З 27 лютого по 15 серпня 2021 в українському центрі сучасного мистецтва представлена оновлена експозиція, яка присвячена одночасно минулому, теперішньому та майбутньому України. До неї увійшли три виставки: "Камінь б’є камінь", "Згадати той день коли" та "Хвостосховище". Розповідаємо про сенс, вкладений митцями в їхні роботи.
Назва групової виставки "Згадати той день коли" апелює до відомої пісні 90-х "Бо вже той день коли" від реп-гурту "Вхід у змінному взутті". Вона поєднує роботи 90-х та початку 2000-х років з новими спеціально створеними творами та розповідає про події, що вплинули на нашу історію та суспільство: від Голодомору до Помаранчевої Революції. Виставка демонструє, які різні покоління митців переосмислюють ті самі історичні події та процеси.
Скульпторка Юлія Бєляєва належить до того молодого покоління митців, яке знає про злочини радянського минулого переважно зі слів своєї родини. Назва її скульптури "Ніжки, як тростиночки" перегукується з емоційним досвідом її дитинства, коли бабуся під впливом спогадів про Голодомор весь час наказувала їй більше їсти.
Виставка "Хвостосховище", створена двома молодими митцями з Харкова Даниїлом Ревковським та Андрієм Рачинським, переносить нас у майбутнє. Ми бачимо музей людської цивілізації, створений уже після загибелі людства. Його візуальним прототипом став реальний об'єкт – закинуте хвостосховище у Кривому Розі. Це комплекс спеціальних споруд, призначений для зберігання радіоактивних, токсичних та інших відвальних відходів збагачення корисних копалин. Таким чином митці привертають увагу до теми екології та спадщини індустріалізації, досі здатної отруювати довкілля.
У центрі уваги глядачів та кураторів опиняється і виставка "Камінь б’є камінь" Нікіти Кадана, яка досліджує виклики теперішнього часу в нерозривному зв’язку з минулим. Це його перша велика персональна виставка в Україні. Нікіта вже понад 14 років робить яскраву міжнародну кар'єру, але деякі його робити будуть виставлені у нас вперше. Ми побували на кураторській екскурсії Нікіти та пояснюємо значення деяких найпомітніших робіт цієї виставки. Далі – пряма мова самого митця.
Серія "Погром"
Це малюнки вугіллям, створені на основі фотографій львівського єврейського погрому 1941 року. Погрому, який був ініційований німцями, але здійснений руками українців.
Тут є цікавий момент. Всі ці кадри зроблено операторами німецької кінохроніки або офіцерами, тобто це був погляд ката, але працюють вони на стороні жертв. Людське обличчя, погляд — завжди в центрі наративу.
Фото були створені виключно як свідоцтво, що у німецьких пропагандистських медіа було представлене як стихійне волевиявлення українського народу. Але я дозволю собі наполягати, що ці зображення змінюються в наших очах. Етика нашого погляду на них впливає і робить їх чимось кардинально іншим, ніж вони були спочатку.
"Видовище неорганізованих мас"
"Видовище неорганізованих мас для мене нестерпне" — підпис під пам'ятником Артему у Святогірську, створеному Іваном Кавалерідзе. На цих знімках присутня група людей, яка ніби переміщується з пагорба на пагорб, фотографуючись з тим самим пам'ятником з різних позицій. Тобто це дуже дивний ритуал вищої поваги до цього монумента. Автор фото невідомий, хто ці люди — теж. Я абсолютно випадково знайшов їх на блошиному ринку.
Але цей пам'ятник є для мене дуже важливим чином. Моя попередня виставка у віденському музеї сучасного мистецтва будувалася навколо реконструкції трьох постаментів, пам'ятників, створених Кавалерідзе: двох пам'ятників Артему та одного — Тарасу Шевченку.
Один Артем був встановлений в Бахмуті й підірваний нацистами під час окупації, другий — дотепер стоїть у Святогірську. У 2017 році тодішній прем'єр-міністр культури Кириленко вимагав фактичного знищення цього монумента як пам'ятника більшовицькому терористові й сепаратистові. Водночас цей пам'ятник охороняється як культурна спадщина України. У цей момент історія мистецтва і закони про декомунізацію увійшли в очевидну суперечність. І мейнстрімною позицією, дивом нереалізованою, було відмовитися від культурної цінності заради того, щоб бути вірним новому ідеологічному курсу. Це стає очевидним прикладом того, як історія мистецтва стає ключем до історії політичної.
Серія "Хроніка"
Графічна серія заснована на різних фотографіях, починаючи з робіт Олександра Вінербергера. Це австрійський інженер, який працював в Харкові у 20-30-х роках минулого століття і створив більшу частину візуальних свідчень Голодомору. Він бачив селян, які попри всі перешкоди дісталися до міста, але тільки, щоб померти на вулиці.
Тут же є фото німецьких концтаборів, військовополонених, так званої "волинської різанини". Зазвичай ці зображення не з'являються поруч, тому що ті, хто люблять говорити про польських жертв УПА на Волині, вважають за краще мовчати про те, як у відповідь на акції УПА поляки так само вирізали українські села. Ті, хто люблять говорити про злочини нацистів, часто вважають за краще мовчати про НКВД, Голодомор і ГУЛАГ. Все це розділене за секціями згідно з політичними уподобаннями.
Для мене це не лише пропущене крізь себе, індивідуальне ставлення, виражене через малюнок, але і спроба створити для всіх цих різнорідних зображень єдине історичне повітря. Я не малюю те, що було і чого я не бачив, використовуючи картку як посередник. Я малюю саму фотографію як чинний в сьогоднішньому дні об'єкт. Але цей об'єкт має не тільки матеріальний характер, але і політичний — як зброя в сьогоднішніх полеміках. В якомусь сенсі ці фото оберігають нас від подальших смертей, адже в них є повідомлення "ніколи більше це не повторимо". Проте, використані в риториці відволікання, вони допомагають множити жертв.
"Сонце та супутник"
Це нудне сонце з радянської віконної решітки ми все дуже легко впізнаємо. Воно встає майже в кожному вікні на одній четвертій частині суші. Я відтворив те, як воно засвітилося новим бадьорим капіталістичним світом. З одного боку, це сонце демонструє бадьорий радянський оптимізм, з іншого — радянську ж руйнівну депресивність. Так само, як зараз є мода на неомодернізм серед сучасної молоді, якій протиставлена його руйнація панівними соціальними групами.
"Перемога над сонцем"
Футуристична опера "Перемога над сонцем" – це найважливіший авангардистський твір Михайла Матюшина й Олексія Кручених. Під час його прем'єрної постановки в 1913 році на сцені вперше з'явився "Чорний квадрат" Казимира Малевича. У моїй роботі з одного боку є пафос цієї назви, з іншого — все та ж тужлива радянська решіточка, в цьому випадку ніби взята, зім'ята і скинута величезною рукою.
У безлічі фотографів часів перебудови вона постійно з'являється як символ всього депресивного радянського. Я не претендую на ексклюзивність або першість у зверненні до цього об'єкта. Навпаки, мені хочеться бути останнім у цій черзі.
Є чудовий текст дослідників епохи Олексія Борисенка та Ольги Сосновської, де зроблено дуже вірне зауваження: "Через 30 років після падіння російської імперії ніхто не називав СРСР постцарським. Навіть через 10 років ніхто його так не називав. Нова ідентичність була настільки сильною, що перекрила попередню, а ми досі живемо в частині світу, яка для зовнішнього світу є "postsoviet".
Виникає питання — скільки можна знаходитися в цій довгій тіні? У цьому сенсі історію з цими ґратами-"сонечками" хочеться завершити, але вона залишиться в реальному просторі навколо нас. У нашому прекрасному новому світі є євроремонти, торговельні центри, храми, патріотичний кінематограф, виставки сучасного мистецтва — щось раніше неприпустиме, але при цьому "сонечка" досі стоять у багатьох вікнах в центрі, а якщо віддалитися від центру, то майже у всіх. Це дотепер об'єднує цю одну шосту світу, і робить перемогу над сонцем в цьому відношенні якоїсь фантазією.
Виставки "Камінь б’є камінь", "Згадати той день коли" та "Хвостосховище" можна побачити з 27 лютого по 15 серпня 2021 року у PinchukArtCentre.
