Богдан напівлежить у кріслі колісному й широко всміхається під світлом підключеної до повербанка світлодіодної гірлянди. На ногах у нього плетені вовняні шкарпетки, під кофтою — такий же жилет. Богдан не говорить, лише видає протяжні звуки. Він майже не рухається, не може самостійно сидіти і невідомо, чи знає, що таке блекаут.
А от його бабуся Ніна й тато Тарас знають. Бо без електрики Ніна не зблендерить їжу для онука, а інакше він харчуватися не може. Без світла Тарас не ввімкне спеціальний відсмоктувач для слини, яку син не вміє ковтати самостійно й через це ризикує задихнутися. Без опалення Ніна обкладатиме Богдана грілками та пляшками з гарячою водою: 26-річний онук важить трохи менше ніж 40 кілограмів, має порушення кровообігу й швидко мерзне
Січневі морози та російські обстріли енергетичних обʼєктів змінили побут багатьох киян: і тих, хто зміг приготуватися до важкої зими, і тих, хто ні. Однак видається, що лякає людей не теперішнє. А те, що далі може бути ще гірше.
Як Київ живе без електрики й опалення, з нічними обстрілами та мінусовою температурою за вікном — у репортажі Суспільного.
Немає сил
У ніч на 9 січня більшість жителів Києва залишилася без світла, ще велика частина людей — без опалення, а деякі будинки — без води. Протягом наступних кількох днів комунальні блага поступово поверталися до киян. До когось — на пару годин, до когось — вже постійно. Однак атаки російських безпілотників та ракет продовжилися.
Вночі 12 січня у пʼятиповерхівці в Соломʼянському районі, після того як неподалік впали уламки російського безпілотника, вибухова хвиля винесла шибки. Розсипане біля підʼїзду скло скрипить під підошвами черевиків упереміш зі снігом та ожеледдю. Біля будинку гупають молотки. Хоча вже вечір і давно стемніло, люди продовжують забивати вікна фанерою, адже надворі 15 градусів морозу.
Фанеру для вікон комунальники привезли дуже швидко. Вони нарізали дошки потрібних розмірів, а мешканці вже самостійно прибивали їх на місця, де колись були вікна.
Понад 30 років тому цей будинок був гуртожитком, пізніше люди приватизували тут кімнати. Тому в підʼїзді збереглася ще спільна кухня і є постачання газу — якого, втім, зараз немає, тому що вже місяць керуюча компанія не може його перепідключити після заміни старих труб на нові. Електрики в будинку швидше немає, ніж є: за останню добу була три години. Опалення буде невідомо коли.
Настя та її старший брат Діма стоять під дверима квартири разом із сусідками. Довгий спільний коридор освітлюється тільки ліхтариками на телефонах. Батько Насті й Діми Сергій у зимовій куртці на сходовому майданчику курить біля забитого фанерою вікна. Його родині пощастило: шибки вціліли. Але він разом із сусідами з другої години ночі допомагав іншим виносити скло, будівельне сміття й забивати фанерою вікна.
— У мене дві машини згоріли, моя і сина, — каже Сергій. — Страхова компанія не покриває такі випадки, все будемо за свій рахунок знов куплять. Але в мене хоч вікна і двері цілі.
Сходи в підʼїзді мокрі від води: приблизно о восьмій ранку старі чавунні батареї в будинку луснули. Сергій підсвічує ліхтариком іржаву діру в ребрі радіатора й пояснює:
— Коли у четвер був прильот, ніде не було опалення. У суботу нам дали гарячу воду і, відповідно, тепло. Але щоб усе працювало, треба було, щоб прийшов слюсар із ЖЕКу, спустив повітря, і тоді тільки вода по радіаторах нормально почала б циркулювати. ЖЕК цього не зробив і опалення не запрацювало, а вода в батареях була. Будинок цегляний і ще зберігав тепло з четверга, тому з радіаторами все було гаразд. Але коли вже сьогодні від прильоту вилетіли вікна, а в батареях лишилася вода — їх моментально розірвало.
— А вони сьогодні приходили і наче варити хотіли. — каже Сергієва сусідка Тетяна, яка курить поверхом вище, закутана в теплий махровий халат поверх кількох шарів одягу.
— Ага, аж розігналися.
— Ну, комунальники приходили. Я запитую, що вони роблять — кажуть, що намагаються запустити опалення. Але немає тиску.
— Тобто не захотіли підніматися нагору й повітря спускати.
— Начальниця комунальників казала: "Ми зливали воду". Але як же зливали, якщо вона стояла?
— Звісно, ЖЕК буде вигороджуватися. Якби вони нормально зробили й була б циркуляція води, батареї ніколи в житті не лопнули б.
Сергій живе в цьому будинку з 1993 року. Все, що змінювалося в цьому домі, мешканці робили власним коштом, у тому числі встановлювали нові газові труби. Що тепер буде з радіаторами в підʼїзді, хто й коли їх ремонтуватиме, він не знає.
— Що будемо робити без опалення? А що нам робити? — сердиться Сергій. — Палатки будемо в кімнатах ставити. Ну, на вокзал же жити не підемо. Казали, виїжджати треба з Києва? Ну, в них є за що виїжджати, то хай виїжджають. Вибачте, я вже з другої ночі на ногах. Просто немає сил.
"З холодами ми боремося за життя"
У багатоповерхівках, які повністю залежать від електрики, за вмикнення світла, немає нічого: опалення не працює, ліфти не піднімаються. Вода, якщо і є, то доходить лише до 12-го поверху, бо насоси більше не витягують. Ці будинки не газифіковані.
Сергій і Наталя живуть у такому будинку на 12-му поверсі на іншому кінці Соломʼянського району. У Сергія частково паралізована стопа, ходити сходами він не може. Ще влітку сусіди скинулися грішми й поставили на ліфт резервне живлення. Але, враховуючи ожеледь і те, що лід і сніг із тротуарів не прибирають, дійти кудись за межі дому й не впасти — місія майже неможлива.
— Ліва стопа паралізована. У мене були з суглобами проблеми, з коліном. Я не відчував біль через паралізовану ногу, — розповідає Сергій. — А потім у мене почала розвалюватися вже права нога — коліна, ахіл і так далі. У якийсь момент я розумів, що мене вже нічого на ногах не тримає. Я ходив на реабілітацію, лікувався в лікарнях, лежав у неврології, мене фізично тренували. Я схуд, бо лікарі сказали, що суглоби не витримують такого навантаження. Зараз уже можу ходити. Але, окрім цього, в мене була інша проблема: через проблеми з мозком, я не тримався вертикалі.
У Сергія важка форма апное. Півтора року тому Наталя почула, що вночі Сергій більше не дихає, ніж дихає. Паузи між видихом і вдихом могли тривати до двох хвилин. Мозок не отримував достатньо кисню й без підтримки дихання у Сергія підвищувався ризик інсульту або інфаркту. Щоб дати раду проблемі, благодійний фонд "Свої" надав йому CPAP-апаратМедичний пристрій, який під тиском через маску подає користувачу безперервний потік повітря, щоб утримувати дихальні шляхи відкритими під час сну. Так він запобігає зупинкам дихання та хропінню, покращує якість сну та насичення крові киснем.. Тепер мусить дихати через маску вночі, але без електрики апарат не працює.
30 років тому Наталя тікала з маленьким сином Астамуром від війни в Абхазії. Вона памʼятала, як жити, коли люди генератори ставлять на балконах, коли немає нічого, в тому числі їжі в магазинах. Тому, коли у 2022 році почалися перші вимкнення світла, вона поклялася собі, що більше жити в умовах колапсу не буде.
Тому, на випадок подальших відключень електрики, Сергій і Наталя вирішили зробити квартиру настільки автономною, наскільки це можливо. Спершу вони придбали невелику зарядну станцію, але вона не "тягнула" CPAP-апарат. Тоді подружжя вирішило купити й встановити станцію, яка може живити квартиру до 15 годин, а якщо підключати CPAP на ніч — девʼять. Нещодавно вони запаслися додатковою батареєю до станції, аби почуватися більш захищеними на випадок тривалих відключень. Мають газовий портативний пальник, запас їжі, бочку з технічною водою у ванній. Інтернет працює завдяки безперебійнику на роутері. Оскільки Сергій не може дійти в укриття швидко, то стелить у коридорі розкладний матрац і спить там. Ще в квартирі є вогнегасники й протигази, на випадок пожежі.
— Тому те, що відбувається зараз у Києві, це ще не апокаліпсис, — говорить Наталя, пригадуючи війну в Грузії.— Бачите, для мене це вже друга війна. Мій син Астік народився в Сухумі в 1989-му році. Я варила йому дитячі суміші на буржуйці в квартирі без води. Поклялася собі, що ніколи в житті більше не потраплю в таку ситуацію. Астамур пішов добровольцем на війну за Україну від самого початку вторгнення й загинув влітку 2022 року. Коли ми отримали виплати за його загибель, то створили "Фонд миру Астамура Гумба" і частину коштів спрямували туди. Але без цієї виплати ми б не потягнули обладнати так квартиру самотужки. Це все дуже дорого. Можливо, Астік нас таким чином підтримав теж.
Сергій показує, як спить у CPAP. Він бере маску, щільно прикладає її до обличчя, щоб був тиск, на голову вдягає шапку, щільніше закутується в халат і лягає на спину. Апарат стоїть на приліжковій тумбочці, поряд з термометром, що показує 13 градусів тепла. Поряд — бутель дистильованої води, яку потрібно заливати в апарат, аби зволожувати повітря.
— З холодами ми боремося за життя, — каже Сергій. — Якщо до 20 градусів дійде мороз, то нічого не врятує. Будемо обладнувати одну теплу кімнату. За рахунок електрики можна вмикати на три години економний керамічний обгірівач. Тоді температура нижче нуля вдома не впаде. Єдине сподівання на погоду, що потеплішає.
— Так, ми готуємося, що може бути гірше, — продовжує Наталя. — Найбільше дратує, що сказали, що киянам дали опалення. Але це ж неправда. Коли я доздзвонилася на районну гарячу лінію, мені сказали, що в нас ліквідовуються наслідки аварії. Але офіційно цієї інформації ніде немає. Офіційно всюди все нормально. Навіщо говорити, що діють графіки відключень, якщо діють аварійні відключення? Навіщо брехати людям, які й так відчувають на собі, що відбувається? Так же неможливо спланувати життя.
Поки Наталя й Сергій живуть за принципом: є світло — заряджають ґаджети, готують їжу, гріють воду. Навіть якщо електрика зʼявляється посеред ночі. Бо все одно заряд електростанції треба економити, аби його вистачало на роботу CPAP. Після запитання про те, чи могли б вони кудись виїхати, у Наталі скляніє погляд і камʼяніє лице.
— Щоб забезпечити безперебійне живлення для всього, що потребує здоровʼя Сергія, нам треба або знімати ну дуже комфортне житло, або все це добро перевозити, — говорить Наталя. — Більш того, у нас є меморіальний кіт, тваринка нашого сина, якого ми ніде не можемо лишити. А, наприклад, у Львові зняти житло з котом просто нереально. Це ж не йдеться про те, щоб поїхати на вікенд і повернутися.
— Я теж думаю, що в нас ще не апокаліпсис, але ми десь за кілька секундах від нього. — продовжує Сергій. — Десь є якась межа, і одного разу буде — хоп! І ми за тією межею.
Людина, що не бачила снігу
Увечері 13 січня частина Подільського району Києва майже повністю занурилася в темряву. Це правий берег, де нібито мала би бути легша ситуація з відключеннями, ніж на лівому, але деякі будинки були без світла більше доби. Згодом на кілька годин зникло й опалення.
Коли батареї стали холодні, Ніна почала вивчати інструкції, як правильно зігрівати лежачого пацієнта пляшками з гарячою водою. Ніна вже на пенсії. Більше року вона допомагає своєму сину Тарасу доглядати за онуком Богданом. Вона переїхала до них після того, як мати Богдана Тетяна раптово померла від інсульту.
Після смерті мами Богдан тривалий час не видавав жодного звуку. Бабуся й тато не знають, чи він усвідомив, що з нею трапилося. Він уже дорослий чоловік із важкою формою дитячого церебрального паралічу. Але насправді список діагнозів Богдана такий довгий, що бабуся не одразу знаходить весь перелік у його медкарті. Богдан не може самостійно їсти, не говорить, не рухається. Його руки ніби приклеєні до тулуба, одна нога довша за іншу. Звісно, тато й бабуся вже знають, що означає кожен його рух і його звук. Все життя Богдана залежить від людей, які його оточують.
— Поки ми пристосовуємося, — каже Ніна. — Гріємо воду на газу, але не можемо користуватися мікрохвильовкою. Блендер для їжі Богдана працює на акумуляторі поки. Інакше він нічого не їсть. У нас є відсмоктувач для слини, але він працює від електрики. Потрібні зволожувачі повітря, але вони теж тільки від електрики. Виживаємо, словом, як усі.
У будинку, де живе Богдан, опалення централізоване. Поки що найдовший час, коли не було опалення — приблизно 15 годин. Богдан боїться холоду й дуже швидко замерзає через порушення кровообігу. Адже якщо здорова людина може зігрітися рухом, лежачий Богдан такої розкоші не має. Тітка купила для нього електроковдру, яка заряджається від повербанка. Бабуся одягла вовняні шкарпетки й теплу жилетку.
Та долоні Богдана все одно холодні. Щоб його обігріти, стабільна температура в квартирі має бути не нижча за 17 градусів — тобто така, як у квартирі зараз. Перед сном Богдана щодня купають і парять ноги в гарячій воді. Поки вода є, бабуся каже, що з цим легше справлятися. Якщо гарячої води не буде, це стане додатковим навантаженням на родину — адже Богдан цілодобово носить памперси і слідкувати за гігієною треба обовʼязково.
— Він сам спить на своєму ліжку, бо вже дорослий, а поряд із ним на дивані — тато, — пояснює Ніна. — Тому питання обігріву зараз критичне. Вкриваємо двома ковдрами, підкладаємо грілки. Вночі грілки міняємо, коли вода вистигає. Якщо погіршиться ситуація з комуналкою, ми не знаємо, що робити. Я просто в істериці. Нічого ж не завершиться. Варіантів інших немає. В нас є хата в селі, але там поламане опалення, що зробити його треба час і гроші. За кордон я би не поїхала. Я себе зараз не асоціюю без Богдана. За півтора року він добавив у вазі. Я його раніше брала на руки й годувала, але зараз не можу, бо щойно його беру, в нього випадає суглоб. Поки ми пристосувалися до життя тут. А починати все спочатку — дуже складно для нас.
Бабуся перераховує всі ліки, які має щодня приймати Богдан — від тиску, від головного болю, щоб підтримувати мʼязи, від нападів епілепсії, для спокійного сну. Зазвичай увечері, перед сном, родина дивиться разом телевізор. Якщо світла немає — граються ліхтариком у темряві. Часом бабуся читає Богдану вірші. Якщо хтось дзвонить по телефону, Богдан любить слухати розмову й сердиться, якщо говорять не біля нього. А ще в Богдана є улюблена іграшка — скляний куб із кольоровою підсвіткою, який працює від повербанку. Схоже на дискотеку.
— Ми за літо старалися трохи обжитися, — каже батько Богдана Тарас. — В нас у домі зараз шість повербанків, але немає зарядної станції, бо це дуже дорого. Ми купили світлодіодні клейкі гірлянди й акумуляторні лампочки. Стало трохи краще. Є обігрівач, але він працює від світла. Тому не дай Боже не буде довго опалення.
— Я просто думаю, як нам вижити і вийти з цього становища, — каже Ніна. — Усе минає і це мине.
Тарас перекладає сина з ліжка в крісло колісне. За все життя Богдан ніколи не бачив снігу, бо взимку на прогулянки вони не їздять. Хлопець любить гуляти, але не розуміє, що зараз зима. А якщо треба кудись поїхати на реабілітацію чи в лікарню, бабуся й батько укутують Богдана так, що в нього ледь видно обличчя з-під кожухів.
— Бооооодь! — кличе його тато і син широко всміхається у відповідь.
— Бачте, така дитина, — тепло каже бабуся. — Ніколи не плаче. Навіть якщо йому буде боляче, посміхатиметься.
