Головна режисерка Київського академічного театру драми і комедії Тамара Трунова стала гостею програми "Третій дзвінок. Театральний клуб" з Наталею Грабченко. Під час ефіру на Радіо Культура вона розповіла про перемогу у "Women in arts", сучасну режисуру без гендерних стереотипів, драматургічні виклики, вимоги до акторів і найближчі прем'єри.
"Інколи я шкодую не про професію, а про час, в якому народилася"
Пані Тамаро, хочу привітати вас передусім з врученням цієї премії. Це дуже така приємна і важлива відзнака для жінок, які досягли успіху в своїй професії .
Дякую дуже. Це справді важлива нагорода.
Вчора я нарешті спокійно, виважено і до кінця подивилася фільм "Жінки, які грають в ігри". Він створений режисеркою Надією Парфан. Його героїні – переможниці цьогорічної премії "Women in arts". Хочу вас запитати про те, чого немає в цьому фільмі. Ви народилися в Новій Каховці, потім ви закінчили лінгвістичний університет. А коли і як в вашому житті виник театр?
У голові, в якомусь моєму мрійливому просторі він виник давно. Спочатку виникло кіно, бо у Новій Каховці театру не було. Я займаюся хореографією, дуже любила дивитися фільми і мріяла про акторську кар'єру. Але не думала, що це насправді може колись відбутися зі мною.
Потім я насправді вступила до лінгвістичного університету. І життя пішло в інший бік. Лише на останньому курсі я відчула: здається, я не туди рухаюся. Тож вскочила в останній вагон і вступила режисуру до Едуарда Марковича МитницькогоРадянський і український театральний режисер, засновник та художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра..
А що було далі? Це помилка в усіх ваших біографіях чи ви дійсно вже на останньому курсі вже почали викладати?
Я почала викладати у дітей. Все ж таки я була вже не зовсім молоденька. Це була друга освіта. І ось я уже до сьогодні працюю з підлітками. Також я викладаю заочний акторський курс – цього року буду набирати студентів в естрадно-цирковому училищі.
Не шкодуєте про те, що не зробили цей крок? Акторство і режисура – схожі, але різні професії. Але у ваше життя увійшов театр.
Ні, я не шкодую. Особливо в мирні часи, без війни, пандемії. Тому що перед таким щоденним вибором і передчуттям, що буде з нами далі – що буде з країною, з медициною – я починаю шкодувати не про професію, а про час, в якому народилася. Часом про стать, в якій я народилася. Це переживання більш глобальні, я б сказала.
Тамаро, не переживайте. Ви ж знаєте, скільки існує театр, чому йому тільки не передрікали.
Просто хочеться, щоб він не втрачав, а навпаки зростав. Щоб у нас була можливість бачити інші театри, в інших країнах. Не просто на поганих записах, які до нас доходять – це 5 відсотків всього, що існує. А насправді їздити на фестивалі, спілкуватися з колегами. Зараз ми в такій бульбашці. І я просто фізично відчуваю, як відкатуємося назад.
"Театр – це взагалі дуже непросто. Для жінки, тим паче"
Я розумію вас, але не втрачайте надії. Люди мистецтва передусім мусять триматися, бо на вас діляться з великою увагою. Але ви, пані Тамаро, згадали про стать. Якщо так говорить така успішна режисерка, як ви, що це означає? Ви фактично третій прецедент в українському театрі, коли жінка стала головною режисеркою. Це складно направду?
Справа не в тім, що ти режисер, актор чи акторка. Я думаю, театр – це взагалі дуже непросто. Для жінки, тим паче. Думаю, всі жінки, які заступили в творчі професії, що начебто належали чоловікам, бо так історично чи скоріш політично склалося, розуміють, про що я кажу. Немає сенсу розказувати це в подробицях, стражданнях, переживаннях катастроф і називаннях чоловічих прізвищ. Але те, що жінці направду важче, думаю, не викликає сумнівів. Жінка потребує цієї рівності, адекватного сприйняття, а не через якісь шори, нерозуміння жіночого потенціалу та ресурсу.
Колись Едуард Маркович Митницький остерігався брати на свій курс та навчати режисурі жінок. Саме тому, що знав, як їм буде непросто. А потім ризикнув і кілька жінок-режисерок він випустив. Ви були однією з його улюблених учениць. І коли два роки тому виник творчий тандем – Стас Жирков і Тамара Трунова (Жирков став директором-художнім керівником Театру, а Трунова – головним режисером, – ред.), з одного боку казали, добре, коли дві такі творчі людини об'єднуються, але передрікали, що ви довго разом не витримаєте. А як насправді минули ці два роки, відколи відбувається парне керування театром?
Я жодного разу не пошкодувала про, те що зробила такий вибір. Це була найвлучніша, найадекватніша постать для того, щоб очолити театр в той час. Розумію, що був і ризикований дуже крок. Звичайно, зараз ми переживаємо часи трансформації, і це нормально, бо змінюються часи. На чолі театру стала зовсім інша людина. Не просто інше покоління, а інший світогляд, все.
І хоча ми зараз в такому турбулентному стані, відбувається багато хорошого. Ми показуємо гарні результати, намагаємося підтримувати позитивний дух і віру в те, що все налагодиться – театр виживе, і ми разом з ним.
Зараз я навчаюся в Києво-Могилянській бізнес-школі на курсі "Стратегічний архітектор". Його тема – трансформація підприємства. І коли я запитала у викладача курсу, які ризики та втрати під час трансформації, він мені дуже спокійно відповів: до 40 відсотків працівників. Це статистика, і це нормально.
Я була вражена, бо я взагалі людина емпатична, не залізобетонна, тому кожну втрату театру, кожен відхід акторів до іншого театру чи конфліктні ситуації дуже сильно переживаю. Але відтоді я ці 40 відсотків дуже часто згадую. Наша місія, наше найбільше бажання – не дійти до цих 40 відсотків, а все ж таки зберегти театр, повернути пам'ять про справжню колективну творчість.
Але такої втрати і не сталося. У вас кілька акторів пішли, кілька прийшли. Не більше.
Так-так. Ви знаєте, кардинально нічого не відбулося і не відбудеться. Хтось сказав: “Людям легше померти, ніж змінитися”. Це здається дуже травматичним досвідом.
"Театр Митницького якраз починався з сучасної драматургії та гострих тем"
Ваші актори виявилися дуже мобільними. Я дивлюся, в яких нових іпостасях, нових театральних мовах вони зараз виступають. Що значить хороший актор – він може все.
Розумний актор.
О, це фраза Едуарда Марковича: "Люблю розумних акторів". Вам цікаво робити ці трансформації?
Це дуже цікавий процес – непростий, невеселий, але неминучий еволюційний рух. Ви знаєте, я дуже не люблю ці розмови про театр Митницького. Його театр якраз починався з сучасної драматургії, гострих тем. По суті ми зараз найближче до театру Митницього. Це не трансформація – зараз все буде по-іншому – це трансформація повернення.
Ви дуже точно сказали, що не любите спекуляції на тему театру Митницького. Цьому театру 40 років, і можна тільки сказати "дякую" його творцеві. Але театр мусить рухатися далі, а не існувати в тих естетиках, які були 20-30 років тому. Стас Жирков сказав: "Скільки дозводить ситуація – ми вистави Едуарда Марковича будемо тримати в репертуарі". Чи не заважає оцей флер театральної стилістики просуванню чогось кардинально нового? Воно співіснує в одній театральній афіші?
Думаю, що абсолютно так. Едуард Маркович був абсолютно сучасною людиною. Якщо ви побачите записи його різних вистав – не зможете сказати, скільки режисеру років. Не будемо оцінювати весь репертуар, але якраз його вистави фундаментальні для Театру на лівому березі.
Але це не завадило вам ввести в репертуар такі вистави, як "Vino", яка дає абсолютно новий напрямок не те, що в Театрі драми і комедії, а й в українському театрі.
Я дуже люблю цю виставу та дуже скучила з нею.
"Намагаємося брати теми, які болять суспільству перш за все"
Питання від слухача: "Я сьогодні дивився фільм про інвалідів війни, про те, що суспільство не робить ніяких висновків. А чому б нам не поставити спектаклю на цю тему – війна в Афганістані?"
Зараз так час змінюється. Зараз ми маємо свою близьку довготривалу війну, ще невідомо, з якими сюжетними поворотами. Тому для мене наразі важливо робити вистави про сьогодні. Я розумію, що наразі ми оточені пам'яттю й про інші війни. Але ми намагаємося бути дуже соціально відповідальними і брати теми, які болять суспільству перш за все.
Власне Театр драми і комедії поставив виставу "Погані дороги".
Так, вона виникла на сцені 6 Довженко-Центру завдяки нашому тандему з Володею Шейко. А коли її більше не було можливості там грати – перенесли її на Лівий берег.
Цю виставу знову ж таки створили жінки – Тамара Трунова, Наталка Ворожбит. Це жіночий погляд на війну. Він відрізняється від чоловічого?
Я не знаю насправді. Коли живу, не думаю: як цікаво я своїм жіночим поглядом дивлюсь на цей світ (сміється). Я взагалі цього не фіксую. Просто живу. Інколи отримую такі ляпаси у вигляді: “О, нарешті ти зробила чоловічу виставу”. І вони мене вибивають з якогось нормального стану.
Де ці критерії, мірила і хто ці судді? Гендерні судді всередині українського театру. З мого боку це взагалі не має цієї теми. Просто я бачу, що наше суспільство хворе одночасно на декілька дивних хвороб. І загострювати це не хочеться, і дозволяти принижувати себе та інших жінок я теж не збираюся.
Погляд людини, яка сумнівається, нестабільний, не сфокусований, невпевнений. І таким чином він бере на себе більше об'єктів та суб'єктів в одиницю часу, ніж погляд людини, яка впевнена. Я людина, яка сумнівається. Тому я б робила поділ не на чоловіка й жінку, а на впевнених і не дуже.
"Я не дуже вірю в театр онлайн, але це був цікавий досвід"
Я розумію, чому ставлять такі запитання. Якщо подивитися вистави, які ви створили, там дуже багато жіночих тем. І навіть дві останні на сьогодні прем'єри – "Дім" і "Усі найкращі речі" – це жіночі голоси. Якщо казати про "Дім", на цьому навіть робиться акцент в анотації. Розкажіть про неї.
Цю виставу і процес її створення я, мабуть, не забуду ніколи. Для мене це назавжди буде унікальний досвід. Це грантовий проєкт від УКФ. Мене запросив перекладацький фестиваль Translatorium. Такий цікавий експеримент – цю п'єсу Ніколи МакКартні вони перекладали вчотирьох. Кожна перекладачка взяла собі одну з чотирьох персонажок та вела її по п'єсі. Потім вже редагували, зводили докупи.
По-перше, дуже круто, що це точно перше прочитання на українській сцені. Це відносно нова драма, написана у 2000 році. Вона побудована на таких глибоких травмах – від глибокого дитинства до життя зрілої жінки. І це читається як дуже актуальна історія сьогодні.
До речі, п'єса в українському перекладі є в інтернеті. Якщо хоче чогось складненького для мозку та емоцій під час карантину – можете почитати. Насправді, коли до мене прийшло більше ніж 90 артисток на кастинг, майже кожна з них сказала, що не дочитала п'єсу з першого разу.
Так було складно?
Вона дуже складна і за мовою, і за структурою, і за темою одночасно. Процес наш за рівнем складності теж далеко не відійшов від тексту, бо карантин. Три акторки перехворіли на коронавірус прямо в процесі одна за одною.
Ми вирішили йти до кінця, бо це і репетиційна, і грантова історія з УКФ. Не могли підвести ні себе, ні партнерів, тому стійко пройшли цей процес і випустили онлайн-версію.
З одного боку, я не дуже люблю і вірю в театр онлайн, бо так він втрачає власну природу. З іншого боку, це такий неочікуваний, але разово приємний досвід: коли ти ставиш виставу – маєш в голові глядацьку залу, а потім розумієш, що треба це пояснювати операторам, а потім сидіти з режисером монтажу і монтувати це. Начебто робиш виставу для кіно. Такий вже гібридний трошки варіант. Тому це насправді було дуже цікаво.
Я дуже хвилювалася, чи буде для цієї вистави глядач, бо вистава дуже непроста. І так себе настроювала – скільки буде, стільки відіграємо. А потім виявилося, що люди ходять – і у нас дуже розумні, глибокі відгуки. Мені писали на фейсбуці, ділилися своїми переживаннями, травмами, досвідом насилля в сім'ї. Виявилося, що комусь ще вистава допомагає.
Ця вистава не потребувала якоїсь іншої акторської природи? Я бачила, що там дуже багато таких моментів несподіваних, дуже емоційно пластичних.
Я дуже задоволена нашим процесом. Це мій перший досвід, коли ми робили щось суто жіночою компанією: драматургиня, режисерка і всі актриси. У нас чотири акторки. І я додала ще одну персонажку – це Ірина Лазар, лідерка гурту "Мавка". Вона писала музику і наживо супроводжує виставу співом та грою на інструменті.
Мені здалося, що ми спробували трохи намацати трохи іншу мову, але це сам текст не сприймав звичного підходу. Там згадується дівчинка, в якої є аутичний спектр. От я б сказала, що це п'єса з аутичним спектром. Вона вимагає особливого ставлення як особливий текст.
"Я робила виставу про суїцид, коли сама опинилася в кризовій ситуації"
І ще одна прем'єра, про яку я хотіла вас запитати – "Усі найкращі речі". Це, наскільки мені відомо, перша у вашому досвіді і у досвіді Олесі Жураківської моновистава?
Так, то необхідна в репертуарі нашого театру вистава. Я думаю, якщо таких вистав буде більше, людина, яка сидить в глядацькій залі, буде відчувати підтримку, життєдайну енергію, віру і надію.
Це історія, яку нам начебто починає розповідати семирічний хлопчик. І на наших очах він за ці півтори години стає зрілим чоловіком. Його мама схильна до суїциду. І під час моновистави він розповідає і про її життя під час цих спроб, і про життя між її спробами, і що це таке взагалі – боротьба за життя. Але це надзвичайно світла історія про цінність та ціну життя.
До речі, про гендер. Сам Дункан Макміллан стверджує що його п'єсу може грати як чоловік, так і жінка.
Так, коли я прочитала цю ремарку, шо п'єса має відповідати реаліям країни, в якій ставиться, подумала: "Боже, мені вже подобається цей драматург". Вона дуже британська і, звичайно, не була б така близька для українського глядача, якби ми її трохи не відредагували під українські реалії.
І мені здалося, що Олеся – це чи не єдиний вибір щодо виконавиці цієї ролі. Знаючи її, її ставлення до людей і те, яке життя вона живе. Вона і мені віддавала серце під час наших репетицій. У мене співпав такий театральний парадокс – роблю виставу про суїцид і знаходжуся в кризовій ситуації, з якої я на той момент майже не бачила виходу. І те, як Олеся мене підтримувала, просто кожного дня давала меню цю ін'єкцію підтримки любові, віри... Вона є і залишиться людиною, яка мене врятувала в складній ситуації. І всю цю енергію моєї глибокої подяки я вклала в цю виставу, тому вона тепла і жива.
