Як митцю знайти дзен в сучасному світі: інтерв'ю з режисером фільму "Земля Івана" Андрієм Лисецьким

Як митцю знайти дзен в сучасному світі: інтерв'ю з режисером фільму "Земля Івана" Андрієм Лисецьким

Як митцю знайти дзен в сучасному світі: інтерв'ю з режисером фільму "Земля Івана" Андрієм Лисецьким

"Земля Івана" – режисерський дебют українського оператора Андрія Лисецького, який отримав головну нагороду національного конкурсу фестивалю Docudays UA-2021. Він розповідає про одного з останніх народних художників, 81-річного Івана ПриходькаЗаслужений майстер народної творчості України, лауреат державних премій ім. Павла Чубинського, Катерини Білокур, Петра Верни. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України.. На галявині біля сільської хатинки він творить картини, які потім потрапляють до найбільшого виставкового центру країни. Але чи здатне це вплинути на художника, людину, яка, здається, вже віднайшла внутрішню гармонію у близькості до природи?

Разом з Андрієм Лисецьким ми обговорили, що робить картини Івана Приходька такими унікальними, чому народне мистецтво більше не затребуване в селі та як живопис народного майстра вплинув на візуальний ряд картини.

"Ця історія унікальна поєднанням способу життя і творчого надбання"

Андрію, раніше ви розповідали, що зйомки фільму почалися з випадковості. Спочатку ви побачили будиночок пана Івана, потім познайомилися з ним, поступово почали щось знімати. В який момент сформувалася конкретна ідея фільму. Наскільки це відрізнялося від того, що врешті-решт вийшло?

Та, мабуть, не дуже відрізнялося. Просто спочатку я захопився саме фактурою, але швидко зрозумів, що його оселя, мистецтво – більшою мірою тло, а головною темою є саме щаслива людина та її дзен. Ця історія унікальна саме цим поєднанням способу життя і творчого надбання. Її захотілося перш за все для себе відкрити, а в процесі й зробити з цього фільм.

А як ваш герой – людина, яка звикла до стану спокою та усамітнення, – відреагував на те, що його будуть знімати, багато часу поруч з ним буде проводити знімальна група?

На диво добре. У нас одразу сформувалися досить приязні стосунки. Я б не сказав, що пан Іван – відлюдник. Він досить відкритий до всіх, хто до нього приїздить, активно бере участь у житті свого рідного села. Небайдужий до того, що відбувається в нашій країні.

Кадр з фільму "Земля Івана"

Кадр з фільму "Земля Івана"

Енергію, яку він накопичує зі свого способу існування, він вміло може направити на якісь потрібні, соціально важливі речі. А весь той оберемок проблем та спокус, який за собою тягне наш соціальний світ, він просто відрізає. Є у нього таке унікальне вміння.

Коли дивишся ваш фільм, здається, що у пана Івана немає злості, агресії - він насправді такий ідилічний, як у фільмі?

Ви знаєте, агресії від нього я ніколи не відчував. Були якісь історії провокаційні під час зйомок, але оптимізм, добре ставлення до оточуючих завжди переважало. Навіть коли він потрапив до великого міста.

Кадр з фільму "Земля Івана"Кадр з фільму "Земля Івана"

Кадр з фільму "Земля Івана"

"Епізод з Анатолієм Криволапом – наша документальна вдача"

У фільмі з'являється ще один художник Анатолій Криволап. Це була ваша ідея запросити його до зйомок чи випадковість? Як це взагалі вийшло?

Насправді випадковість. Мені було дуже цікаво, чи є вплив інших художників на пана Івана, наскільки він взагалі цікавиться історією живопису. Під час однієї з таких розмов він згадав про Анатолія Криволапа, сказав, що був вражений саме кольорами його робіт. Зізнався, що хотів би з ним зустрітися яя можливо, є якийсь секрет, як такий от колір з'являється. І я подумав: "Чому б не спробувати організувати їм зустріч?"

Анатолій Криволап одразу відгукнувся, нам вдалося це відзняти. Але той стик енергії, що виник між ними, був для нас певною мірою неочікуваним. Те, як вони швидко знайшли спільну мову, як цікаво ця розмова будується, –  справді документальна вдача.

Пан Анатолій з певною іронією з'являється на порозі, але буквально за кілька хвилин всі умовності зникають. Це двоє художників з абсолютно різних світів, які не мають жодної точки дотику, але в процесі спілкування виявилося, що в якихось речах вони навіть подібні. Пам'ятаєте, у фільмі пан Іван питає: коли у Криволапа з'явилися його перші відомі роботи з кіньми?  І той згадує, що 20 років провів замкнений у маленькій майстерні без вікон, каже: "Я своє відсидів в цій кімнаті. І як тільки з того "ув'язнення" вийшов на відкритий простір – воно одразу пішло".

У цьому Криволап близький до нашого героя. Приходько більшість свого життя працював пастухом, і якраз оце відчуття простору, природи насправді є його рушійною силою до роботи, до створення картин.

А для пана Івана це була несподіванка чи він знав, що слід чекати гостей? Вражає безпосередність, з якою він його зустрічає, зовсім не намагається підлаштувати свій побут під обставини.

А ви знаєте – це найбільш унікальний момент.  У нього не було такого: вмикається камера, людина змінилася. Саме тому  епізоди його побуту такі достовірні, щирі.

"До професійної критики Іван Приходько ставить спокійно"

На контрасті з усім цим ви розповідаєте про велику виставку Івана Приходька у Мистецькому Арсеналі. Про неї стало відомо вже після початку зйомок?

Так, це з'ясувалося протягом зйомок. З одного боку це допомагало драматургії, з'явився той самий конфлікт, стрижень, на якому можна побудувати структуру фільму. Як і ця історія, коли Ощадбанк придбав декілька його робіт для своєї зовнішньої реклами. Тоді кожному містечку України можна було побачити його картини – і це стало таким яскравим втіленням його успіху.

Але, знімаючи далі, ми зрозуміли, для нашої команди цікавіший саме його спосіб життя: вміння з чогось простого створювати гармонійні речі, талант перемоги і труднощі сприймати досить спокійно. Нашому поколінню цього вміння часто не вистачає.

Кадр з фільму "Земля Івана"Кадр з фільму "Земля Івана"

Кадр з фільму "Земля Івана"

А як він реагує на професійну мистецьку критику, спроби класифікувати свої роботи, окреслити концепцію?

Досить спокійно. Для цього у нього є дуже смішна фраза: "Так-так. Робіть, робіть". Дуже дякуємо Каті Тейлор, що погодилася взяти участь у зйомках. Епізод підготовки до виставки вийшов дуже цікавий. За той час, що вони провели разом, вона намагалася побудувати лінію, як презентувати його роботу з точки зору професійного куратора.

Але ж насамкінець пан Іван сказав цю унікальну фразу: "Треба жити так, щоб картини на нас дивилися, нами милувалися". І ця концепція значно потужніша, ніж спроба аналізу його робіт за кольором, композицією або сюжетом.
Іван Приходько з Катею Тейлор

Іван Приходько з Катею Тейлор

До речі, ми відзняли багато матеріалу. Не все увійшло в фільм. Є низка епізодів, які здаються мені по-своєму цікавими, але вибивалися з теми, яку ми для себе окреслили – гармонійна людина. Вони присвячені саме роботі з фарбами, цій унікальній поліській традиції народного малярства. Думаю, ми окремо опублікуємо їх в інтернеті.

Іван Приходько працює зі світлом та кольором, ви теж. Чи були у вас дискусії з цього приводу та як це вплинуло на візуальний ряд картини?

Безумовно, дискусії були. Дуже важко буквально перенести якісь речі, тому що сама природа фотографічного зображення має геть інший характер, ніж живописна. І ті моменти, які часто згадував пан Іван – про енергію сонця як основну рушійну силу, – спочатку сприймалася нами, як поетичний образ.

Але сонце як елемент освітлення в роботі оператора відігравав дуже важливу роль в цих зйомках – його положення, характер освітлення в залежності від сезону. І якщо для робіт Приходька сонце – це більш метафоричний, але дуже важливий елемент, то для нас воно стала буквальним виразним засобом. Розмови з художником, його живопис вплинули на наш візуальний ряд також.

Вогняні коні. Іван Приходько. Картон, акрил. 2010

Вогняні коні. Іван Приходько. Картон, акрил. 2010

"Його розчаровує, що село більше не потребує народного мистецтва"

У вашому фільму є такий щемкий епізод, коли Іван Приходько везе свої роботи на місцевий ринок, але люди байдуже проходять повз. Чи йому це болить, що народне мистецтво самим селянам зараз не дуже цікаве?

Як мінімум, його розчаровує, що те середовище, звідки вся ця традиція вийшла, взагалі його не потребує. Хоча він є носій дуже давньої традиції. Його тітка Галина Каленченко – теж унікальний художник, скажу чесно. Мені здається, не меншого масштабу, ніж Білокур або Приймаченко. Просто взагалі невідома.

"Солов'ї у квітах" Галина Каленченко

"Солов'ї у квітах". Галина Каленченко. Папір, декоративний розпис. 1993 рік

Народний живопис – це було досить розповсюджене явище ще в довоєнні та післявоєнні роки, коли навколо не було такого засилля поліграфії, і це мало попит. Він згадував ці традиційні сільські ярмарки. Це був культурний фестиваль того часу, де всі зустрічаються, обмінюються інформацією. Якщо добре продали, той чоловік піде до корчми та візьме собі 100 грамів, а жінка тим часом купить собі  картину. Тобто це була потреба чогось красивого, розповсюджена, як певний ритуал.

І згадайте ці ж хати у 90-ті – на початку 2000-х. На стіні завжди висів дивний календарик з Тимошенко як символічний оберіг або килим, якщо пам'ятаєте таку субкультуру.  Або китайський календарик на клейонці, як зараз в більшості хат.

До появи низькоякісної поліграфічної продукції цю ж нішу заповнювали народні майстри. Звісно, більшість сюжетів перекопійовувалися, але безумовно вони були більш щирі, творенні від руки, а не поліграфічною машиною.

Але навіть зараз до робіт пана Івана здебільшого тягнуться діти та містяни. Чому так?

На жаль, популярна культура руйнує перш за все смаки. Сучасні селяни орієнтовані на маскульт, який йде з телевізора, тому не розуміють цінність речей поруч з ними. Деякі містяни ж вже трішки цього переїли, краще розуміються на тому, що є дійсно цікавим. Але, на жаль, більшість українців сформована на образах популярної культури. Їх продукують глобальні виробники саме з метою збуту такої продукції.

"У часи пандемії ця тема ще гостріше сприймається глядачем"

Вам не здається, що тема створення гармонійного простору стає більш актуальною зараз, у часи пандемії?

Ми закінчили зйомки і монтаж задовго до пандемії. І вся ця тема була важлива і цікава ще тоді, але, безумовно, зараз вона ще гостріше сприймається глядачем.

Знову ж таки, тут кожен може для себе зробити певні висновки. Літня людина, 80 з гаком років, але його фізична форма – наочна ілюстрація, в чому є переваги такого способу життя.

На вас це теж вплинуло?

Мабуть, вперше я так серйозно задумався над питанням, чому саме ми вибудовуємо своє життя у спосіб, продиктований зовнішніми обставинами, які складаються часом незалежно від нас. Чому ми не робимо якогось рішучого кроку, щоб змінити вже звичний нам уклад на більш гармонійний для нашого існування? Можливо, щось втрачаючи, але щось і набуваючи з того.

Андрій Лисецький під час зйомок

Андрій Лисецький під час зйомок

Ця стрічка стала вашим режисерським дебютом. Як вас змінив цей досвід та чи плануєте й далі працювати в цьому напрямі?

Ця режисерська робота спочатку була трошки неочікуваною для мене самого. Але завдяки моїм прекрасним друзям, колегам, з якими я познайомився протягом роботи в кіно та які мене підтримують, нам вдалося створити цей фільм. І мені б хотілося згадати Бориса Петера – мого прекрасного друга, колегу, який, на жаль, пів року тому пішов від нас. Він був одним з тих людей, які присвятили дуже багато свого часу та енергії цьому фільму. А з приводу майбутнього – є декілька цікавих тем, які мені близькі. Будемо пробувати робити щось далі.

До 23 квітня фільм "Земля Івана" та роботи-переможці в інших програмах фестивалю можна переглянути в онлайн-кінотеатрі Docudays UA.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше