Євген Віндман — американський конгресмен українського походження. Його родина емігрувала з радянської України до США, коли йому було чотири роки.
Він служив у армії США як офіцер піхоти та десантник 25 років поспіль. Пізніше обіймав посаду радника з міжнародного права в Іраку, старшого прокурора армії США, а також заступника юрисконсульта Ради національної безпеки Білого дому.
Разом із братом-близнюком він працював у Білому домі під час першої адміністрації Дональда Трампа. Їхня робота там завершилася після того, як вони стали свідками телефонної розмови, в якій Дональд Трамп заохочував Володимира Зеленського відкрити дані розслідування щодо української компанії, в якій працював син ключового опонента Трампа на президентських виборах 2020 року Джо Байдена. Саме скарга Віндманів до Конгресу щодо телефонної розмови опинилася в центрі першого імпічменту Дональда Трампа.
Тоді Трамп звільнив братів. За чотири роки після тих подій американці вдруге обрали Трампа президентом, а жителі штату Вірджинія підтримали кандидатуру Євгена Віндмана на посаду конгресмена від Демократичної партії. У короткій розмові з Суспільним політик ділиться своїм враженням від військової кампанії Вашингтона в Ірані та ініційованих США мирних переговорів Росії та України.
Я не знаю, чи мирні переговори справді проходили якимось корисним чи змістовним чином, — каже Віндман. — Це було певним рятівним колом, можливістю для росіян затягнути Сполучені Штати та ЄС у хибній надії на те, що відбудуться змістовні мирні переговори. Але я не вірю, що це відбудеться, доки росіяни не відчують [достатньо сильного] тиску.
США скасували санкції на російську нафту, світові ціни на неї зросли, Москва фактично продовжує надавати військову підтримку Ірану. Враховуючи це, чи вважаєте ви тривалий конфлікт на Близькому Сході таким, що відповідає стратегічним інтересам Росії?
Звісно. Думаю, росіяни найбільше хотіли б, щоб США загрузли в конфлікті в Ірані.
Спираючись на ваш досвід підполковника армії США, як оцінюєте потенційний вплив війни з Іраном на національну безпеку США та загалом на глобальну позицію Америки?
Я думаю, що це війна за вибором. Це відволікання уваги. Нам не слід було вступати в неї.
Я пішов на війну в Іраку приблизно 16 років тому — і це був дуже подібний конфлікт. Обґрунтуванням тієї війни було те, що Ірак мав зброю масового ураження. Але велика різниця полягає в тому, що тоді адміністрація Буша створила коаліцію охочих. Цей аргумент представили американському народу й світовій спільноті.
Багато що з цього (інформації, якою оперували на початку війни, — ред.) виявилося неточним, а відлуння цього конфлікту дуже нагадує те, що ми маємо зараз.
Як член Конгресу ви отримували закриті звіти від високопосадовців адміністрації Трампа, включно з державним секретарем та міністром оборони. Виходячи з цих даних, як ви оцінюєте обґрунтування вторгнення? Чи вважаєте його виправданим?
Не вважаю, що воно було виправданим.
Я скептично ставлюся до того, що чую від адміністрації та президента. А Конгрес, за конституцією США, має обов'язок – притягувати адміністрацію до відповідальності. Тож саме в цьому я бачу свою роль.
Чому, на вашу думку, вторгнення є невиправданим?
Нас запевняли, що іранці майже досягли здатності створити ядерну зброю. Вісім місяців тому [після повітряної кампанії минулого літа] адміністрація заявила, що знищила його. Тож вони або брехали тоді, або брешуть зараз.
Думаю, що вони брехали обидва рази.
І я кажу це, визнаючи, що Іран, очевидно, є головним світовим спонсором тероризму, дестабілізувальною силою в регіоні. Він, напевно, допомагає Росії в її нападах на Україну, і відповідальний за вбивство, ймовірно, більшої кількості американців, ніж майже будь-яка інша країна. Мого брата-близнюка поранило під час вибуху саморобного пристрою з боєприпасом іранської розробки.
Але водночас військова операція в Ірані без чітких перспектив відкриття Ормузької протоки, без чіткого обґрунтування й плану досягнення стратегічних та політичних цілей може бути не дуже гарною ідеєю. Десятиліттями президенти США — і демократи, і республіканці — утримувалися від участі в цьому конфлікті не без причини.
Як член Комітету з питань збройних сил, ви чули свідчення заступника міністра оборони Елбриджа Колбі, який окреслив нову стратегію національної оборони. Як оцінюєте ці зміни? Чи адекватно нова стратегія відображає спектр викликів, з якими стикаються США? І чи вважаєте ви, що Росія отримує достатній пріоритет у цих рамках?
Дозвольте почати з того, що війна, яку Росія розпочала в Україні, є геополітичною проблемою номер один у світі зараз. На горизонті є й інші значні загрози, але те, як розгорнеться конфлікт в Україні, має вирішальне значення. І тому я роками виступаю за те, щоб Україна отримала ресурси, необхідні їй для перемоги в цій війні.
Якщо Україна зможе перемогти, це відлякає інші агресивні держави від авантюр. Тому не думаю, що Україна й Росія отримують достатньо уваги в цих стратегічних документах. Я не погоджуюся з їх пріоритетами.
При цьому поточна адміністрація навіть не відповідає власним пріоритетам, тому що авантюру на Близькому Сході проти Ірану ніде не було вказано як пріоритет. Тобто вони розробили погану стратегію, а потім не змогли її дотриматись.
Враховуючи вашу роль у висвітленні подробиць телефонної розмови 2019 року між президентами Трампом і Зеленським, як оцінюєте еволюцію стосунків із моменту конфронтації в Овальному кабінеті минулого лютого? Чи вірите, що президент Трамп справді прагне припинити війну в Україні? І як його стосунки із Зеленським можуть вплинути на цей результат?
По-перше, я не вірю, що Трамп справді прагне припинити війну. Думаю, що він більше схиляється до російського наративу, російської позиції. Він симпатизує Володимиру Путіну, і його приваблюють перспективи чогось на кшталт угоди, економічної домовленості.
Відчуваючи спорідненість із Путіним, Трамп затаїв обурення на Зеленського. Це прикро. Це погано для Сполучених Штатів. Це погано для взаємин між США, ЄС та НАТО. Це погано для України.
Конгрес грає в цій ситуації важливу роль. Зараз є петиція, якій бракує для розгляду лише одного голосу. Якщо нам вдасться змусити хоча б одного республіканця підписати її, ми зможемо проголосувати за додаткові санкції проти Росії.
Це можливість для Конгресу виконати свою належну роль, згідно з Конституцією США, як рівноправної гілки влади.
