Павло Гудімов: "Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним"

Павло Гудімов: "Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним"

Павло Гудімов: "Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним" Фото Максима Білоусова

В Українському домі завершилася виставка “Леся Українка: 150 імен”, що була присвячена 150-річчю з дня народження письменниці. Мистецький проєкт став ревізією нашого ставлення до Лесі Українки з перспективи сьогоднішнього дня.

На цю тему, а також про інші акценти та складові виставки Суспільне Культура поговорило в інтерв’ю з куратором експозиції Павлом Гудімовим, який зібрав в одному просторі близько 200 експонатів та об’єднав три століття.

"Деякі музеї навідріз відмовилися давати експонати"

Павле, говоримо з вами про мистецький проєкт “Леся Українка: 150 імен” в Українському домі, ініційований Міністерством культури та інформаційної політики. Відомо, що на його реалізацію було відведено досить короткий проміжок часу — кілька місяців. На якому етапі ви приєднались до проєкту як куратор та як формувалась команда?

Міністерством та державним агентствомМіністерством культури та інформаційної політики України та Державним агентством України з питань мистецтв та мистецької освіти. було ініційовано проєкт та оголошено конкурс, який виграла агенція Postmen. Цей конкурс проводився в цілому на святкування 150-ї річниці з дня народження Лариси Косач, а не конкретно на реалізацію виставки. На момент, коли я приєднався, був кістяк ідеї, рекламна складова.

Ярослав Ведмідь з Postmen, який є комісаром виставки, запросив мене прокурувати її, а міністерство це рішення схвалило. Також мене рекомендував Влад Троїцький. Так вибір був прийнятий на рівні тих, хто виграв конкурс, на рівні міністерства, на рівні професійної спільноти. Важливо сказати, що науковим керівником стала Віра Агеєва — вона все життя займається Лесею Українкою.

Коли розпочалася робота над створенням проєкту?

Активна робота почалась після локдауну у січні. Хтось може сказати, що це нереальний термін. Але якщо ти не володієш інформацією, то дійсно важко. У моїй бібліотеці є практично вся література, яка дозволила мені прослідкувати інтерпретацію постаті Лесі Українки. Також мої знання музейних фондів не тільки в Києві та Львові, а й в таких містах, як Тернопіль, Луцьк, Хмельницький, дають розуміння, які експонати і де знаходяться. Тож зібрати усе разом було вже технічною стороною.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

Чи усі культурні інституції, зокрема музеї та бібліотеки, погодились у такі більш ніж стислі терміни стати партнерами та передати твори для експозиції?

Дуже важко визначити через що — конкуренція чи ревнощі, — але деякі музеї навідріз відмовилися давати експонати, а ще окремі посилалися на те, що твори знаходяться в їх постійній експозиції, а з постійних експозицій ніби-то “ніколи не можна нічого передавати”. Але скажімо так: 80% з усіх музеїв, до яких ми звернулись, а особливо ті музеї, з якими я знаходжуся в дружніх стосунках, із задоволенням дали в мої кураторські руки, а також руки міністерства та Українського дому свої експонати. Тому ми бачимо не скорочену, а наповнену виставку. І у тому числі через те, що у нас були серйозні партнери — фонди та бізнеси: родина Загорій, Нова Пошта, Епіцентр. Така підтримка стає вже доброю традицією у нас.

"Один з прийомів, який я не міг не зробити — це “Лінія життя”

Як формувалась ідея виставки?

У мої кураторські повноваження входило сформувати виставковий простір з рубрикатом. Ці рубрики або розділи я сформував буквально за один вечір. Тому що чітко розумів, у яких напрямках треба йти.

Ми відмовились від патетичного та пафосного наративу про Лесю Українку, тому що ми живемо в зовсім інші часи. У процесі формування ідеї не було моменту тиску чи коригувань “так можна, а так не можна” зі сторони державних структур. Міністерство культури дружньо та з вдячністю сприйняло мої пропозиції. Тобто це дуже цивілізований та грамотний підхід, коли професіонал слухає професіонала.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

Так, ви як куратор можете вільно оперувати матеріалом, радитись з експертами та вибудовувати власні наративи. Але в історії створення виставок так було не завжди. У цьому контексті цікаво порівняти, як відбулося святкування 100-ї річниці до дня народження Лесі Українки у СРСР. Вочевидь, цей акцент не випадково є частиною виставки, яку ви куруєте сьогодні.

Сотий ювілей святкування її дня народження — це був апогей: засідання в залах оперних театрів Москви, заснування премій, видання творів, створення постаментів, значків. Проведена величезна робота.

Мені важко прийти у себе, після того, коли я дивлюсь хроніку 1970-х років, яка присвячена святкуванню 100-ї річниці. Для радянської влади це святкування було великим компромісом, перетвореним в партійну вечірку. Я вивчав матеріали для того, щоб підготуватися і віднайти експонати: дивився каталоги, фотографії експозицій, кінохроніку виставок, які відбувались у Львові й Києві, власне, до 100-ї річниці. Увесь виставковий матеріал і експозиції, які були зроблені в 1971-му році, в жодному разі мене не причарували.

Я був розчарований тим, як усе виглядало: формально та передбачувано. З іншого боку, а чого я очікував? Чи очікував я якогось особливого підходу в далекому 1971-му році, коли всім рулила партія? Напевно, ні. Я більше очікував неформального такого підходу від інтелігенції, яка могла б це зробити. Але, менше з тим, задача зараз не критикувати, а йти в ногу з часом. І навіть якщо ми будуємо новий наратив, він має бути виразний і сучасний. Чому він саме такий, яким ми його бачимо, то тут велика кількість суб’єктивних факторів.

Поговорімо про суб’єктивні фактори. Куратор — це той, хто поєднує точки, встановлює зв’язки, і при цьому послуговується власними, а подекуди притаманними лише йому прийомами. Як для себе ви бачите Ларису Петрівну Косач та як це бачення співвідносить з вашим кураторським мисленням?

Все дуже просто і логічно. Перш за все, у назвах залів немає нічого ліричного, декоративного, ви не побачите на виставці цитат з творів Лесі Українки. Ми спеціально уникаємо банальностей, наприклад, використання епіграфів, які цілком могли бути тими назвами. Натомість хочеться чистоти. Моїй роботі притаманний принцип калейдоскопічності. Я його надзвичайно ціную, бо це такі своєрідні “спалахи”. На виставці вони представлені в розділі “Акценти”.

Один з прийомів, який я не міг не зробити — це “Лінія життя”. В цілому люди знають, хто така Леся, знають багато речей з її життя. Але ще важливо дати широкий контекст для її біографії. Завжди цікаво дізнатись, хто були сучасники, яким був культурний, політичний ландшафт. Тоді як історія життя поетки — це більш сентиментальна лінія: сім’я, пікніки, компанії. Фотографії краще розкажуть, ніж слова.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

Один з прийомів виставки - "Лінія життя".

Інший мій підхід стосується епістолярію. Бо завдяки листам ми знаємо Лесю Українку. Ми можемо сказати фразу “я знаю”, тому що це написано її рукою. Для мене було дуже важливо зробити читання листів, бо ніколи не любив, коли просто експонують оригінали листів, навіть з розшифровкою. Завжди думається “не те, не зараз, не будемо ми читати ті листи, пропустимо цей фрагмент”. Хоча він дуже важливий, але ми його пропускаємо. Так виникла ідея запросити акторку, яка декламує уривки з різних листів, та записати це на відео. Краще форми я не можу собі уявити для того, щоб передати зміст епістолярію.

Гордість виставки — це “Гра” (сміється). Зала, в якій можна “пограти” в Лесю Українку. Я бачив, як це робиться в закордонних проектах, тому що це не моя ідея. Коли матеріал виставки опрацьовується в ігровому форматі, то стає хоч трохи закріплений. На третій день виставки була паніка, я бачив розгублених медіаторів, тому що рівень відповідей такий високий, що призи закінчувалися. Відвідувачі давали 100% правильних відповідей.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

Зала, де декламували уривки з листів Лесі Українки.

Водночас на виставці є вагомий блок з художніми роботами, портретами Лесі Українки, ілюстраціями. Як ви його збирали?

Це традиційний виставковий блок — образ. Образ — це можливість зрозуміти, як по-різному бачили письменницю художники. Хтось робив це, тому що не міг не робити, хтось хотів вкластися у виставкову програму, а хтось вважав Лесю дуже близькою людиною і хотів це зафіксувати.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

Я хотів показати різні роботи різних авторів: Любомира Медведя, Ярослава Музики, Івана Труша. З двома роботами Труша (портретами Лесі Українки) склалась дуже популярна історія, бо йдеться про оригінал та авторську копію. Власне, я хотів взяти одну картину, а Оксана Біла, яка курувала проект художника у Національному Музеї Шептицького, порадила все-таки виставити два портрети. Так ми їх співставили та спробувати зрозуміти творчі підходи Труша.

Павло Гудімов: "Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним"Фото Максима Білоусова

Іще один момент стосується ілюстрацій та історії візуальності як такої. Ілюстрована тиражована книга, на приклад, на теренах Європи з’явилась з другої половини XIX століття. До нас ця хвиля докотилася значно пізніше. Ви навіть обкладинки творів часів Лесі Українки не знайдете, зробленої художниками.

Не було особливої традиції навіть писати портрети. От 18 збережених фотографій Лесі Українки — це і є нашими візуальними документами. Наприкінці XIX- на початку XX ст, лідерство тримала фотографія, так званий кабінет-портрет або фото-салони, а не живописні портрети. Про це можна говорити окремо, на прикладах і не вистачить навіть окремого взятого Українського дому, щоб розказати, які зміни відбувались. Тому, в якійсь мірі я б сказав, що цей проект є досить поверхневим, популярним і не може торкнутися всього спектру проблем.

Також не забуваймо, що Леся Українка — частина декаденства і навіть її діагноз — сухоти, істерія — частина тієї культури. Декадентство було аскетичне. Тож які там ілюстрації чи портрети. Можливо портрет, створений Трушем — це вже був певний вхід на територію, на яку, можливо, Леся не хотіла, щоб заходили.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

"Коли ми говоримо про історію сім’ї Косачів в радянський період — нічого доброго ви там не побачите"

Сьогодні образ поетки сильно розтиражований: її портрети витинають на килимах, друкують на марках, на 200-гривневій купюрі, її іменем називають страви та пароплави. Леся Українка національна героїня і щодо цього твердження не виникає сумнівів. Як ви думаєте, чому так відбулось?

Я думаю, що був дуже чіткий політтехнологічний підхід, який стосувався анархічної, нелояльної УРСР. Потрібні були прийоми, які би дуже чітко допомогли здобути лояльність і, одночасно підкорити творчу інтелігенцію. Тому що творча інтелігенція тут — всюди десь лізла. Хоч і стріляли багато. Зрештою була обрана тріада Леся-Франко-Шевченко.

Більш ніж впевнений, що цей вищий щабель в пантеоні був прорахований самими українцями. Тобто, це — Шевченко як беззаперечний герой, що з художника-поета перетворювався на революційну особу, борця за права “спаплюжених”, “скривджених”. З Франком, певно, спрацював антирелігійний аспект, а також те, що він “журналіст”, “каменяр”. Коли ми говоримо про третю особу — тут був вибір. Потрібно було взяти особу, котра своїми переміщеннями би об’єднувала Україну, так як радянський проєкт робив велику ставку на об’єднання України. Саме тому цією людиною могла бути Лариса Косач, а не, скажімо, Ольга Кобилянська, яка жила на Буковині.

Коли ми говоримо про історію сім’ї Косачів в радянський період — нічого доброго ви там не побачите. Репресії, табори, еміграція, фізичне знищення їх садиб. Але рулетка в певний час повернулася так, що ім’я Лесі “вистрілило”. І, міг бути інший хід тієї рулетки. Мені можуть заперечути, але я скажу, що це повністю можливий сценарій. Ми до сих пір не пройшли фазу декомунізації, тому що нам потрібно було не боротися з гранітом, а говорити словами.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

І ця виставка — це спроба поглянути на ці історичні процеси з дистанції? Які ще завдання ви ставили собі?

Ця виставка — це покаяння. Ми розказали про контекст, заідеологізований образ письменниці, бо хоч ми і стали незалежні, але символи в нас ніхто не відібрав, вони залишились. Тепер тільки питання нашого підходу до роботи з цими символами. Я хотів закцентувати на тому, що Лариса Косач — людина, особистість.

Коли ми говоримо про виставку, напевно, можна в якійсь мірі повторити слова, які я часто повторюю: “Культура — це технологія.” От ці усі рубрики так чи інакше торкаються кожного з нас. Ми шукаємо відображення себе в мистецтві, в соціумі. Ми всі — дзеркала. Мені хочеться, щоб ця виставка була своєрідним дзеркалом для людей. Щоб ми побачили себе, епоху, приблизились до сімейної історії Косачів, можливо, відзначили якісь речі, які не просто близькі, а й важливі нам.

Основне завдання виставки таке: щоби людина після того, як відвідала виставку, купила книжку з творами Лесі Українки, побачивши її в книгарні, або набрала в Інтернеті “читати Лесю”. У контексті виставки літературна спадщина письменниці лишилась для самостійного читання вдома.

Павло Гудімов: “Наратив про Лесю Українку має бути виразним та сучасним”Фото Максима Білоусова

Ще статті про Лесю Українку

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

Історія створення комп'ютерної гри "Лісова пісня". Чому українцям у США не вдалося її завершити

Як добре ти знаєш “Лісову пісню”. Кросворд до 150-річчя Лесі Українки

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше