"Війна не прийшла у свідомість українців". Письменник Станіслав Асеєв про окупацію Донбасу та полон

"Війна не прийшла у свідомість українців". Письменник Станіслав Асеєв про окупацію Донбасу та полон

"Війна не прийшла у свідомість українців". Письменник Станіслав Асеєв про окупацію Донбасу та полон Станіслав Асеєв / Facebook

Минуло 7 років з початку окупації та бойових дій на Донбасі. Як це було та які події цьому передували в ефірі Українського радіо та Радіо Культура розповів письменник Станіслав Асеєв, звільнений з полону в грудні 2019 року.

Яка подія стала "точкою неповернення"

Певною мірою ми можемо назвати подію, яка відбулася 1 березня 2014 року. Тоді пройшов перший потужний проросійський мітинг, ще не йшлось про сепаратизм. Я був на тому мітингу зі своїм другом. Ми приїхали з Макіївки подивитися на те, що взагалі буде відбуватися. Він був анонсований у соціальних мережах та засобах масової інформації. Коли ми приїхали, то побачили там людей з прапорцями тоді ще нікому незрозумілої "Донецької народної республіки". Тобто там були люди з російськими прапорами, прапорами російського морського флоту, радянськими прапорами, але коли бачили прапори так званої "ДНР" навіть не розуміли, що це. Про відокремлення ще не говорили. На сцену тоді вийшов так званий "народний губернатор" Губарєв, почав щось казати по "хунту", "фашистів у Києві", треба, щоб народ Донбасу протистояв їм і таке інше. 1 березня ці процеси у Донецьку потужно розпочалися, туди привезли людей з Російської Федерації, автобуси стояли неподалік Леніна. Я б назвав 1 березня такою "точкою неповернення", якщо дивитися на результати цієї війни.

"Війна не прийшла у свідомість українців". Письменник Станіслав Асеєв про окупацію Донбасу та полонСтаніслав Асеєв / Facebook

Сказати, що це затягнеться на 7 років, що це обернеться катастрофою для регіону ніхто не міг. Там були якісь маргінали, якщо казати саме про місцеве населення, приїхали хлопці 18-20 років, які здебільшого не працювали або працювали фізично важко, тому їм не було чого втрачати. Вони взяли бити в руки і за кілька днів почали влаштовувати щось подібне в Макіївці, в Харцизську, а потім вже й в інших окупованих містах. Якби було усвідомлення того, чим все це закінчиться, тоді була можливість покласти всіх тих людей в асфальт просто місцевими силами, поки у них не було автоматів, поки не заїхали російські "Гради" і танки. Російських військових у такій формі, в якій вони є зараз, звичайно, на мітингу не було. Там були цивільні люди, можливо, були співробітники російських спецслужб, але в загальній масі не було навіть озброєних людей зовнішньо, вони не мали зброї чи автоматів, вони просто стояли з прапорами.

Коли почалася окупація та війна

На російські номери та атрибути Російської Федерації ми почали звертати увагу значно пізніше. Але був такий факт, який я можу одразу навести: коли Губарєв сказав, що ми підемо до обладміністрації щось вимагати, то деякі люди біля нас запитали, де вона розташована. Зрозуміло, що це були не місцеві. Навіть ті, хто були з Макіївки, Харцизька знали прекрасно Донецьк або хоча б центр міста. Все це було, але особисто я почав звертати увагу на це значно пізніше. У тому числі й на сумнозвісний парад полонених, на який ми також потрапили, хоча ми приїхали у центр міста, а не на сам парад. Там була така апокаліптична картина. Там, де збиралися провести полонених у серпні було ще більш-менш людяно, хоча для Донецька дуже мало людей насправді, але, якщо ви відійдете на 500 метрів чи на кілометр звідти, то не було жодної людини. Ми йшли з моїм другом центральною вулицею Артема, йшли у бік "Донбас Арени" і зустріли першу людину безпосередньо біля стадіону. Там не було жодної людина, а навколо міста лунала канонада. Ця людина, до речі, підрізала нас на автівці, вийшла з неї і почала перевіряти у нас документи. Оскільки у мене не було з собою мобільного телефону, то чоловік почав перевіряти мобільний телефон мого друга, а коли зрозумів, що його в мене начебто немає, він сказав: "А если колено прострелю, то появится?". Така вже була атмосфера на серпень 2014 року. І тоді стало зрозуміло, що до цього треба ставитися серйозніше, що почалася війна.

Я почав це розуміти, що не тоді, коли загинули люди. Я добре пам’ятаю, коли мій друг надіслав мені відео з мережі, де на вулицях були вбиті люди. Ми тоді з ним не повірили у те, що це реальність. Я думав, що то російська пропаганда, що такого не може бути. Коли почалася потужна робота артилерії, коли це відбувалося навколо нашого будинку, коли приїжджали "Гради", тоді всі зрозуміли, що все зайшло дуже далеко.

Про проукраїнський мітинг у квітні 2014 року

Звичайно, такі події з проукраїнськими забарвленням у Донецьку відбувалися. У них брали участь у тому числі і сьогоднішня донецька діаспора у Києві, мої друзі Єгор Фірсов, Сергій Гармаш, Денис Казанський, Ігор Козловський — це ті люди, які були вимушені поїхати звідти у 2014 році. Всі, крім Ігоря Анатолійовича Козловського, але він не міг виїхати через хворого сина, а потім потрапив у полон. Та я не можу сказати у відсотковому співвідношенні, а скільки там було людей з проросійськими поглядами. Ця постійна суперечка між "донецькими", які виїхали в Київ, чи могли ми там щось змінити якби були більш активними. Я не можу кількісно відповісти, яким було співвідношення людей між проукраїнськими та проросійськими силами. У квітні 2014 року було дуже багато росіян у Донецькі. Ситуація насправді вже була втрачена.

Про роль спецслужб у подіях 2014 року в Донецьку

Я вам хочу сказати, що ще треба зважати на поведінку наших спецслужб. Є цивільне населення, але ж треба, щоб реагувала і державна система охорони. Я думаю, що не було б жодного референдуму і не було б тих подій у травні 2014 року, якби відреагували правоохоронні органи. Щодо "Беркуту" я не можу нічого сказати, бо не бачив їх на донецьких вулицях. Коли ми підійшли до будівлі обласної адміністрації, це було через кілька днів після 1 березня, були спроби її штурмувати, то там її охороняв підрозділ "Грифон", якщо я не помиляюся. Ті люди були в повній екіпіровці і могли діяти дуже жорстко до тих, хто підійшов. Та закінчилося тим, що ми знову приїхали в Донецьк з Макіївки і проходили повз адміністрацію, до якої можна було вільно зайти будь-кому, а спецпідрозділи сиділи зі своїми щитами всередині і не знали, що їм робити, бо їм не давали чітку інформацію. Ви знаєте, що у Луганську наші спецслужби затримали цілу диверсійну групу, ціле крило агентурної системи ФСБ і ГРУ, цих офіцерів кинули до підвалів. Та нашим керівникам СБУ у Луганській області дали наказ їх відпустити, а потім деякі представники наших спецслужб опинилися у підвалах, наприклад, генерал Петрулевич. Наші спецслужби працювали, вони знали, що готуються такі події, але з Києва їм казали: "Не паникуйте, все под контролем".

Щодо подій 2014 року, то питання мають поставити пану Наливайченку та пану Турчинову, які відповідали за такі накази, які спускалися на Донецьку та Луганську області.

Чи була ідеологія в співпраці з окупантами

Дивлячись, про яку версту населення ми кажемо. Якщо ті люди, які стояли внизу цієї піраміди, то ідеологічна складова будувалася на неприйнятті Майдану і надії на Російську Федерацію, що ця територія колись туди ввійде. Це єдина ідеологія, бо ці люди здебільшого навіть не мали вищої освіти і казати про витончену філософію "русского міра" я не можу. Це люди, яким не було чого втрачати на момент, коли почалися ці події. Вони не розуміли українську державу, а коли розпочалися ці події, їм дали можливість бути кимось, взяти автомат у руки, отримати хоч якусь владу і, можливо, стати кимось, хоча здебільшого цього так і не відбулося. Їх філософія будувалася на прагматизмі. Щодо людей, які розпочинали все це, наприклад, Гіркін, Безлер та інші, думаю, вони досі мають імперські погляди. Проте там скільки всього намішано: хтось підтримував комуністичні ідеї Радянського Союзу і мріяв про те, що він повернеться на цю територію, хтось мріяв про Російську Імперію 1913 року, щоб все це об’єднати ледь не під прапором монарха, яким сьогодні є Путін, хтось просто ненавидів Україну через Майдан або з інших причин, тому приєднався до цього процесу. Про якусь монолітну ідеологію я б не говорив.

Про роль українців, які жили на Донбасі

Я завжди наводжу конкретний приклад і цифри, що з мого будинку у Макіївці, де я виріс, 21 мешканець вступив до лав бойовиків, до різних підрозділів. Це хіба не роль місцевого населення? Хтось загинув, хтось потім звільнився, частина у 2015-2016 роках дезертирувала, але у 2014 році всі вони воювали у гарячих точках. Це дуже вагомий внесок у цю війну. Є місцеве населення, яке не воювало, але складало картинку на цьому референдумі, які дійсно щиро туди йшли. Вони сподівалися, що історія з республікою — це перехідний період, що через тиждень вони ввійдуть до Російської Федерації. І зараз там місцеве населення залишається переважно з проросійськими поглядами. У 2014-2016 роках був масовий відтік громадян з проукраїнськими настроями. Там залишаються люди, наскільки я розумію, у яких дуже складна сімейна ситуація. Наприклад, моя мама не могла виїхати ще до мого арешту тому, що наглядала за моєю бабусею, якій на той час було 80 років, яка навіть не виходила з квартири. Вона не могла її не перевезти, не залишити.

Як змінився Донецьк після окупації

Це перетворилося на певний сюрреалізм вже влітку 2014 року. Все починалося з адміністративних будівель. Тобто спочатку був їх штурм, потім їх займали люди, опис яких я надав.

"Війна не прийшла у свідомість українців". Письменник Станіслав Асеєв про окупацію Донбасу та полонmva.gov.ua/Facebook

У Макіївці, наприклад, можна було побачити біля міської ради сцену з американських фільмів: стоїть металева бочка, в ній горить вогнище, а навколо стоять 3-4 молодики, які мають вигляд бомжів, вони навіть не були тоді у балаклавах, не ховали свої обличчя, просто одяглися в старенький камуфляж і тоді вже представляли собою так звану владу. Це були ті, хто контролював центральне приміщення міста. Те ж саме було і в Донецьку, і в Харцизську, і в інших подібних окупованих містах. Ці ж люди, коли вони повністю захопили владу, почали з'являтися на вулицях і поводити себе так, що люди перестали їздити на своїх машинах. Коли ми рухалися з Макіївки до Донецька чи з Макіївки до Харцизька, то вже скрізь були блокпости. І там відбувалося свавілля — стояли люди в козацьких папахах, в камуфляжі, з іконками, а в вухах вони слухали 50 Cent. Потім ті люди поверталися зі зміни, якщо можна так сказати, до рідного мікрорайону, де я їх зустрічав і спілкувався з ними. Вони "віджимали" там усе, що їм було потрібно. Цей жах став тотальним, у кожному місті таке відбувалося. Ці люди отримали кулемети, побудували бетонні блокпости, а потім все це перетворилося на бойові дії.

Втім, проводити проукраїнську діяльність на окупованих територіях реалістично. Такі люди час від часу потрапляли до підвалів разом зі мною, але це невеликий відсоток навіть від загальної кількості людей з проукраїнськими поглядами. Ви ж розумієте, що ризикувати своїм життям і своєї родини зможе далеко не кожен.

Про життя поза війною

Тоді я виїжджав з окупованої території раз на рік чи два, щоб купити ліки для мами та бабусі. У ЗМІ я почав дописувати у 2015 році. Я навіть не спілкувався з людьми, які мешкали по ту сторону блокпостів. Я не бачив реакції на свої матеріали, тільки коментарі під постами у Facebook, але це інше. Зараз ситуація вже змінилася. До речі, просто сьогодні хотів написати про це у соціальній мережі, наведу такий реальний приклад.

"Війна не прийшла у свідомість українців". Письменник Станіслав Асеєв про окупацію Донбасу та полонСтаніслав Асеєв / Facebook

Нещодавно я зайшов зробити собі стрижку і мене обслуговував молодий хлопець весь у татуюваннях, він розпитував про те, хто я і звідки, тому мені довелося розповісти йому всю свою історію, хоча я дуже намагався цього не робити, але довелося розповісти, що я провів час у полоні. Знаєте, після цього він наступні 30 хвилин він мені жодного слова не сказав. Я його засмутив просто тим фактом, що я колишній полонений. Люди, які не бачили цього і не живуть війною не усвідомлюють того факту, що війна йде і зараз. Війна не прийшла в національну свідомість українців, це я могу вам сказати через 7 років війни. Ми — ті люди, які так чи інакше дотичні до неї, зайві у цій державі, ми засмучуємо тих людей, які не живуть цією війною. Коли ви проходите повз метро і бачите безхатченка, то вам стає соромно і незручно, що такі люди існують поруч з вами, але ви пройшли і забули. Так було і цьому хлопцю, який почув, що я був у полоні, що мене катували, що я з Донецька. Я відчув, що тут потрібно брехати про свою біографію, просто розповідати, що виїхав з Донецька і мешкаю в Києві.

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди