"Надії вижити не було": інтерв’ю з оборонцем Маріуполя Геннадієм Дермановським

"Надії вижити не було": інтерв’ю з оборонцем Маріуполя Геннадієм Дермановським

Геннадій Дермановський морпіх із Маріуполя, який з перших днів повномасштабного вторгнення стояв на захисті рідного міста. На "Азовсталі" отримав важке поранення й майже місяць протримався на одній легені. Після виходу із заводу потрапив у російський полон.

Про перебування на території так званої "ДНР", допити росіян і свою діяльність після полону – морпіх розповів Суспільному під час інтерв’ю.

Розкажіть нам про своє рідне місто Маріуполь, наш український Маріуполь. Там ви прожили 20 років. Яким запам’ятали його?

З 2015 до 2021 року місто дуже змінилося. Фішкою Маріуполя було те, що частково він був промисловим і в той же час було узбережжя, зони для відпочинку. Це поєднання таких, здавалося б, непоєднуваних речей. Суворе і металургійне вдень, а ввечері — більш лаунжевим.

2013 рік, Революція Гідності, як це відчувалося в Маріуполі? Чи змінювалися настрої населення?

Особисто я і моя тусовка, до політики взагалі недотичні. У нас є твердження, що доки немає крові та вбивств — це політика. Але коли на Майдані пролилася перша кров, коли загинув Сергій Нігоян, і почалися вбивства, тоді вже було зрозуміло, що ці процеси більш глибинні, і тут політика закінчується. Мені самому хотілось розібратись, до чого це може призвести. Тому проаналізувавши інфопростір, і те, що відбувається, буквально за декілька тижнів стало чітко зрозуміло, за ким правда. Тому я і багато моїх знайомих примкнули до проукраїнського табору. А саме місто, по суті, було поділене надвоє, були райони, які були за сепаратистами.

З 2014 року ви стаєте членом організації "Новий Маріуполь". Розкажіть про її діяльність.

"Новий Маріуполь" — організація, яка консолідувала адекватних жителів міста. Це був хаб, куди приносили речі та продукти для забезпечення армії. Також ми перешкоджали антиукраїнським мітингам і настроям. І паралельно самі тренувалися, готували особовий склад, нову кров для армії. Тренування допомагали бути готовими до різних ситуацій, зокрема стати на захист міста у випадку вторгнення росіян.

оборона Маріуполя
Під час інтерв'ю з Геннадієм Дермановським. Суспільне Тернопіль

Саме з цієї громадської організації ви й потрапили у військо. У 2015 році підписали контракт зі 131-им розвідувальним батальйоном. На яких напрямках воювали?

За декілька років АТО я побував майже всюди, починаючи від Широкиного, підступи до Докучаєвська, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Деякі наші підрозділи були на станиці Луганській. Тобто вся лінія оборони на той момент — від Широкиного до Станиці Луганської.

Як змінилася тактика росіян і їхнє озброєння з часів АТО?

Єдине, що можу сказати — це масштаб застосовування зброї. Ми бачимо, що 2015-2016-ті роки максимум, що летіло — це якісь "Гради", міномети, все. З початком повномасштабної війни в нас у Маріуполі вже полетіли літаки, почали кораблі заходити, обстрілювати і так далі.

Повномасштабне вторгнення Росії ви зустрічаєте в Маріуполі. Одразу стаєте на захист рідного міста. В якій бригаді воюєте та як розвивалися події?

Тоді був у лавах 503-го батальйону морської піхоти. Пив каву, збирався на службу й побачив звернення Путіна про те, що він починає так звану "спецоперацію". Зрозумів, що це надовго. Зібрав рюкзак, поїхав на службу і знав, що найближчі тижні я додому не повернуся. Після цього обстріли міста посилилися, ми розуміли, що на околицях йдуть артилерійські бої.

У місті точаться бої, немає світла, газу, води. В той час там перебувають ваші рідні син, якому було 10 років, і колишня дружина. Знаю, що ви допомагали їм між боями, рятуючи від голоду.

Вибору не було. Ти знаєш, що в тебе є син, це твоя кров і ти маєш захищати його. Ми допомагали не тільки своїм, але й приїжджали в ті місця, де були сконцентровані люди. Так як не було ані світла, ані газу, ані води, люди скупчувалися біля торгових центрів чи місць, де були великі підвали, де можна було готувати їжу, теплі речі знайти. Це той самий драмтетр. Так само туди звозили продукти, які в кого були, власники магазинів так само могли привозити якийсь товар в такі місця.

оборонець Маріуполя Геннадій Дермановський
Під час інтерв'ю з Геннадієм Дермановським. Суспільне Тернопіль

Символом незламності Маріуполя та й усієї України стала "Азовсталь" та її захисники. Серед них були і ви. Як потрапили на завод?

Завод на той час вже мав серйозні пошкодження, тому що він ще з початку оборони Маріуполя був осередком концентрування військ і оборонців Маріуполя. Так само там були сконсолідовані вся їжа, медикаменти, частково туди все завозилось.

Як я опинився на заводі? Це була середина квітня. Всі з тих частин міста, де ще були наші захисники, потроху підтягувалися на завод. Однієї ночі нам також дали команду перейти на "Азовсталь". Операція була достатньо трагічною та серйозною, дуже багато хлопців загинули. Колона, яка йшла вночі, пересувалася частково окупованими територіями, які були під вогневим контролем росіян, доводилося прориватися зі стрільбою. Нас чекала засада і після цього колону частково розбили. Взагалі дуже мало автомобілів доїхали за 200-300 метрів до "Азовсталі", решта особового складу йшла пішки.

Оборонці розмістилися в різних бункерах, на щастя їх було дуже багато. Були також укріплення, якісь підвали. Позиції утримувались в цехах, адмінбудівлях.

На "Азовсталі" ви отримали поранення і ледь не загинули. За яких обставин це було?

Ми мали змінити хлопців на позиції й якраз вирушили на те місце. Переміщатися заводом було складно через дрони та постійні обстріли. 500 метрів можна було йти декілька годин. Нам потрібно було перепочити, для цього скористалися укриттям. Вночі до нас прилетів снаряд. Ми прокинулась від вибуху. Спочатку були іскри, потім знову темрява. Поранені кричали. Я не одразу зрозумів, що також поранений. Намагався встати, намацати свою зброю. Поранення було комбінованим: уламкове поранення ноги, відірвало частину литкового м'язу, плюс уламками зламало 7 ребер. Від цього був пневмоторакс, тобто одна легеня склалась і не працювала. На щастя, мені зробили невеличку операцію на нозі, зупинили кровотечу, почистили. На одній легені я протримався майже місяць.

Останній місяць на "Азовсталі" я провів у бункері в лежачому положенні. Характер травм не давав ходити, плюс до цього мала кількість їжі на добу. Це пластиковий стаканчик рису, або якоїсь каші. У бункері були хлопці з ампутаціями, зі ще складнішими пораненнями, і вони трималися на цьому стаканчику їжі.

Після важкого поранення ви виходите у російський полон. З якими відчуттями це робили?

Мене і багатьох, хто був у бункері "Желєзяка", виносили на ношах, бо були важкі поранення. Була невелика кількість оборонців, які самі шкандибали на милицях. По суті вибору в нас не було. Нас поставили перед фактом, що є завдання, так звана екстракція, всі оборонці виходять, а потім будуть переговори, обміни і так далі.

Єдине, що гріло, це стовідсоткова наша правота. Ми виконували свій обов'язок.

Як ставилися до вас росіяни, чи зважали на те, що ви поранений?

Частково це допомогло. Мене і хлопців з достатньо серйозними пораненнями не били. Звісно вербально ображали, називали "хунтою", "нациками" і так далі. Медичний персонал намагався витримати нейтралітет.

Що давало сили пережити полон?

Знову ж таки, наша правота. Я ж прийшов воювати не за гроші. Окрім того, розуміння, що відбувається. У мене психологічна освіта, тому я чітко розумів моделі поведінки росіян, всі ці процеси та міг рефлексувати.

Чи знали, що з вашими рідними?

Так, ще на "Азовсталі" я знав. Бо був мінімальний зв'язок і я дізнався, що мій син вже не в Маріуполі. І була надія, що він все ж таки дістанеться, як ми називали "великої землі", тобто неокупованої частини України, і все буде з ним добре.

29 червня 2022 року вас обмінюють із полону. Знаю, що ваш приїзд став сюрпризом для сина.

Так, я організував все так, щоб зустріч здалася випадковою. Він гуляв у парку і ми зустрілися. Він зрадів, бо не бачив мене декілька місяців, а останні рази, коли бачив, то розумів, що я ще воював в оточеному місті. А варіантів вижити там і взагалі так швидко зустрітись із своїм сином після того, що відбулось було мало. Найгіршою точкою якраз-таки було перебування в "Азовсталі", саме в бункері, коли його обстрілювали. Аналіз всієї ситуації не давав розуміння, що колись хтось кудись вибереться.

А потім, коли потрапили в полон, було розуміння, що деякі люди в полоні з 2014-го, тому надій якихось в мене не було. Я тверезо ставився до цього, я розумів, що найближчі декілька років ми однозначно будемо знаходитись там, і якщо повезе, то нас не розстріляють і не посадять, а колись можливо й обміняють. А те, що мене повернули за декілька місяців, ну це чудо.

Повна версія інтерв'ю — у відео.

На початок