Коли літак іде на посадку над аеропортом Нуука — найбільшого міста Гренландії на її західному узбережжі — не полишає відчуття, що опиняєшся на іншій планеті. Острів на більш ніж 80% скутий кригою, тут немає жодного дерева (за якими сумують навіть місцеві), присутніх у десятках країн мереж фастфуду чи сервісів таксі. Але є полярна ніч, айсберги, які прибиває після вітряної ночі до берега, і традиції збиратися родиною на полювання чи риболовлю. Мати човен тут значно престижніше й важливіше, ніж автівку. А сувора арктична погода вимагає бути готовим до її стрімких змін.
На полях Міжнародного економічного форуму в Давосі наприкінці січня американський президент Дональд Трамп запевнив: США не планують здобути Гренландію — автономію в складі Данії — силою. Після цієї заяви Трампа влада США, Данії та самої Гренландії розпочали переговори щодо нової рамкової угоди про співпрацю довкола найбільшого у світі острова. За даними Bloomberg, ініціатива має на меті посилити американську присутність у регіоні, водночас не порушуючи суверенітету Гренландії. Якщо вірити Трампу, в переговорах уже “досягнуто значного прогресу”.
Команда Суспільного приїхала до Гренландії, аби почути, що про всі ці розмови довкола майбутньої долі острова думають його мешканці. Спойлер: більшість людей втомлені надмірною міжнародною увагою до себе й чимало з них, попри обіцянки Трампа, все одно стурбовані, чи він раптом не передумає. А ще на тлі заяв американського президента Гренландія вкотре повернулась до розмов про ймовірну майбутню незалежність від Данії. Втім, чи ймовірна вона в найближчій перспективі? У цьому матеріалі ділимося історіями людей та враженнями від побаченого на найбільш обговорюваному та найбільшому острові в світі.
Зірки і смуги, що душать
Лісбет Карлін Поулсен розкладає перед нами на столі витончене намисто з бісеру. Верхня смужка, що прилягає до шиї, — темно-синя з білими цятками, а бахрома, яка тягнеться від неї, — червона з білим. Застібка — золотава. Одразу безпомильно вгадуються кольори американського прапора. Жінка понад 20 років займається різними видами мистецтва: від інсталяцій до костюмів для кіно й театру. У всьому Поулсен зберігає елементи традиційної культури інуїтів — корінного населення Гренландії. Але, каже, актуальні політичні події теж знаходять у її творах безпосередній відбиток. Минулого року, коли Трамп заговорив про ймовірну анексію Гренландії, вона шукала спосіб виразити свій протест.
“Я тоді не могла вільно дихати, бо не знала, що означає ця анексія. Нам варто боятися чи сміятися? Наскільки все серйозно? І хто наші союзники? — розповідає вона про ті переживання. — Це відчуття неможливості дихати мене полонило і я захотіла проілюструвати його для інших. Можливо, це може бути намисто? Я можу показати, що воно занадто туге, воно мене ніби душить. Я подумала: гаразд, намисто. А яке? Можу зробити його з бісеру, бо це те, що ми використовуємо в нашому національному костюмі. В нас є ось цей комір із намистин (він називається нуїларміут, — ред.) і ми використовуємо сережки з бісеру. Я можу зробити його достатньо довгим, щоб було видно, як воно затягується навколо моєї шиї”.
Ця робота називається “Загрозливі смуги”. Але Лісбет тоді ще подумала, що без урахування контексту цю роботу можна було б помилково зрозуміти як проамериканську. “Тому я ще й опублікувала серію фотографій під назвою "Неповага", де видно, що я отримую синці від намиста. Це постійне насильство, яке з боку Сполучених Штатів тримає”, — показує світлини у своєму Instagram мисткиня. Цьогоріч вона знову поширила цю серію, яка раптово стала по-новому актуальною.
Схоже, для багатьох гренландців нинішня ситуація відчувається серйозніше. Ще у 2019-му, під час свого першого президентського терміну Трамп оголосив, що хоче придбати острів. На це голова Білого дому отримав рішуче заперечення від данського уряду, і врешті від слів до дій так і не перейшов. У 2025-му, ставши президентом вдруге, Трамп повернувся до ідеї володіти Гренландією. А в 2026-му заговорив навіть про ймовірний силовий сценарій її захоплення — вона, мовляв, необхідна США з міркувань національної безпеки, щоб відвернути від неї увагу Китаю й Росії. Авараак Олсен, мерка комуни Сермерсоок (до складу якої входить і столиця Нуук), каже, що на тлі заяв Трампа містяни кілька тижнів не почувалися в безпеці.
“Я розмовляла з багатьма людьми, зокрема просто на вулицях, коли ходила по продукти чи спілкувалась із вчителями моїх дітей та друзями. Усі питали: "На що ви очікуєте?" "Що нам робити? Чи варто нам готуватися до найгіршого?" Ми всі це обговорювали. Найбільше людей лякало те, що буде застосовано військову силу, бо ми в нашій країні ніколи не були у стані війни. У нас навіть немає власних військових і дуже мало гренландців служили в данській армії та брали участь у війнах”, — каже Олсен. За її спостереженнями, найбільше ця ситуація налякала дітей. Малюки боялися сідати в автобус до школи, бо раптом прийдуть військові, зникне звʼязок — і вони більше не зможуть знайти своїх батьків?
У літніх людей були свої страхи. Про них на прикладі своєї родини нам розповідає Фредерік Фууя Ларсен, археолог і директор Національного музею Гренландії. Із ним ми зустрічаємося в напівтемних приміщеннях серед музейних експонатів — до відкриття закладу. Для контексту: напередодні нашого приїзду до Нуука в різних районах міста на кілька годин вимикалась електроенергія через сильний штормовий вітер. Але не всі побачили в цьому тільки погодні причини.
“Багато хто подумав одразу ж: “Боже мій, зараз із Нууком повторюється венесуельська історіяДля захоплення венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро 3 січня США застосували новітні комплекси радіоелектронної боротьби, через які в частинах Каракаса зникли електрика та мобільний звʼязок.”. Мій брат, який мешкає в будинку для літніх людей, так злякався, що натиснув кнопку тривоги. Він подумав, що наближаються американські війська, — ділиться Ларсен. — Так, після форуму в Давосі ми трохи розслабилися, але продовжуємо стежити за новинами. Відчуваємо, що в ці останні два-три тижні ми були мовби центром світу. Нам приємно, що тут є люди, які залишаються з нами та розповідають наші історії решті світу. Бо ми — не просто шматок льоду, як сказав Трамп. Ми — люди. І дуже сильні люди”.
Коли ми приїхали до Нуука, місцеві з нами спершу говорили неохоче. По-перше, більшість втомилися від постійної уваги медіа, яка не вщухала тижнями. По-друге, як нам потім пояснила пані мер, для гренландців загалом незвично обговорювати свої політичні погляди навіть із членами родини. У Нууку, хоч це й найбільше місто Гренландії, живуть лише 20 тисяч людей. І той факт, що всі одне одного знають, створює певний дискомфорт у цьому плані. Попри це, тисячі людей виходили у січні на протести під гаслом “Руки геть від Гренландії” у відповідь на заяви Трампа — і в Нууку, і в інших містах Гренландії. Олсен та інші гренландські політики були серед них.
“Я сподіваюся, що американська адміністрація зрозуміє Гренландію, звідки ми родом, і перестане говорити про нас як про об'єкт, який можна купити чи зробити з нами все, що їм заманеться. До нас потрібно відчувати повагу, особливо від американської адміністрації, з боку президента. Адже ми не так ставимося до інших у світі. Люди дуже швидко емоційно виснажувалися — навіть після того, як Трамп сказав, що не застосовуватиме військової сили. Ми відчули полегшення, тому що саме цього боялися найбільше. Але водночас уся ця історія ставить перед нами інші питання. Наприклад, що далі? Бо він же не переставав говорити, що хоче Гренландію”, — каже мерка.
Лісбет зауважує: для неї було важливо бачити протести не лише в Гренландії, а й у Данії — як важливий жест солідарності та єдності. “Мені зателефонував друг із Данії й сказав: "Ви можете просто приїхати і жити тут, якщо хочете, або я можу приїхати, якщо вам це потрібно." Усе це викликало занепокоєння в людей. Але думаю, що це певною мірою загострилося, коли минулого тижня Трамп почав говорити про анексію. А потім у четвер відбулося вбивство з боку ICE (міграційної та митної правоохоронної служби США, — ред.). Були демонстрації в Міннеаполісі та всюди в Америці. І це, на мою думку, зробило ситуацію дуже страшною. Ця ескалація, яку ми побачили, — чи буде вона реальністю й для нас? Сподіваюся, ні”, — міркує Лісбет.
Постійний інтерес
Через специфіку свого розташування між Північною Америкою та Арктикою Гренландія цікавила американців здавна. У 1951 році угода про оборону з Данією надала США право присутності на цій території, зокрема з можливістю будувати й утримувати на острові військові бази. Космічну базу Пітуффік, раніше відому як авіабаза Туле, США експлуатують із часів Другої світової війни. Для її зведення данська влада свого часу примусово переселила місцеве населення з найближчих поселень на приблизно сотню кілометрів північніше.
“Є два наративи про те, чому США зацікавлені в Гренландії. Один із них стосується безпеки Арктики. Дональд Трамп та люди в його адміністрації кілька разів заявляли, що Гренландія має фундаментальне значення для національної безпеки Сполучених Штатів. З точки зору військової оборони, вона розглядається як територія, яка може допомогти в захисті американської півкулі від потенційних ракет, скажімо, з Росії. Але інший наратив — це аспект прямого доступу до природних ресурсів, зокрема рідкісноземельних металів, поклади яких є в південній частині Гренландії”, — розповідає нам Хав'єр Арно, доцент Інституту соціальних наук, економіки та журналістики у Гренландському університеті.
Хавʼєр — мексиканець. Народився, як він каже, “по інший бік американської Каліфорнії”, багато років працював у Європі, а тепер уже девʼятий рік мешкає й викладає в університеті в Нууку. Поза кадром зізнається: його тішить, що в суспільстві, де він живе нині, немає упереджень щодо його мексиканського походження, які культивує американська влада. На вигляд, він видається людиною, яка добре інтегрувалась у місцеві реалії — навіть звик до арктичного холоду й відсутності дерев.
Колега Хавʼєра Пелле Тейснер у своєму кабінеті з розкішним краєвидом на засніжені скелі розгортає перед нами велику мапу. “Території, які становлять інтерес — ось тут, — Тейснер веде пальцем на південь Гренландії. — Адже тут у нас великі поклади урану, йде його видобуток. Також є рідкісноземельні метали. А ще в нас тут є рубінові шахти, трохи на південь від Нуука”.
“Найбільші оператори [з видобутку корисних копалин на острові] — австралійці. У них великий досвід видобутку корисних копалин в Австралії, а також у Тихому океані. А ще в нас є британські підрядники. Була золота шахта, яка закрилась у 2014 році через крах світового ринку золота — тепер її знову відкриває ісландський оператор. Також у нас є канадійці, тому що вони мають великий досвід у видобутку корисних копалин, особливо в середовищі зі складною логістикою й слабким рівнем розвитку інфраструктури”, — окреслює загальну картину Тейснер. Під час цієї розмови на язику крутиться запитання: а яка ситуація з американцями?
Шукати відповідь на нього ми прямуємо до Nuuk Center, найбільшого торговельного центру в місті, де на третьому поверсі несподівано розмістилося Міністерство бізнесу, мінеральних ресурсів, енергетики, юстиції та гендерної рівності. Перший секретар міністерства Йорген Хаммекен-Хольм описує інтерес США до видобувної галузі в Гренландії як “спорадичний”. “Гадаю, останні років 10 інтерес із боку Сполучених Штатів був мінімальним — хоч ми їх вітали тут, співпрацювали з їхнім урядом. Однак на кількості ліцензій, пов'язаних зі США, це не позначалося. Зараз тут півтори американські компанії: одна американська компанія намагається захопити іншу, яка намагається отримати ліцензію”.
На моє запитання, чи зацікавлена Гренландія в тіснішій співпраці та інвестиціях із боку США, Хаммекен-Хольм відповідає ствердно: “Ми вітаємо будь-які інвестиції з-за кордону, бо ми знаємо, що самотужки можливості розвивати цей бізнес Гренландія не має”. Головна складність видобутку корисних копалин на острові — суворе арктичне середовище. Видобуток у таких умовах надзвичайно важкий та дорогий, оскільки чимало родовищ корисних копалин острова розташовані у віддалених районах за Полярним колом, де льодовиковий шар завтовшки понад кілометр, а більшу частину року панує темрява. Крім того, на острові немає належної інфраструктури та робочої сили для масштабування видобутку.
І те, що лід поступово тане, справу особливо не полегшує, каже Пелле Тейснер. “Тут в Арктиці — як і в Канаді, на Алясці та в Сибіру — є вічна мерзлота. Тож ви можете одного дня побудувати дорогу, а тоді вона просто раптово зникне. Якщо вічна мерзлота тане, це впливає на інфраструктуру. Знову ж таки, ми у Гренландії багато літаємо та плаваємо — але з видобутком корисних копалин складніше, бо це важкі вантажі. Ви не можете постійно транспортувати важке каміння перельотами, це було б занадто дорого. Отже, найкращим способом було б перевозити вантажі морем чи навіть переробляти їх тут — що, серед іншого, створює додану вартість. Але у нас можливості займатися переробкою немає. Тож ви як інвестор ризикуєте втратити частину грошей”, — каже Тейснер.
Ще один важливий аспект — екологія. Віддавна гренландці мали особливий звʼязок із природою, з якою треба вміти порозумітися, аби вижити в складних арктичних умовах. Саме тому видобуток окремих корисних копалин, як-от урану, тут сприймається як потенційна загроза порушення балансу. Те ж із нафтою: в разі екологічної катастрофи за вкрай низьких температур, які панують тут більшість року, природа відновлюватиметься дуже довго.
Пліч-о-пліч із природою
Щоб зрозуміти, яка галузь гренландської економіки найголовніша, треба довіритися нюху. У Нууку ледь не всюди відчувається сильний запах риби — найбільше, звісно, в порту й на ринку Калааліарак, куди потім частково потрапляє виловлене в довколишніх водах. Саме порт добре пояснює суворі реалії життя на острові, адже попри морози чоловіки щоранку зі сходом Сонця виходять у море, бо від цього залежить не лише їхній заробіток, а й економіка всієї Гренландії. 98% експорту острова припадає на морепродукти, а саме креветки й рибу. Вже спілкуючись у порту з місцевими дізнаємося, що не всі припнуті біля пристані човни вирушать сьогодні за рибою. Хтось із них вирушить і на морське полювання — на птахів, тюленів і навіть китів. На останніх полювати найскладніше й найбільш небезпечно, тому здебільшого на таке завдання мисливці вирушають групами до 15 човнів.
Кунук Бертельсен рибалить і полює з шести років, і за 20 років у справі не втратив захоплення нею. Каже, скільки себе памʼятає, завжди мріяв бути рибалкою. Коли мені виповнилося 18, мій батько спитав: "Ти хочеш мати машину чи човен?" Я відповів: "Човен". "Чому?" "Тому що човен може подорожувати довше, ніж автомобіль". Кунук привʼязаний до свого човна, як відданий автолюбитель — до своєї автівки. Це одразу ж відчувається по тому, з якою ніжністю він говорить про нього.
Цього ранку Кунук прийшов привітатися з колегами, але вийти в море він уже протягом двох тижнів не може. Його човен на ремонті після зіткнення з айсбергом. Проводячи нас до майстерні, каже, що тоді не на жарт перелякався, але на щастя, встиг відкачати воду, яка заповнювала човен через діру в передній частині — і таки дістався берега. Нині ж човен залишилося трохи дофарбувати й можна повертатися до роботи. Кунук каже, що його човен уже старий, виготовлений 1971 року, однак хоч і обіцяє собі якось його замінити, поки не зважується: він надто цінний для нього. Насамперед як подарунок від батька на 18-ліття.
Ми запитуємо в Кунука, що він думає про заяви Трампа щодо можливого контролю над Гренландією. “Коли я вперше почув, що він думає застосувати військових, я так нервував. Що ж нам робити? В нас у Гренландії немає бункерів, це — мирна країна. У нас немає війни. У нас немає солдатів. Якщо він надішле сюди солдатів, армію, може початися Третя світова. Адже весь світ казав, що Гренландія буде вільною й мирною”, — ділиться переживаннями Кунук.
“Я думаю, що зараз для гренландців — історичний момент, бо нарешті вони усвідомлюють, що їхня земля дуже важлива для світу, для безпеки Арктики, а також може бути постачальником мінералів, важливих для світового переходу на зелену енергетику. Тож гренландці знову стикаються з цією дилемою: допомагати світові чи зосередитися на розвитку власної країни незалежно від того, що у світі відбувається. Однак є відчуття, що зараз наче всі просять нашої допомоги, тоді як доти десятиліттями нас ігнорували. В минулому нас ніби не існувало, а тепер усі хочуть бути нашими друзями”, — зауважує Хавʼєр Арно.
Арно не обмовився, зазначивши, що гренландці хочуть розвитку власної країни. Тема незалежності Гренландії від Данії, як розповідали нам місцеві, — постійно на слуху. В основі цих прагнень лежить історичний контекст, відмінний від данського та інших країн північної Європи. Корінне населення Гренландії, інуїти, досі становлять понад 80% населення острова. Данців тут приблизно 10-12%.
“Гренландія розташована дуже далеко від Європи. Континентально вона ближче до США та Канади. Та й загалом ми ізольовані на мапі. Але люди в Гренландії живуть уже понад чотири з половиною тисячі років. Вони прибули сюди приблизно тоді, коли єгипетські фараони будували свої піраміди. Потім кілька разів сюди відбувалася міграція людей кам'яного віку. Вони приходили до Гренландії та зникали, а тоді на острів потрапили арктичні кочівники — наші прямі предки, так звані інуїти “туле”. Відтоді ми тут, уже приблизно 800 років”, — розповідає Ларсен.
За словами Ларсена, базою для виживання інуїтів у давні часи було полювання. Особливо — на тюленів: їхнє мʼясо було нескладно дістати, воно було смачне і поживне, жир використовували для горіння, що давало світло й тепло, а хутро — для одягу й оббивки човнів та домівок. Крім тюленів, полювали також на китів та оленів. До слова, мʼясо усіх цих тварин — досі важлива частина раціону місцевих. А полювання — невідʼємний елемент життя сучасних гренландців, навіть коли будь-який продукт уже давно можна купити в супермаркеті.
“Це не хобі, а обов'язкова умова, — ділиться науковець. — Я не збираюся все життя їсти ковбаси, імпортовані з Європи. Ми виросли з гренландською їжею. Також у нас є традиція давати щось своїм сім'ям. Наприклад, якщо я полюю на оленів і в мене багато оленячого м'яса, а ще є трохи сушеної риби — я надсилаю це своїм сестрам в інше місто та іншим знайомим сім'ям”.
Авараак Олсен усміхається: попри те, що вона очолює громаду, її родина регулярно збирається на полювання та риболовлю”. У нас вдома є три морозильні камери, наповнені м'ясом та рибою, яку ми самі виловили. Хоча маємо роботи: я — політик, мій партнер — тесля, але наш вільний час у сезон іде на риболовлю й полювання, — каже вона. — Наш син ходить на футбол, донька — на гімнастику. Тож, я думаю, багато в чому наше повсякденне життя дуже схоже на те, яке знаєте й ви. Але різниця полягає в тому, що ми маємо доступ до природи і значною мірою живемо за її рахунок”.
До речі, полювання — не просто розкіш чи данина традиціям. Для багатьох гренландців це необхідність або вияв фінансової грамотності. Близько 80% усіх харчових продуктів, які потрапляють на острів, Гренландія імпортує морем або літаками, переважно через Данію та Ісландію. Логістика по самому острову теж дуже складна. От і виходить, що ціни в супермаркетах захмарні — особливо на фрукти й овочі, які швидко псуються. Одна хлібина в Нууку у гривневому еквіваленті коштує від 170 гривень, кілограм картоплі — від 245, літр молока — близько 140 гривень, а плитка чорного шоколаду — десь від 200. Яблука й томати коштують на одному рівні з картоплею.
Ще один аспект життя пращурів сучасних гренландців, помітний донині, — дуже віддалені одне від одного поселення. Колись це було необхідністю, адже в пошуках мисливських угідь людям треба було розосереджуватися по найбільш придатних до життя землях, насамперед на західному та південному узбережжях острова. Міста так і лишилися розкиданими на відстані 100-150 кілометрів одне від одного — і автомобільних доріг, які б їх сполучали, тут немає. Дістатися родичів, які живуть на півночі, наприклад, з Нуука можна лише човном чи літаками.
Мрія про незалежність
У XVIII столітті життя гренландців сильно змінилося: острів почали колонізувати данці. Вони принесли сюди християнство, гроші, централізацію, а також проблеми. Точніше, християнізацією інуїтів займався тут норвезький пастор Ганс Егеде, який приїхав до Гренландії у 1721 році. За словами Ларсена, навернення до нової релігії складно назвати однозначно примусовим: подекуди люди й самі цікавилися кольоровими релігійними книжками, які привезли колонізатори. Та й процес християнізації відбувався поступово — не одне століття. Егеде, щоби доносити релігійні тексти інуїтам, вивчив місцеву мову і культуру. Якщо вірити легендам, звичну молитву “Отче наш” навіть довелося трохи адаптувати під гренландські реалії. Так, замість “хліб наш насущний дай нам сьогодні” місцеві мали казати “тюленя насущного”, бо це було для них більш зрозумілим.
“Наші стосунки з Данією, звісно, мають як хороші, так і темні сторони. Були й неприємні моменти — наприклад, коли дітей примусово забирали із сімей до Данії на навчання, щоби ті вміли розмовляти данською й стали нашим майбутнім, нашою елітою. Вони повернулися назад, але це мало дуже негативні наслідки — згідно з розповідями цих дітей, які вже виросли. Була історія з примусовою стерилізацією жінок у Гренландії. Минулого літа данський уряд просив вибачення перед народом острова за це. Деякі люди кажуть, що вибачення вже не допоможе: це сталося й цього вже не зміниш, стерилізовані жінки вже не зможуть мати дітей. Але є ті, хто каже — що ж, вибачення прийнято. Це якоюсь мірою згладжує стосунки між Данією та Гренландією”, — розповідає Ларсен.
У 1953 році Гренландія остаточно увійшла до складу Королівства Данія, а гренландці стали громадянами Данії. У 1979-му відбувся референдум про самоуправління, який надав Гренландії контроль над більшістю справ на своїй на території, а Данія зберегла владу хіба над міжнародними відносинами, питаннями монетарної політики та оборони. З 2009-го Гренландія користується розширеною автономією. Також острів не належить до ЄС: ще у 1985 році Гренландія залишила Європейську економічну спільноту через незгоду з квотами на рибну торгівлю.
Головна перепона незалежності острова наразі — економічна. Гренландія щороку отримує грант на близько 600 мільйонів доларів, який становить основу її економіки.
“Ось чому існують такі перегони за те, щоб Гренландія відкрила шахти, отримала певний прибуток від видобутку корисних копалин або навіть нафти чи туризму, шукала альтернативні шляхи для справжньої незалежності. Ви можете сказати, що маєте незалежність на папері, але економічно ви не є незалежними, — каже Пелле Тейснер. — Це як переїхати від мами чи тата. Ви можете жити у своїй квартирі, але при цьому вони надсилають вам гроші або ви йдете до них додому прати білизну. Це дещо подібне”.
Фредерік Фууя Ларсен теж належить до представників, здається, найпопулярнішої позиції щодо незалежності острова: поки є зовнішня загроза у вигляді США, а також поки Гренландія не може бути економічно повноцінною, самостійність не на часі. “Якщо ви захворієте — скажімо, якщо у вас рак — єдиний спосіб вилікуватися це поїхати до Данії. Якщо хочете отримати вищу освіту, теж їдете до Данії. У нас багато спільного з Данією. Все безкоштовне, охорона здоров'я безкоштовна. Якщо ви хочете навчатися — отримуєте на це гроші, а не платите самі. Це дуже гарна угода. Водночас це нормально — мати дух, який хоче бути незалежним. Але ви повинні бачити реальність. Недостатньо просто сказати: "Я хочу бути незалежним завтра". Як суспільство ви маєте зрозуміти, чи є у вас гроші в кишенях”.
“Деякі люди кажуть, що ми досі колонія Данії. В нас усе ще є різниця між реальністю й очікуваннями. Можна сказати, що все не так погано, як в інших держав, — але могло б бути краще, безумовно. Тому нам у певний момент потрібно стати незалежними, але все залежить від темпів досягнення цього. Мій найбільший страх полягає в тому, що ми на цьому шляху втратимо хворих або бідних, або людей похилого віку, або дітей, про яких не подбають [так, як дбають зараз]. Але ми також — родина. Я наполовину данка й наполовину гренландка. Нас тут так багато тих, хто має зв'язки з Данією. Ми не можемо просто так їх розірвати”, — міркує Лісбет Карлін Поулсен.
***
Коли ми готували цей матеріал, були вражені тим, що попри втому від посиленої міжнародної уваги, гренландці часто погоджувалися говорити з нами, почувши, що ми приїхали з України. Питали, яка зараз ситуація в Києві й ділилися враженнями про те, як самі на кілька годин опинилися в умовах відключення світла. У єдиному на острові університеті нам розповіли, що в них до 2022 року навчалися кілька студентів і навіть були викладачі з України. А в мерії Нуука — що до повномасштабного вторгнення в них теж працював українець.
Чоловіка звали Іван Думанов. Він переїхав до Данії після окупації Криму Росією, з 2019-му переїхав до Гренландії, працював у фінансовому відділі комуни Сермерсоок. На початку березня 2022-го Думанов повернувся до України і вступив до ЗСУ, у травні того ж року загинув. На його честь на урядових будівлях у столиці Гренландії, за 4,5 тисячі кілометрів від лінії фронту, приспустили прапори.
