Незламна стійкість, палка віра і щоденна війна із передчуттям смерті. Добровольці з Івано-Франкіщини Андріана Сусак, Михайло Дзюба, Роман Дорожівський, Василь Арсенич і Тетяна Мороз поділилися із Суспільним Карпати спогадами про найбільш емоційні моменти, пережиті на Сході.
Андріана Сусак — доброволиця батальйону "Айдар", голова ГО "Жіночий ветеранський рух"
Було ще одне звільнення. Тоді бабуся дуже-дуже літнього віку — десь років 70-80, — не боячись ніяких там БТРів, танків, коли ми звільнили, вибігла, впала перед нами на коліна і почала цілувати український прапор, тому що вона дуже чекала нас. Це те, заради чого ми там були.
— Я поїхала на фронт 8 травня 2014-го року з Майдану. Поїхала, бо не бачила іншого виходу, не змогла би по-іншому. Коли сталися події в Одесі, вже був захоплений Крим, ми зрозуміли, що щось робиться. Почали збирати активістів Майдану, сотників. До мене просто підійшов друг, який, на жаль, вже загинув в АТО, і спитав, чи я їду і чи є у мене паспорт. Я принесла паспорт і наступного дня ми сіли в автобус і з вулиці Грушевського відправилися туди.
Найяскравіше я пам'ятаю бойові операції 2014-2015 років. Я була у складі штурмової групи, ми звільняли міста. Пригадую, коли Луганський аеропорт ми вже деблокували, було звільнення Хрещоватого — одна з найскладніших операцій "Айдару". Коли ми пішли в розвідку за мінометним розрахунком ворога, вийшла місцева жінка літнього віку. Вона дуже сильно пахла моєю бабусею — пиріжками. Вона пекла пиріжки і дуже сильно пахла випічкою. І вона допомогла нам, сказала, що мінометний розрахунок виходить на кладовищі. І вона говорила чистішою українською мовою, ніж на Західній Україні. Оцей міф про російськомовне населення — це просто маніпуляція, інструмент для поляризації суспільства. Насправді дуже багато людей в Луганській і Донецькій областях розмовляли українською.
Багато моментів було, тому що у мене і кохання, і вагітність на фронті, але найцінніше — це люди, яких ми звільнили.
Михайло Дзюба — капелан добровольчого військового підрозділу "Чорна Сотня"
Навіть та молитва — там нема таких умов, там на пеньку можна простелити якесь маленьке полотнище чи синьо-жовтий прапор і правити літургію — трошки співану, трошки читану, але то така молитва натхенна і щира — деколи і в храмі так не помолишся на мирній території.
— Почалося все не так із Донбасу, як із Майдану. Я приїжджав туди десь чотири рази — на тиждень, на десять днів, одного разу два тижні був. Потім хлопці пішли на фронт — було багато добровольців, з якими ми зустрілися в Києві на Майдані. І саме з огляду на те, що це були практично мої друзі, я вирішив не тільки на їхнє прохання, але й сам поїхати до них, молитися із ними.
Станиця Луганська і Щастя — з цього боку, а з того — Мар'їнка — впритул до самого Донецька. Я відчував, що є велика потреба бути капеланом там. Дехто каже: "Та я молюся тут". Звичайно, молитва кордонів не має, і, звісно, Бог їх вислухає. Але ж капеланське служіння означає — бути поруч. Хоч ти й не береш зброю — ми не маємо права брати зброю, а натомість, наша зброя — хрест, Святе Євангеліє, і наші молитви — Господнє Благословення для воїнів. Вони найбільше цього потребували — просто поговорити, як кажуть — "по душах", чи вислухати. Деколи навіть і плакати разом. Особливо, як хтось загине, тоді не маєш якихось особливих слів розради, але маєш своє серце і ділиш те серце з тим горем, з великою втратою. Це місія капелана.
У 2015-му році я поїхав у військовий госпіталь у Дніпрі. Там було жахіття. Навіть на фронті іноді було легше, коли не було вбитих, поранених. Побачити там у лікарні хлопців без рук, без ніг... Мене навіть не допускали до деяких палат, бо й самі медсестри мліли. Вони не витримували, коли бачили живих людей, які не мали двох ніг і рук.
Коли вдавалося відвідати, то заходив о 10-й ранку, а виходив о 17:00. Було багато поранених у палатах. Так, була спільна загальна молитва, але потім все одно присідаєш біля кожного на ліжко і щось собі говориш, бо тож не просто — помолив, поблагословив і пішов — ні. Із кожним — звідки він, що, бо то були різні хлопці: той — з Білої Церкви, той — з Волині, той — із Закарпаття, той — із Дніпра, той — зі Львова — збір усього народу. Було цікаво з ними говорити, вислухати їхню потребу. У них сповідь правдива. Ми тут іноді вчимо людей сповіді, а там і без знання катехизу, і Біблії не читавши — але то від серця. Після того я зрозумів, що мені потрібно на фронт.
Їхали ми в Мар'їнку. Я, який їхав звідси, повен відваги, мужності, духу — воно мусить бути у серці, бо ти знаєш, куди ти їдеш, — коли почалися обстріли, коли почали бити гранатомети по стінах, то моє прозріння враз пройшло. Я навіть на мить подумав: "Чого я сюди приїхав?" Вже коли ми втікали вниз ховатися, то була така думка: "Чого?". Раціонально я міг пояснити, чого я їхав сюди — помогти воїнам, бути з ними. Але воно сковує тебе, ти розумієш, що якби вони прорвали нашу оборону, то нам — кінець. Ми не мали ні танків, ні чогось такого, а лиш кулемети, гранати. Коли бачиш, як трясуться мури, то є таке відчуття: "Господи, спаси!". Ти можеш загинути, і це великий страх. Ти не певний, чи вийдеш із цього, і навіть не маєш кому сказати, бо на телефон нема часу.
Було, що наші віськові загинули, бо хтось із місцевих кинув гранату з-за паркана. А вночі там на кожному кроці чатує небезпека — навіть не знаєш, в який спосіб це може статися. Ти будеш у місті, а хтось із тамтешнього проросійського криміналітету ножа тобі в спину може запхати, коли десь ітимеш.
Знаєте, я завжди готовий їхати, якщо мене покличуть. Я ніколи не противлюся цьому, бо я полюбив тих хлопців, я люблю бути з ними. Як би не було — вони воюють там, тримають оборону і хочеться бути з ними.
Був ще момент, я роздавав військовим образочки. Їх було десь чоловік 80, і один хлопчина каже: "Я невіруючий, я атеїст". Я думаю: "Боже мій, та як він атеїст?". А він каже: "Моя мама молиться, а я — ні". Я дав йому образок, і кажу: "Ну то даси мамі, най молиться за тебе". Потім питаю: "А як твоє прізвище?". А він відповідає: "Дзюба". Я дуже здивувався: зустрів 20-річного юнака Андрія з Чекрас із таким самим прізвищем, як у мене, а він — атеїст.
Тоді пригадав собі історію про великого полководця Александра Великого. Коли його армія ішла в бій, Александр був попереду і побачив, як один із його воїнів увесь час намагався заховатися. Коли бій скінчився, то половодець покликав того воїна до себе і питає: "Як тебе звати?". А він каже: "Александр". Полководець тоді: "Ти або зміни своє ім'я, або припини бути боягузом!". А це аналогічна ситуація — я тому хлопцю кажу: "Ти або зміни своє прізвище, або припини бути атеїстом, бо ти мене підводиш". Він взяв того образочка, притулив до себе, сказав, що віддасть мамі. Я ще запитав, чи він уже був на передовій — не був. Я кажу: "Як туди поїдеш, то хоч і не знатимеш молитов, а своїми словами проситимеш Бога помогти".
Роман Дорожівський — доброволець, голова ГО "Галицькі леви"
Одначе війна — це як правила дорожнього руху: якщо ти певних правил дотримуєшся, свідомо до всіх речей підходиш, то імовірність того, що ти виживеш, — дуже велика. Є лише декілька винятків — Донецький аеропорт, Луганський аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве.
— Вперше я поїхав на фронт, як волонтер, у квітні 2015-го року. У Великодній вівторок я вже був у Пісках. Рік я волонтерив, ну, як волонтерив — позаяк у нас війна гібридна, ми їздили зі зброєю, шукали місце, де можна повоювати. І в 2016-му році так сталося, що ми з Божою поміччю потрапили в промзону Авдіївки. Для порівняння: Авдіївська промзона у 2016-му — це як у 2014-2015 роках Донецький аеропорт. Там ми і залишилися і разом із 122-м батальйоном і 72-ю бригадою протягом року перебували у промзоні Авдіївки у найгарячіші моменти.
Чого вирішив піти на фронт? Це питання навіть не виникало тоді. Як першого грудня поїхав на Майдан, то можна сказати, що додому не повернувся. Це просто наш обов'язок — кожного свідомого адекватного чоловіка — захищати свою країну.
Ви знаєте, з війною, це так як із коронавірусом: коли була перша хвиля, то всі були перелякані, не знали, що мають робити, боялися, зараз уже третя — ніхто нічого не боїться. Людина така істота, яка звикає до будь-яких речей. Тож усе було дуже швидко, на адреналіні.
Перед людьми, які допомагали усім, чим могли, знімаємо шапку. На початок війни у нас повністю було зруйноване тилове забезпечення, і ворог сподівався завдяки цьому повністю зламати наш опір. Однак прості люди закрили це питання. Це єдина річ, яку не врахували наші вороги. Наша армія вистояла.
Пригадую, як наприкінці січня-на початку лютого 2017-го року, наші підрозділи пішли на зачистку ворожого опорного пунтку, який називався "Алмаз-2", для того, аби вирівняти лінію фронту. Тоді почався дуже серйозний заміс. Люди з Авдіївки деякий час жили на стадіоні у мороз -25, адже розбомбили їхні тепломережі. Усі молилися, плакали, просили: "Помоліться за наших захисників". Ми за день зібрали допомогу, взяли зброю і поїхали на Схід. Зв'язку із нашими хлопцями не було, тому ми їхали "наосліп". Зв'язок з'явився лише на під'їзді до Авдіївки. Ми не просто заїхали в Авдіївку, а прямо — на передові позиції. Далі розвантажилися, машину "відпустили", а самі залишилися там. Тоді був такий час, що по "промці" за день випускали по 1 000 снарядів 152-го калібру. Хоча ти звикаєш до цього всього. В мене не було якогось страху за своє життя. Я поїхав, а в мене — дружина, маленька дитина, і зрозуміло, що вони всі плакали, просили: "Тату, не їдь. Куди ти їдеш, чого ти їдеш?". І в мене був єдиний страх — якщо я не приїду, то що буде думати моя дочка. Це був момент, коли переживав не за себе, а за те, як дитина сприйме, що тато поїхав і більше не повернеться. А взагалі — до всього звикаєш.
У нас у мирний час на автошляхах, у водомах, пожежах гине в десятки, якщо не в сотні разів більше людей, ніж солдатів на фронті. Тому, якщо зважати на логіку, то ми би мали не їздити на машинах, не ходити на річку купатися тощо. Але ніхто ж про це не говорить.
Хочу також сказати, що багато людей на мирній території низько б'ють поклони, одягають вишиванки, ходять до церкви, а перевірити свою віру більше, ніж на війні — нема де.
Де би ми не їхали — всюди Бог допомагав. Якось ми машиною виїжджали із Франківська і нам вирвало форсункуПристрій з одним або декількома отворами для розпилення рідини, яка надходить в нього під тиском. Їх використовують у камерах згоряння теплових двигунів.Машина була перевантажена удвічі. У нас був автомеханік, він щось почарував, за пів години все полагодив, і ми доїхали до Донецька.
Тетяна Морозова — доброволиця, госпітальєрка "Української добровольчої армії"
Я думала, що буду боятися, але нема там страху. З ким би я не бачилася — були і дівчатка по 18-20 років — і вони не боялися. Саме відчуття того, що нема страху — найбільше вражає.
— На фронт я пішла за чоловіком. Він на той час вже був дві ротації у Пісках у складі госпітальєрів, тоді ще медичного батальйону "Правого сектора". У квітні 15-го року, якраз на Великдень, я потрапила у Піски. І три роки, поки не захворіла, я була у складі цього батальйону.
Можу розповісти дві історії. Одну веселу, одну трагічну. Пригадую, як приїхала з Пісків на базу. До того у нас був лише "серветковий" душ — коротше, умови не для жінки. І хлопці, знаючи мою безкінечну тягу до теплої води, зробили на тиловій базі душ. І пам'ятаю, з яким кайфом я стояла на пакеті від сміття і на мене лилася тепла вода із незрозумілого чорного шлангу, а навкруги — пліснява. Це неможливо передати. Мабуть, я пам'ятатиму його завжди.
Трагічна це про те, як ми почали втрачати своїх — у нашому батальйоні переважно помирали від хвороб. Якось ми потрапили в аварію. З нами тоді в машині була одна жінка — Єва, мій чоловік давав їй шлюб. І через місяць ми потряпляємо в аварію — Єва не виживає. Це, напевно, було найтрагічніше, бо до людей дуже звикаєш, особливо, коли в таких умовах, коли пліч-о-пліч з ними, коли вже стаєте однією сім'єю. І от, ти тримаєш цю жінку за руку, і вона на твоїх очах згасає... Звичайно, трагічно, коли вивозиш хлопців, намагаєшся їм допомогти — так. Але, коли ти спав із цією людиною, ділився шматком хліба... От коли вони згасають, це дуже і дуже боляче.
На фронті мене вразило те, що там нема страху. Тому що я, якщо чесно, коли їхала туди, то не була пов'язана ані з військовою, ані з медичною справою, я їхала за чоловіком. Я думала, що буду боятися, але нема там страху.
Василь Арсенич — воїн Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор"
І от поранили побратима шостого січня, а в нього якраз було день народження. Слава Богу, із ним все добре. Він ще потім жартував, що просто ловив кулю рукою.
— На фронт я пішов у грудні 2017-го року. На той момент я перебував в організації "Тризуб" імені Степана Бандери. Перша ротація тривала до середини лютого 2018-го. Друга — із червня 2019-го до серпня того ж року.
Пригадую, коли наші побратими виконували бойову операцію, і нам передали по рації, що когось поранили. Однак ми не зрозуміли, що сталося, як поранили. І було моторошно за друзів, бо якось постійно нас минала ця річ. І от поранили побратима шостого січня, а в нього якраз було день народження. Слава Богу, із ним все добре. Він сам із Тернополя, і в нас до сих пір залишилися добрі братерські стосунки.
За словами начальника відділу соціальної підтримки ветеранів та внутрішньо переміщених осіб в обласному департаменті соціальної політики Володимира Глизнера від початку російсько-української війни 160 прикарпатцям було надано статус добровольця. Близько 20 із них отримали статус учасника бойових дій на державному рівні.
