Українські села вимирають: якщо в 90-тих щороку з карти зникало близько 10 сіл, то нині — вдвічі більше. Це загальноєвропейський тренд: молодь прагне до міського життя, бо там є робота. Але є в Україні села, життя в яких не завмирає, а вирує. І до цього причетні "музейні люди": UA:Культура продовжує цикл відеорозповідей про тих, хто натхненно створює, невпинно збирає і затято підтримує свої невеличкі музейчики в різних куточках України.
Три роки тому я б не повірив, що буду директором музею
Максим Булах, директор Музею етнографії Слобожанщини, с. Артюхівка, Харківська область
Максим живе в Змієві Харківської області. Десять років тому він вирішив, що йому потрібно хобі. Поїхав на риболовлю, сходив на полювання — не те. А потім товариш взяв його з собою на "коп" — це коли хлопці із металодетекторами по кілька годин ходять по лісах і полях, прислухаючись до кожного сигналу, що видає пристрій. І хоч найчастіше пошуковці знаходять проволоку, фольгу чи кришки від пивних пляшок, Максим захопився цим процесом і почав шукати свій скарб. Він добре пам’ятає, як "копнув" свою першу монету: радість від знахідки була значно більшою, аніж сума, за яку її можна було продати. Максим вирішив, що не буде продавати нічого з того, що знайде. Так почалася його колекція старовинних речей.
З часом Максим відкрив для себе й інші не менш захоплюючі шляхи пошуку артефактів — по блошиних ринках, по горищах знайомих, по закинутих хатах. Спочатку він просто складав усе, що знаходив, до себе у гараж. Так само робили й деякі інші "копачі", адже це — ціле ком’юніті людей зі своїми правилами, байками, страшилками, злітами.
Три роки тому в хлопців виникла ідея створити власний музей, де вони нарешті зможуть усім показати те, що вони познаходили за ці роки. Аби все було офіційно і солідно, вони створили громадську організацію. Скоро знайшлося й приміщення для музею в селі Артюхівка. Одразу ж вирішили, що вхід до музею буде безкоштовним.
Коли люди з села довідалися, що Максим відкрив музей етнографії, то почали й самі нести туди різні експонати. За три роки існування експозиція виросла вдвічі. Деякі речі люди просто дарують музею, деякі — передають на тимчасове зберігання, залишаючи за собою право забрати їх у будь-який час.
Найвідоміший експонат музею — старовинна скриня Louis Vuitton 19 століття. Кілька років тому Максим купив її в місцевих селян, які просто зберігали в ній кукурудзу для своїх курей. Через неї до музею вже приїжджали журналісти чи не з усіх українських телеканалів. Звісно ж, Максиму не раз пропонували її продати. Відмовляється: «Ну, можна все це розпродати, і що? Нічого ж не лишиться від музею».
За час існування музею село ожило: сюди почали їздити туристи, по сусідству із музеєм виникла невеличка картинна галерея із резиденцією для художників. У дворі — майданчик зі сценою для фестивалів і концертів. Село невеличке, але Харків усього в 40-ка кілометрах. Містяни почали купувати в Артюхівці будинки, будувати нові.
Ось оголошення, яке висить у музеї: "Шановні відвідувачі! Фотографувати — можна! Брати експонати до рук — можна! Знімати відео — можна! Розпитувати про експонати, цікавитися історією — треба!" Для Максима та його команди це — принциповий момент: музей має бути контактним, не можна відривати експонати від людей і ховати їх, навіть найцінніші, за огорожу із позначкою: "Не чіпати!" "І кожна дитина, що відвідує музей, отримує в подарунок монетку, знайдену артюхівськими пошуковцями.
Моє життя змінив трактор
Андрій Тараман, засновник музею історії села "Довкілля", с. Олександро-Калинове, Донецька область
Раніше Андрій був звичайним сільським ветеринаром: працював у місцевому колгоспі, і зовсім не цікавився громадською діяльністю. Поки одного прекрасного дня зі свого постаменту в селі не зник дореволюційний трактор "Універсал", у народі — Удик.
Цей трактор зображений на гербі села. Працював на ньому селянин Іван Баглай, і дбав про нього, як про дитину: на початку Другої світової війни навіть розібрав його по запчастинах і сховав у лісі, аби він не дістався німецьким окупантам. А коли у 2009 році в найближчому районному центрі — Костянтинівці вирішили робити музей історії району, то просто забрали цей трактор з Олександро-Калинового для експозиції. Ніхто не чекав, що селяни обуряться, і воюватимуть за повернення свого трактора в село наступні два роки.
Несподівано для себе саме Андрій очолив цю боротьбу. З цього почався громадський активізм, який нині займає більшу частину його життя.
Аби трактор повернули, Андрій вирішив створити власний музей історії села. Разом із однодумцями, вони заснували громадську організацію, і оголосили про створення музею.
«Капєц, що почалося! Люди несли експонати звідусіль, ми вже не знали, куди їх дівати!" — згадує тепер Андрій.
За півтори тисячі гривень викупили занедбану хату в центрі села. На «толоку» зібралася вся громада: ремонтували приміщення й прибирали подвір’я всі разом.
Трактор повернувся в село за три дні до офіційного відкриття музею. Із того часу, стверджує Андрій, життя в селі завирувало. Виник співочий ансамбль, почали проходити багатолюдні свята й ярмарки. Музей виявився дуже потрібним: сюди приходили не лише селяни, почали їздити й туристи.
Андрієві стало геть зовсім не до ветеринарної практики: туристів треба було зустріти, розважати, проводити екскурсії, а ще чимось нагодувати і навіть десь поселити.
А це вимагало вже цілої інфраструктури: Андрій почав стрімко писати проєкт і подаватися на всі можливі гранти, аби поремонтувати і перетворити на туристичні об’єкти зупинку, криницю, аби відкрити в селі власну станцію швидкої та протипожежної допомоги. До того ж експозиція музею зростала: люди продовжували її наповнювати.
"Наш музей можна повністю розібрати за один день. Бо в кожного тут є свій експонат. Наш музей — ані державний, ані приватний. Він громадський", — пояснює Андрій.
Громада переорієнтувалася на сільський туризм, Олександро-Калинове готувалося до нового життя. Але замість нього отримало війну. Олександро-Калинове — в 40 км від лінії фронту. У 2014 році село пережило ще одну окупацію, під час якої на сільраді майорів російський прапор, а танк, що з часів Другої світової війни, був пам’ятником і стояв на постаменті біля сільського клубу, поїхав разом із бойовиками. Кілька років селянам було не до туристів: усі, хто не виїхав до Росії або центральної чи західної України, сиділи на валізах, готуючись тікати від обстрілів.
"Але зараз люди вже трохи звикли. Почали робити ремонти, щось планувати", — розказує Андрій.
Потроху налагоджується й культурне життя: два роки тому поремонтували напіваварійну будівлю будинку культури. Тепер тут тепло, затишно, і співають "жіночки й мужички". А двічі на тиждень — безкоштовні заняття з йоги. І хоч Андрія в селі називають лідером, за яким усі пішли, він категорично це заперечує: каже, що це йому пощастило із громадою.
Дивіться також: Дивовижні музеї та де їх шукати. Фільм перший про Музей тоталітаризму і Фільм другий – про музей туалету і музей старовинних речей.
Авторки: Олена Зашко, Анна Єресько.
