Культивувати пам'ять чи дати їй зів'янути: про що нова виставка у Jam Factory Art Center у пам'ять про Аліну Ламах

Культивувати пам'ять чи дати їй зів'янути: про що нова виставка у Jam Factory Art Center у пам'ять про Аліну Ламах

Як зберігати та творити памʼять розповідають на новій виставці у Jam Factory Art Center
Експозиція виставки "Пам'яті тої, що пам'ятає". JamFactory

У львівському артцентрі Jam Factory Art Center 11 травня відкрилася виставка "Памʼяті тої, хто памʼятає", кураторками якої є Лізавета Герман та Марія Ланько. Проєкт присвячений художниці Аліні Ламах.

Яна Качковська відвідала виставку та спеціально для Суспільне Культура розповідає про особливості проєкту та як він влаштований.

Роботи-присвяти як форма пам'яті: про що виставка

Кураторки виставки розповідають, що своєрідним прологом до виставки обрали творчість Аліни Ламах — художниці, авторки гобеленів та упорядниці легендарної "Книги схем" Валерія Ламаха.

Як розповідає Лізавета Герман, ідея розгорнути концепцію виставки довкола творчості Ламах зʼявилася після відвідування майстерні подружжя. Сама зустріч з ескізами, рисунками та гобеленами авторки стала початком для роздумів, які через 4 роки знайшли втілення у цій експозиції. Розмірковуючи над творчим шляхом Аліни Ламах, кураторки виокремлювали ширші питання, котрі стосуються художньої практики.

Смерть художниці у 2020 році спонукала до створення певного витвору у памʼять про неї. Для міркувань довкола цього проєкту кураторки запросили пʼятьох художників та художниць, які у результаті, за першопочатковим задумом, мали створити спільну присвяту Аліні Ламах. У це обʼєднання входили Тереза Барабаш, Михайло Барабаш, Анастасія Стефанюк, Ксенія Білик та Станіслав Туріна, — митці та мисткині, які в той чи інший спосіб працювали або з гобеленами, або з якимись рукотворними практиками вишивання, або з темою пам'яті та пам'ятання.

Спільно з кураторками запрошені художники та художниці досліджували життя і практики Ламах, читали уривки "Книги схем". У планах було систематизовано проводити подібні сесії, які жартома називалися "Конгрес ткаль". Однак через повномасштабне вторгнення такі зустрічі стали неможливі, зрештою тепер на виставці присутні п'ять окремих робіт-присвят, кожна з яких оприявнює різні аспекти творчості Ламах.

Реконструкції та інсталяції: як ми зберігаємо та творимо памʼять

Виставка розпочинається з реконструкції квартири Ламахів, яку зробила Ксенія Білик. Це одразу переміщує глядача у приватний, інтимний простір помешкання художників. Цифрове відео Білик "Перспектива" спільно з архітектурою простору дають змогу відчути себе у просторі, який використовувався художниками та поглянути на пейзаж, який вони спостерігали— житловий масив Русанівка, що на лівому березі Києва.

Гід виставкою
Ксенія Білик, цифрове відео "Перспектива", 2024 рік. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

Мультимедійний проєкт Digital Memory Carpet Михайла Барабаша демонструє математичну природу мистецтва Аліни Ламах та самого процесу ткання. Лізавета Герман підкреслює, що систематичне розшифровування та укладання "Книги схем" (це фундаментальний твір Валерія Ламаха, в якому він фіксує власну філософську концепцію світу, життя, творчості. Він працював над своїми книгами протягом 33 років) Аліною Ламах свідчить про її специфічний, аналітичний розум. Знання про це дає зрозуміти, що створення композиції на гобеленах — це результат глибокого концептуального аналізу теоретичної роботи. Барабаш оприявнює ці алгоритми та закономірності у своїй роботі.

У тексті, який є частиною проєкту, Барабаш розглядає текстиль як жакард, жакард як перфокарту, а останню як перше програмування. Ця послідовність дозволяє припустити, що "Книгу схем" концепцією якої є створення універсальної візуальної мови мистецтва, а отже, її можна розглядати як спеціалізовану мову комп'ютерної анімації.

Гід виставкою
Михайло Барабаш, генеративна інсталяція "Digital Memory Carpet", 2024, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

Пересуваючись квартирою можна побачити оригінальні сторінки з "Книги схем" Валерія Ламаха, які розташовані по діагоналі від гобелену Аліни Ламах. Ця робота художниці — це авторська гібридна копія циклу з шести шпалер кінця XV століття відомого від назвою "Дама з єдинорогом".

Гобелен можна побачити позаду Аліни на відеоарті, записаному Анною Даучіковою у помешканні Ламахів 2017 року.

Гід виставкою
Аліна Ламах, гобелен "Дама з єдинорогом" 2011-2013, Jam Factory Art Center. Надане відвідувачем виставки/Ілля Левченко

Під час воркшопу "Конгресу ткаль" донька подружжя Людмила Ламах передала ткацький верстат своєї матері Анастасії Стефанюк. На ньому вона створила власний гобелен у вільній техніці, використовуючи палітру виробів Аліни Ламах.

Частина простору присвячена творчості Ади Рибачук та Володимира Мельніченка, відомими як АРВМ, які працювали як і з тематикою пам'яті, так і з тканням. Своєрідний вівтар з гобеленів художники створили у різні роки для комеморації трагічних подій та постатей української історії. У центрі зали п'ять керамічних портретів, які митці присвятили своїм друзям з острову Колґуєв (Російська Федерація), де якийсь час жили та працювали, та на якому вони змогли відчути свободу.

Гід виставкою
Експозиція виставки "Памʼяті тої, що памʼятає", 2024, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

За роботами АРВМ розташовано серію Станіслава Туріни, присвячена львівському митцю Яну Гіпану Метелику Лящинському. Серія з вишитими метеликами продовжує тематику пам'ятання, дещо відмінної від практики АРВМ, адже Туріна увінчує памʼять не близької йому людини.

Культивувати пам'ять чи дати їй зів'янути: про що нова виставка у Jam Factory Art Center у пам'ять про Аліну Ламах
Експозиція виставки "Пам'яті тої, що пам'ятає". JamFactory

Світло як фізичний феномен та політична метафора

Виставка "Пам'яті тої, що пам'ятає"послідовно підважує кордони освітленого та затемненого.

Друга зала, або ж нижній поверх, зокрема, проявляє властивості й ліміти світла як такого. Перша робота з якою зіштовхується відвідувач це дипломна робота Станіслава Туріни "Де зникає світло", яку до цієї виставки знали лише на кафедрі художнього скла у стінах Львівської академії. Висловлювання художника обертається навколо тем прозорості скла та всепроникності світла. Як виявилось, нашарування у 200 скелець у три міліметри завтовшки спиняє потік світла і відтворює темряву.

Гід виставкою
Станіслав Туріна, реконструкція дипломної роботи, робоча назва "Там, де зникає світло", 2011-2024, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

Роботи Станіслава Туріни та Терези Барабаш відділяє екран із фільмом Саодат Ісмаїлової, яка звертається до радянських пропагандистських фільмів про колонізовану Азію, зокрема Узбекистан. Художниця звертається до епізодів, де зображено кампанію "худжун", яку висвітлювали у радянському узбецькому кіно. Термін "худжун", що перекладається як "напад", відображає сильний характер кампаній за права жінок, організованих радянською владою.

Культивувати пам'ять чи дати їй зів'янути: про що нова виставка у Jam Factory Art Center у пам'ять про Аліну Ламах
Експозиція виставки "Пам'яті тої, що пам'ятає". JamFactory

Худжун ознаменував критичний момент — відхід від радикальних догматів ісламу щодо жінки і переосмислення її ролі у суспільстві, надаючи жінкам нібито більше можливостей у Радянському Союзі. Узбецькі жінки опинилися в пастці між традиційними суспільними, релігійними нормами та атеїстичною ідеологією, нав'язаною державою. Коли жінки чинили опір рішенням СРСР чи опір традиційним порядкам, їхнє життя висіло на волосині. Загроза домагань нависла над жінками, які носили вуаль, жінками, які її не носили. Водночас ті, хто носили вуаль, зіткнулися з пильною увагою з боку нового режиму, а їхні "відкриті" жінки зіткнулися з ворожістю з боку традиціоналістів. Висвітлена у радянських фільмах кампанія демонструвала звільнену від обмежень традиційного суспільства жінку та насправді вона виявилася ще більш репресивною через колоніальний погляд нібито прогресивної радянської людини.

Інсталяція Терези Барабаш "Антитеза", у який фізичний потік світла направлено на машинну копію оригінальних гобеленів Ламах, які вони затуляють. Світло буквально засвічує поверхню настільки сильно, що неможливо розгледіти її деталі. Оригінал затуляє копія, а копію — світло. Єдиний спосіб розгледіти інсталяцію — підійти впритул до роботи, людина буквально порушує роботу інсталяції, затуляючи собою потік світла.

Гід виставкою
Тереза Барабаш, світлова інсталяція "Антитеза", 2024, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

Художня майстерня — безпечний простір

Зала об'єднана ідеєю безпечного простору художника чи художниці — його майстернею. Більша частина практики румунської художниці Джети Браутеску припала на період диктатури комуністичного лідера Чаушеску. Тоді майстерня для художниці стала єдиним місцем, де можливе її художнє висловлювання, необмежене затвердженою політичною ідеологією.

Подібним герметичним простором для життя та творчості для Божени Чагарової було її помешкання в українській провінції. Єдиним джерелом інформації для мисткині стало сучасне телебачення, де постають стереотипні образи медійних людей, яких хрестиком вишиває Чагарова.

Квартира Марка Чегодаєва перетворюється на обʼєкт рефлексії та споглядання. Художник у слайдовій проєкції "Невизначена територія" зі спогадів збирає вигляд своєї майстерні у Києві, до якої він не може повернутися. Перебуваючи на певній дистанції митець роздумує про відсутність своєї присутності у майстерні, яку він може лише пригадати. Вода, що наповнює майстерню унеможливлює повернення до неї, тим самим унеможливлює повернення до безпечного, довоєнного простору.

Також у залі зібрані замальовки Аліни Ламах із подорожей. Оскільки у Радянському Союзі пейзаж не вважали загрозливим для своєї ідеології, художникам дозволяли використовувати цей жанр у своїй творчості. Для Валерія та Аліни Ламах це був привід для подорожей до віддалених районів Радянського Союзу, зокрема до Карелії та Киргизстану. Ці відрядження були ледь не єдиним легальним приводом попрацювати на ідеологічно нейтральні теми.

Великі художниці й великі жінки

У наступній залі представлена мультимедійна інсталяція Алевтини Кахідзе, крізь яку вона розповідає історію власного становлення як художниці. Від академічних рисунків, які вона створювала у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури до сучасних скетчів, для яких їй потрібно було забути вивчене. У цій розповіді присутні історії двох інших жінок — мами й бабусі художниці.

Мисткиня проводить паралель між життям бабусі та життям німецького художника та перформера Йозефа Бойса. Двоє служили у війську під час Другої світової війни, якщо Бойс зміг побудувати на цьому мистецьку карʼєру, то для бабусі Кахідзе єдиним виходом було забути про те, що трапилося, аби не опинитися у засланні. Лише після пережитого інсульту спогади про воєнний час почали відновлюватись. Про пережите вона розповідала своїй онуці.

Також в інсталяції використано розповіді про життя в окупації мати Кахідзе, відомої як Клубніка Андріївна. У 2014 році мати художниці перебувала на тимчасово окупованій території у місті Жданівка, Донецької області. Вона відмовилася покидати свій дім та через щоденні розмови з Кахідзе стала українським голосом з окупованих територій. Замальовки, які з розмов робила Алевтина, стали своєрідним свідченням того, що залишається за завісою для нас. У мати Алевтини Кахідзе зупинилося серце, коли та учергове проходила блокпост, аби отримати українську пенсію. Зараз художниця, як мати та бабуся, теж проживає свою війну — повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Мисткиня, на відміну від своєї бабусі, трансформує неможливість говорити у впевнене висловлювання.

Гід виставкою
Алевтина Кахідзе, частина мультимедійної інсталяції "Три покоління жінок", 2024, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

Мистецькі ієрархії стали визначальними для життя двох інших художниць — Катерини Білокур та Аліни Ламах. Якщо у західноєвропейському мистецтві професійна освіта дає жінці переваги і відкриває певні можливості, радянська система мала свій план щодо колонізованих народів. Українки могли займатися лише "несерйозними" медіумами, зокрема декоративно-ужитковим мистецтвом. На виставці також представлені ескізи до килима, який у 1984 році замовили Аліні Ламах на честь самоучки з селянської родини Катерини Білокур.

Художниця з Братислави Анна Даучікова теж не змогла свого часу вступити на живописне відділення, тому обрала більш "доступне" відділення художнього скла. Відеоробота "Про аломорфність" представлена на трьох екранах, на одному з них художниця розповідає про свій шлях пошуку гендерної ідентичності у радянський час. На іншому екрані інтервʼю з Аліною Ламах про їх життя, практику та пошук зразків західноєвропейського живопису. Зокрема, Ламах розповідає про поїздку до Москви звідки її чоловік, Валерій Ламах привіз замальовки робіт Піта Мондріана.

Декоративне, ужиткове, політичне — всупереч ієрархії "високого" та "низького" мистецтва

Роботу з текстилем, вишивкою, плетінням тривалий час зараховували радше до ремісничої, аніж до так званої професійної практики. Сучасні світові виставки впродовж останніх років вирівняли штучний дисбаланс між "професійним і концептуальним" та "народним і чуттєвим". Водночас було спростовано багато хибних стереотипів про ужиткове, зокрема, текстильне мистецтво як виключно "жіночу" практику.

Володимир Кузнєцов більш ніж 15 років працює з вишивкою, як способом фіксації. Робота "Колискова" — вишитий текст на полотні, який нагадує зроблену у блокноті нотатку. Одна з чотирьох його робіт, представлених на виставці присвячена меморіалізації творчості Олега Голосія. Кузнєцов відтворює окремі образи з полотен Голосія, але навмисне лишає прогалини — нагадування про фрагментарність такого способу памʼятання.

Гід виставкою
Володимир Кузнєцов, вишивки на тканині, 2009-2013, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

Художниця Малґоджата Мірґа-Тас попри тиск академічних канонів, розвинула власний стиль. Мисткиня втілює у своїй творчості досвід життя у спільноті польських ромів, це прослідковується у колірній гамі, образах та у самій роботі з текстилем.

Це змішування художньої практики та родинних ритуалів перетікає та знаходить своє своєрідне відображення у роботах Люсі Іванової. Материнство для художниці стало особливим та сильним переживанням, яке посилило її щоденну роботу у майстерні. Мисткиня у своїх картинах зображує світ, яким його може бачити немовля, вона підважує кордони між серйозним та грайливим.

Політика квітки

Квіткові композиції — це частина практики Катерини Білокур, котра писала не лише з натури, вона радше конструювала герметичні рослинні простори. Аліна Ламах була палкою шанувальницею Білокур та навіть мала з нею одну спільну виставку в Музеї народного мистецтва — малопомічену фахівцями та аудиторією.

Гобелен "Трави" Аліни Ламах на якому зображено безмежний простір скомбінованих квітів, який обмежений лише краями полотна. Знання про те, що упорядкування "Книги схем" та робота над гобеленами відбувалася одночасно лише укотре нагадує нам про аналітичну природу її мистецтва.

Гід виставкою
Аліна Ламах, гобелен "Трави", 1974, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

У своїй практиці Павло Маков почасти звертається до теми саду. У роботах останніх років художник звертається до теми памʼяті та памʼятання, зокрема до рослин, що проростають на руїнах памʼяті. Квіти на картинах "захоплюють" цілі міста, зокрема на цій роботі мальви височіють над охопленим полумʼям світом. Назва роботи "Маріуполь, мальви" наштовхує на думку, що місто у вогні може бути Маріуполем, або будь-яким іншим населеним пунктом України чи світу, яке знищене війною й забуттям у товщі історії.

Гід виставкою
Павло Маков, (кольорова вкладка з "Абракадабри") "Маріуполь, мальви", 2023, Jam Factory Art Center. Фото: Яна Качковська/Суспільне Культура

Виставка "Пам'яті тої, що пам'ятає" є своєрідним нагадуванням про те, що пам'ять не є даністю, це кропітка щоденна праця. Кожен може обрати: підтримувати пам'ять чи дати їй зів'янути.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок