакторка, медіатренерка, авторка дуже цікавої книжки "Бог дивовижних людей та інших грішників".

Я була тією людиною, яка номінувала Марічку на премію, тому що побачила в її роботі дуже натхненні речі, такі, які творять тренди. Вітаю, Марічко!

Марічка Паплаускайте: Дякую, Мирославо, за гарне представлення, дякую за номінацію. Це дуже приємно, тому що у рутинній роботі, коли просто робиш те, що любиш, що тобі подобається, і раптом десь ось такий погляд збоку і оцінка професійною спільнотою того, що робимо разом з командою, – це дуже цінно і дуже надихає.

Марічко, у тебе цікаве прізвище, воно не українське, і я думаю, що багатьом людям і мені цікаво, звідки ти походиш, як склалося твоє життя?

У мене прізвище литовське, тому що мій дід – литовець, тато напівлитовець, і я з цим прізвищем зростала. Я народилася в Миколаєві – це російськомовне місто, а я там завжди була Марічкою. Хоч по паспорту я Марія. Тож це було доволі дивне поєднання – Марічка, ще й Паплаускайте. Тому так. Це стандартно: як тільки з кимось знайомлюся, запитують, звідки прізвище. Я дуже ціную це литовське коріння, оскільки мій тато виріс у Сибіру з литовцями, потім переїхав у Миколаїв вчитися і фактично зв'язок з Литвою трошки втратився.

Коли я була на третьому курсі, то мені стало цікаво, я знайшла школу, щоб поїхати у Литву, почати вчити мову. Я мала e-mail однієї своєї родички, якій я написала, що приїжджаю, і раптом виявилося, що у Литві у нас набагато більше родичів, ніж в Україні. І всі вони дуже класні люди. Потім тата свого привозила з тим, щоб він наново знайомився зі своїми рідними.

Ти виросла у Миколаєві, і це, як ти сказала, російськомовне місто, але у якійсь спосіб поїхала до Львова і стала випускницею першого випуску Українського католицького університету. Що тебе завело до УКУ?

На момент вступу у магістратуру, у школу журналістики УКУ, я вже працювала журналісткою у місцевому регіональному новинному виданні "Преступности нет". Працювала там на стрічці новин, але розуміла, що мені хочеться іншої журналістики, хочеться більших текстів, щоб вийти за межі якихось регіональних обмежень, які відчувала.

Але я не знала, що з цим зробити, оскільки не мала профільної освіти. Я хотіла мати можливість повчитися у людей, які мають більший досвід, які мають ширший кругозір, і власне у цей момент я дізналася, що у Львові створюють магістерську програму з журналістики і вирішила спробувати. Це було одне з найвдаліших рішень у моєму житті, тому що школа журналістики стала трампліном у професію, від якого можна відштовхнутися і спробувати займатися тим, чим хочеться.

Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми"www.facebook.com/marichka.paplauskaite

Що тебе підштовхнуло створити "The Ukrainians"? Ми говоримо про ресурс, який не може бути широко популярним, він може задавати цікавий дискурс, але широко популярним не може бути. Що призвело чи що покликало тебе створити саме такого характеру видання?

Мушу вас трошки поправити, тому що The Ukrainians створили троє перших засновників, я трошки пізніше долучилася. Це були Тарас Прокопишин, Інна Березницька і Володимир Бєглов. Але я спостерігала за цим проєктом, дуже їм надихалася і думала: "Як класно, що вони це зробили, бо це мені дуже близьке". І потім за рік існування проєкту його поставили на паузу з тим, щоб подумати, як перезапустити, зробити ширшим. В цей момент я познайомилася з Тарасом і долучилася до створення медіа.

Я взялася за розвиток відділу репортажів, а пізніше воно якось так затягло, що я почала займатися менеджментом більшості наших проєктів, і у той момент ми почали вважати, що я є співзасновницею, оскільки включилася у процес створення.

Чому саме так? Мені був близький цей формат, подобалися великі глибинні інтерв'ю, які були не тематичні, не щоденні, а про глибші речі. Зі співрозмовниками ми говорили про те, що таке щастя, що таке успіх, куди ми рухаємося, що ми цінуємо. А потім, у момент, коли я долучилася, то ми взялися розбудовувати напрям літературного репортажу. Це такий жанр на межі журналістики і літератури.

Це теж нішова історія, тому що ми підіймаємо теми, які не є мейнстримовими, які не викликають великого інтересу, як інші речі. Але для нас це важливо, тому що нам важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми.

Зараз в журналістиці все так змінилося, традиційні медіа помирають, а ви вирішили зробити щось, що схоже на "Нью-Йоркер". Чому ви вважаєте це важливим?

Ми не претендуємо на мільйони переглядів, ми просто робимо те, що вважаємо за правильне. Можемо собі дозволити, наприклад, писати репортаж про людину, яка живе на вулиці.

Цієї зими були дуже сильні морози у Києві, і ми писали текст про чоловіка, який живе на вулиці, з тим, щоб спробувати дати можливість нашим читачам поставити себе на місце цієї людини. Поспівчувати їй і змінити своє ставлення або якимось чином допомогти.

Або, наприклад, зараз ми готуємо текст про театр для літніх людей, де жінки через той час, у якому вони жили, через власні сімейні обставини віддавали себе, наприклад, дітям, онукам, і раптом відчули: "А коли я жила?" Зараз вони ходять у цей театр і намагаються це наздогнати. Ця історія навряд чи може стати новиною у телевізорі або у новинній стрічці в онлайновому медіа, тому що тут немає додаткової нової інформації. Але для нас це суспільно важливо, тому що це речі, які дають можливість читачу замислитися: "А як я живу? А чи я не буду потім на старості переживати, чи я дожив, а може, зараз я мушу щось змінити?" Коло цих тем дуже-дуже широке, ми можемо писати тексти про жінок, які втрачають дітей під час вагітності і про те, що вони залишаються сам на сам зі своїм горем, тому що в Україні немає, на жаль, культури переживання смерті, підтримки в момент, коли хтось переживає втрату близької людини, а тим паче немовляти.

У нас є інша традиція: "Нічого страшного, народиш іншого". І от, власне, можливість говорити про це, можливість розповідати про різних, здавалося б, простих людей, але кожен з яких переживає щось своє, і ділитися цим. У цьому велика цінність. Мені здається, що заради цього, власне, ми і починали цю історію.

Ваше видання якийсь нерв суспільства. Показує оголені рани людські. Ти вважаєш, що цього не вистачає в українському суспільстві, в українських медіа?

Думаю, що я почала перераховувати наші теми, і це були якісь такі речі не дуже хороші. Насправді в текстах, які ми пишемо, є світлі історії. І ми намагаємося, щоб навіть у найприкрішій історії було світло.

Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми"www.facebook.com/marichka.paplauskaite

Марічко, давай поговоримо про журналістику як таку. Тебе привело в журналістику покликання?

Думаю, так. Я не бачила для себе іншого шляху. Коли батькам у 8 класі сказала, що хочу бути журналісткою, то вони подарували диктофон – касетний "Олімпус". Для моїх батьків це був дорогий подарунок, але вони його зробили, тому що хотіли підтримати моє прагнення.

В мене жодного дня не було, щоб я дивилася на годинник і думала: "Коли вже закінчиться робочий день". Це робота, яку я страшно люблю, без якої я себе не уявляю.

Ти викладала журналістику. Що для тебе було важливимо у курсі журналістики Католицького університету? Що для тебе було важливо донести до студентів, якщо говорити про принципи журналістики?

Мені було важливо, щоб студенти не зраджували собі, власним переконанням, принципам, які є для них важливими. Щоб вони обирали той напрямок у журналістиці, який відчувають, що це їхнє. Я викладала курс по репортажу. Ми говорили про техніку репортажу і про всякі речі, як шукати теми, як говорити з героями, а потім писати тексти. Але я розуміла, що з тих студентів, з якими ми працюємо, можливо, не для всіх, цей напрямок є ключовим. Тому мені було важливо, щоб вони могли спробувати прислухатися до себе і обрати те, що для них є ключовим.

Що для тебе журналістика? Соціальна робота чи щось інше, можливо, бізнес?

Дуже хороше запитання, оскільки, я є не лише репортеркою, редакторкою, а і медіаменеджеркою, то ми з моїм партнером Тарасом постійно знаходимося у перманентному стресі: як продовжувати робити те, що ми робимо, при цьому залишаючись незалежними і розвиваючись, зберігаючи команду. Ми починали без жодних інвестицій. Те, що ми робимо, – це грантові проєкти, партнерські співпраці, і ми стараємося, щоб їх було більше, щоб ми могли не бути залежними від грантів. От, власне, заради цього ми почали розбудовувати спільноту, згуртовуючи навколо себе читачів.

Щоб щотижня в нас з’являлися кілька нових репортажів, потрібно знайти автора, тему, героя, поїхати зробити історію, відредагувати. Це величезна робота для того, щоб медіа існувало як медіа. І ця робота непомітна, але без неї нічого б не було. Тому так, це баланс. Ми хочемо розповідати історії, ми бачимо їхню важливість, але для того, щоб ми могли це зробити, медіа має бути, імовірно, бізнесом.

Чи є запит на журналістику, яку ви робите? Якщо існує запит, чи можливо зробити так, щоб люди, які це читають, вкладалися в ресурс?

Коли ми починали історію зі спільнотою, то розраховували на те, що підтримка буде трошки більшою, ніж вона є. Вона є, і це прекрасно, ми дуже вдячні нашим амбасадорам і амбасадоркам, але, на жаль, в українців немає культури підтримувати медіа, що якщо ми хочемо читати незалежні медіа, ми маємо підтримувати їх. Це не є традицією, це не є нормою.

Те, що минулого року майже одночасно багато українських медіа почали за схожою схемою гуртувати читачів, просити читачів про підтримку, то це говорить про те, що цей тренд має під собою підстави, і медіа це потрібно.

Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми"www.facebook.com/marichka.paplauskaite

Ти належиш до нового покоління. Чи відчуваєш ти плинність поколінь між минулим і теперішнім? І чи є в тебе підтримка від старших колег?

Абсолютно! Я думаю, що без цієї підтримки було б дуже складно. В мене є історія про те, як я потрапила в УКУ. Я отримала запрошення від університету стати абітурієнткою і спробувати вступити. Декілька років я не знала, чому саме мені написали. І вже після завершення виявилося, що це було з подачі Вахтанга Кіпіані. Принагідно дякую. Тому, так, підтримка інколи навіть непомітна, але завжди присутня.

І зараз є достатньо старших колег, з якими я можу порадитися, можу їм пожалітися. Зараз, наприклад, ми готуємо до друку перший друкований номер Reporters, і я можу дзвонити Ігорю Балинському, який є головним редактором видавництва "Човен", і радитися з приводу якихось моментів про друк або ще щось.

А щодо твоїх еталонів?

Я дуже люблю польську школу репортажу, починаючи від Капустинського і Ганни Краль. Тобто ті, хто активно працюють з жанром репортаж, ті, хто розповідають історії.

Чи навчилася ти розповідати історію сірникової коробки? Чи навчилася ти занурювати людей в кімнату, у якій знаходишся?

Мені складно сказати, чи я це вмію, тому що складно саму себе оцінити. Якщо говорити про речі, які мають бути у розповіді, щоб тримати читача, то мені здається, є дві речі. Перша – це емоційна зануреність в історію, яку чуєш, яку хочеш переповісти.

Наприклад, ти не можеш не переживати, слухаючи історію про чоловіка і жінку, які створили в Україні перший реєстр донорів кісткового мозку, тому що державного не було. Коли слухаєш про те, як вона лежала в лікарні сама зі смертельною хворобою і чекала на трансплантацію, не знаючи, що з нею буде і чи їй вдасться одужати, чи знайдуть донора, чи знайдуть лікарню, де можна це зробити, то ти не можеш не співпереживати. І це емоційне включення є важливим для того, щоб передати історію читачу.

Другий момент – глибоке вивчення і дослідження теми. Інколи люди, які хочуть розповісти історію, ставляться до цього поверхнево. Ми, працюючи з авторами, намагаємося вибудовувати таку схему роботи, щоб журналіст дослідив тему якомога глибше, щоб розумів всі процеси. Ти мусиш у всьому розібратися, бо це твоя робота.

Якраз про це хотіла спитати. Яка роль журналіста у цьому процесі? Почувши історію, по-перше, тобі треба цю історію видобути з людини. Не всі люди відкриваються, і треба налагодити довіру з героєм. По-друге, історію треба передати для того, щоб читач перейнявся. Чи можливо, співпереживаючи, не набирати на себе негатив чи якісь інші речі, які ти маєш від героя?

Я багато про це думала. У нас була історія про право відключити рідну людину від апаратів, які штучно підтримують життя. Поки я редагувала, то кілька разів плакала. Воно мене так зачіпало, але я не знаю, як інакше може бути. Якщо ти не будеш це переживати, то в тебе не вийде. Від цього не захистишся, бо в тому є твоє завдання. Ти як медіатор: приймаєш тут і передаєш далі.

Які якості, на твою думку, є важливими для журналіста? Чи можливо людину навчити писати?

Думаю, можна спробувати. В мене дуже вузька спеціалізація, якщо говорити про репортерство. В новинах, в розслідуваннях є своя специфіка. Якщо говорити про специфіку того, чим я займаюся, то навчитися писати можна. Але в журналіста, який хоче займатися репортажем, мусить бути особлива репортерська оптика. Він мусить помічати речі, які для звичайної людини залишаються непомітними.

Мало почути історію, важливо, як ти з нею працюєш, як ти її передаєш читачеві, як ти працюєш з текстом. Що саме я вкладаю в слово "оптика" – складно пояснити, але працюючи з текстами, я це бачу. От є фактурні тексти, а є пласкі, нецікаві, тому що не помітила людина чогось такого, що в цій історії було б важливо.

Як ти бачиш розвиток професії сьогодні? Розкажи про своє бачення тренду розвитку української журналістики.

Дуже складно мені узагальнювати, тому що я не за всім встигаю слідкувати. Якщо говорити, що я бачу у своєму оточенні, то це класні молоді медіа, де кожен обирає свій напрямок і в ньому рухається.

Тобто нішовий напрямок розвивається добре, він принаймні зароджується?

Я так відчуваю. Те, що робимо ми, і те, що робить, наприклад, Богдан Логвиненко з Ukraїner, те, що роблять колеги з "Шо там" – невеличкі медіа, які залишаються незалежними, тому що для них це важливо.

Мені здається, що всі ці люди – великі молодці, тому що можна піти, умовно кажучи, в олігархічні медіа, мати стабільну зарплату, робити свою роботу і особливо не перейматися. А на людей, які роблять незалежні маленькі медіа, на їхні плечі лягає велика відповідальність за команду, за те, щоб зберегти те, з чого почали, і не стати проєктом одного дня.

Я вже згадувала, що ти належиш до покоління, яке народилося буквально на зародженні української незалежності. Чи є ця країна сьогодні тобі комфортною? Що б ти хотіла, щоб у ній залишилося, а що б ти хотіла, щоб у ній змінилося?

Однозначно є комфортною, оскільки я маю можливість робити те, що роблю. Ми захотіли зробити медіа, ми знайшли можливість і робимо це, і це дуже класно. Ніде я не зможу займатися тим, що я роблю тут, тому що це і мовний контекст, і культурний контекст, і робота з людськими історіями, яка вимагає того, щоб ти максимально розумів людей, про яких пишеш, був близьким до них.

Якщо говорити про мінуси, то мені хотілося б, щоб люди були більш відповідальними, щоб кожен на своїй ділянці робив свою роботу максимально добре. Прикро інколи бачити непрофесіоналізм від лікарень до політики.

Це цікава тема питання свободи та відповідальності. Що для тебе свобода і що відповідальність? Наскільки поєднані ці речі?

Коли ти запитувала, що для мене медіа – більше соціальна місія чи бізнес, то тут, власне, те саме – свобода і відповідальність.

З одного боку, ми маємо свободу розвивати журналістику так, як відчуваємо. З іншого боку, беремо на себе відповідальність. Якщо ми створювали Reporters, називаючи його першим спеціалізованим репортажним медіа в Україні, то ми мусимо цю планку тримати, бути найкращими. Не знаю, чи нам це вдається, але ми цього прагнемо.

Ми ставимо для самих себе певну планку якості текстів і поступово піднімаємо її вище і вище. Якщо чотири роки тому, коли ще не було Reporters, але були репортажі на The Ukrainians, то це були тексти вчорашніх студентів, і теми відповідні ми піднімали. Але ми дорослішаємо, беремо складніші теми, шукаємо цікавіших героїв, не боїмося реагувати на порядок денний, тому що на початку це були тексти на якісь вічнозелені теми, а зараз ми розуміємо, що хочемо репортажами реагувати на події в країні. Ми хочемо давати голос людям, які зараз є важливими для тих подій, які в країні відбуваються, і ми робимо це.

Марічка Паплаускайте: "Для нас важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми"www.facebook.com/marichka.paplauskaite

Ви зростаєте разом з Україною, дорослішаєте разом з Україною, і це важливо. Ти згадала про успіх: чи відчуваєш ти, що досягла певного успіху і що для тебе успіх?

Якщо говорити про те, чи я відчуваю успіх, то, мабуть, ні. Кілька років тому було нагородження конкурсу "Дитячого самовидця" – це конкурс дитячого репортажу. Я була серед членів журі і нагороджувала дівчинку, яка перемогла. Пізніше, коли передивлялася фотографії, то зрозуміла, що я та людина, яка передавала дівчинці нагороду, але насправді я себе відчуваю досі цією дівчинкою, яка її отримує.

Якщо говорити про складові успіху у моєму розумінні, то мені здається, це можливість бути корисною у тому напрямку, який ти для себе обрав, і відчуття того, що те, що ти робиш, є для когось помічним. Ми публікували текст Артема Сорокіна про Лесю Литвинову і фонд "Свої", який шукає і дає пацієнтам, хворим на ковід, кисневі концентратори. Коли ми опублікували текст, то того ж дня написав Артем, мовляв, не знаю, чи це пов’язане з публікацією, але сьогодні у Фонд прийшли два великих донори з мільйоном гривень і 30 нових концентраторів.

Розкажи ще якісь такі історії, як ваша робота впливає на долі людей?

На самому початку, коли тільки почали писати репортажі, то розказали дві історії про хлопчика, якому після текстів придбали піаніно, тому що в нього було зламане.

Писали про переселенця Олександра, який втратив кіз. Потім йому допомагали і дарували тварин через Фейсбук.

Була історія про хлопця-рома, який в Дрогобичі працює на ринку, продає квіти. З одного боку, його не приймають свої. Він чужий у ромській спільноті, тому що хоче вести інший спосіб життя, хоче працювати. З іншого боку, його не сприймають і в загальноукраїнському середовищі, тому що так чи так – він ром, до нього ставляться з упередженням. Ми опублікували цей текст, а потім дізналися, що йому підняли зарплату, привітніше почали його зустрічати на тому його базарі.

Це дрібні речі, але вони є, і хотілося б знати більше насправді. Тому що коли працюєш довго над темою, переживаєш за неї, переживаєш за людей, про яких пишеш, то хочеться, щоб був fit back (з англ. відгук).

У нас була, можливо, найуспішніша дотепер серія текстів – спецпроєкт "Аби лише у дівках не засиділися" про сімейний булінг, про те, що, на жаль, в українському суспільстві досі часто зустрічається внутрішньородинне цькування, якщо ти невчасно вийшла заміж, чи не вийшла заміж, якщо не народила дитину і решта.

У медійному просторі про це не говорять, але, коли ми почали збирати про це матеріал, то розшукали історії, від яких волосся стає дибки. З одного боку, це просто нібито жарти, а з іншого є історії, коли це доводить людину до депресії, до переживань, а в суспільстві це вважається нормою. І от ми про це пишемо, тому що хочемо підняти цю тему на рівень суспільного обговорення. Можливо, це десь на когось впливає, але виміряти і сказати: "Ми випустили матеріал про сімейний булінг і 100 дівчат зітхнули з полегшенням", на жаль, не можемо.

Вода камінь точить, і наша роль – створити дискусію. Я хотіла повернутися до питання освіти. Чи вважаєш ти, що журналістська освіта в Україні є якісною і як би вона мала змінитися, якщо щось можна було б змінити?

Для мене це могло би бути окремою темою для обговорення, бо маю багато що сказати. На жаль, крім таких винятків, як Український католицький університет, як Могилянська школа журналістики, здебільшого решта навчальних закладів, де можна отримати журналістську освіту, бажають бути кращими. Я мала досвід: в одному поважному київському університеті працювала зі студентами магістратури. Люди, які провчилися чотири роки, не могли розповісти, що вони читають, за ким слідкують, на кого хочуть бути схожими, куди хочуть рухатися. Вони не знали ні імен журналістів, ні назв медіа. Мені було дуже прикро – хороші діти, але вони не потрапили у потрібне середовище.

Якщо ти хочеш стати журналістом, ти мусиш читати, слідкувати за іншими медіа, щоб розуміти, що довкола відбувається. Якщо говорити про те, що з цим можна робити, то мені здається, що серед викладачів мало б бути більше практиків – людей, які щодня працюють у медійному середовищі, розуміють виклики, тематичні напрямки. Журналістика не стоїть на місці, і те, що було п’ять років тому, не відповідає реаліям сьогодення.

Мене запрошували в цей державний національний вуз як практика, але я звідти пішла досить швидко через якусь бюрократію. Я приходжу в університет, а мене не пускає вахтерка, питає: “Хто ви така і куди прийшли?” Якісь такі речі.

Ми через цей досвід пересікання з університетами часто працюємо з меншими, молодшими за нас журналістами. Цього року у нас річна програма стажувань у наших медіа для студентів старших курсів. Ми розуміємо, що не можемо змінити університети, але можемо взяти кількох талановитих журналістів, які хочуть працювати в медіа.

Марічко, ти в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що пропускаєш всі історії через себе. Можливо, залишилися якісь історії, які не змогла відпустити?

Мені здається, що вони всі у мені десь залишаються. Можливо, з тих історій, які найбільше мене зачепили, була історія про мою насправді колегу, тому що я крім своєї журналістської діяльності маю ще одну таку для душі – допомагаю з комунікаціями громадській організації, яка займається пацієнтами з рідкісними хворобами. Є три засновниці цієї організації, я про них писала текст для книжки. І ми з ними працювали вже до того моменту кілька років, я їх знала, я знала, яка в кожної з них історія, але потім попросила: "Дівчата, давайте поговоримо відвертіше, хочу написати про вас у книжці".

В однієї донька від легеневої гіпертензії померла. Вона буквально чула, як донька помирає, але стояла за дверима і не могла зайти і допомогти. Іншій сказали: "Забувайте про сина, народите собі нового", а вона за нього боролася, і зараз він вже одружений, має власний бізнес, і все у них прекрасно.

Я поверхово знала ці історії, тому хотіла розказати про них, бо ці жінки, переживши це, вирішили допомагати іншим, змінювати державу. Але коли я почала говорити з ними (я мала з кожною по кілька розмов), то разом плакали. Я слухала все це і вчергове дивувалася їхній силі, витримці, їхній... ну просто от якісь чудо-жінки, що вони це змогли.

Їхні історії залишаються зі мною. Кожен раз, коли хочеться понити, я думаю: "Дівчата не ниють, і я не буду!"

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше