Багатодітна родина Наталі та Ярослава Загроцьких у селі Вишгородок Лановецької громади на Тернопільщині виховує 14 дітей, з них 13 – з інвалідністю. Їх взяли з притулків у різних містах України. Наталя Загроцька розповіла Суспільному, що вони роблять все, аби кожна дитина почувалася щасливою. Займаються їхньою реабілітацією, возять на екскурсії, відвідують культурні заходи.
За її словами, сюди подружжя переїхало з Тернополя. Кожен день сім'я починає з ранкової зарядки.
Десятирічна Катерина – єдина біологічна донька Наталі та Ярослава.
"Кожного ранку ми робимо зарядку, щоби не бути сонними, добре вчитися в школі, бути сильними. Почали робити таку зарядку, щоби сісти за тиждень на шпагат", – каже дівчинка.
Після ранкової руханки кожен з дітей займається своїми справами. Восьмирічний Назар допомагає прибирати в будинку.
"Я допомагаю мити підлоги, посуд, замітати", – розповів Назар.
Усі разом доглядають за домашніми тваринами. У них живуть 12 собак та 14 котів, яких знайшли на вулиці або від яких відмовилися господарі, розповідає одинадцятирічний Артем.
"Нам з ними дуже весело, ми багато з ними граємося. Прибираємо за ними, годуємо їх", – каже Артем.
Чотирнадцятирічна Оля – найстарша серед сестер. Дівчина з дитинства – колісному кріслі. Каже, готується до уроку малювання.
"Я вчуся вдома, до мене приходять вчителі й займаються зі мною. Мій улюблений предмет – малювання",– говорить Оля.
З навчанням дітям допомагає няня Олена Глушок. Вона готує їх до вступу в перший клас.
"Зараз у мене чотири дитини, перед тим було троє. Вони вже в другому класі. У них різна підготовка, різні методи. Я окремо з ними займаюся, індивідуально з кожним. Важливо знайти в кожній дитині талант, здібності. І, в першу чергу, допомогти розвинути їх".
Найстарший з усиновлених дітей – двадцятирічний Максим. Його Наталія Загроцька усиновила першим, коли їй було 20 років. Тоді вона навчалася в Тернопільському педагогічному університеті на журналістиці. Якось була на інтерв’ю в обласному дитячому будинку "Малятко". Тоді зайшла в одну з груп, щоб пригостити малечу солодощами, розповідає жінка.
"Там у групі були всі маленькі дітки, рік-два рочки. Зовсім маленькі. І з-поміж них вибігає Макс. Він був зовсім маленький, йому тоді було два рочки. Він побачив мене, почав карабкатися по мені, як по дереву, і кричить: "Мама моя, мама моя". Я прийшла додому, а той крик мені у вухах: "Мамо, мамо". Так три тижні я не мала спокою, він мені аж снився".
Майже рік навідувала Максима в дитбудинку. Коли хлопцеві виповнилося три роки, Наталія дізналася, що його хочуть перевести в інтернат для дітей з інвалідністю. Розповідає, вирішила всиновити дитину за програмою "Прийомна сім’я". Каже, щоб дати Максимові все необхідне, влаштувалася на роботу.
"Мала великі борги, тому що треба було лікувати, доглядати. З часом ми вийшли з цих боргів, я перейшла з квартири в гуртожиток, бо зрозуміла, що мені квартиру важко оплачувати", – розповіла Наталя Загроцька.
Через п'ять років після всиновлення Максима Наталія вийшла заміж за Ярослава. Він єдиний, хто підтримав її, коли вирішила всиновити дитину, каже жінка.
"Він – єдина людина, яка мене розуміла. Тому що мене осуджували всі друзі, на роботі, в селі, де я проживала, люди відвернулися".
За три роки в подружжя народилася власна донька Катерина. Коли дівчинка підросла, жінка почала волонтерити в дитячих будинках. Тоді взяли в сім’ю ще трьох дітей. Згодом у подружжя з’явилася маленька Віра. Зараз дівчинці десять років. Її анкету в інтернеті знайшла Катерина.
"Катя знайшла цю дитинку на сайті "Сирітству – ні. І вона каже до мене: "Мамо, я сестричку знайшла собі". Я кажу: "Доця, вона хвора. Ми не можемо її забрати. А вона плаче, плаче, випрошує ту дитину. І ми кажемо з чоловіком, давайте подзвонімо. Подзвонили. Поїхали в Суми й забрали дівчинку. Їй тоді було п'ять рочків і вона важила лишень 5 кілограмів. Я вдома робила все, чого мене навчила реабілітолог. Вона приходила кілька разів, щоби показати, як доглядати за дитиною. І от моїй Вірі десять років, вона сидить, ходить в ходунах, повзає", – говорить Наталя Загроцька.
Щоби дотримуватися здорового харчування, сім’я створила домашню ферму, розповідає Ярослав Загроцький.
"Розводимо кролів. У нас живуть свинки. У нас велика сім’я, ми колись купували м’ясо, але це дуже затратно. Нам потрібно молоко. В нас є дві корови. Бо купувати сир, молоко, сметану – це дуже дорого. Ми колись витрачали за тиждень тільки на молочні продукти півтори тисячі гривень. На м’ясо взагалі великі гроші затрачали. Ми впевнені, що наші діти споживають екологічно чистий продукт".
Є в господарстві Загроцьких й поні. Він допомагає їм у реабілітації дітей, хворих на ДЦП, каже Ярослав.
"У нас в Тернополі є такий реабілітаційний центр, де спеціально проводять дітям кінну терапію. Нам трохи невигідно їздити туди, тому ми купили коня і тут проводимо заняття. Возимо дітей по колу, катаємо".
Наталія Загроцька каже, не треба боятися брати на виховання дітей з інвалідністю.
"Та їхня інвалідність на фоні сімейної любові десь зникає, пропадає. Дитинку з інвалідністю треба навчити жити в суспільстві, бо нею не завжди може опікуватися держава. Зараз війна, одних діток вкрали, одних ще десь поділи. Багато міст розбомблено, а діткам необхідна сім’я. Тому, українці любі, дорогоцінні, давайте дітей з інвалідністю також будемо брати додому, будемо їх любити".
Читайте також
- Сім’я з Тернопільщини прихистила безкоштовно майже дві сотні вимушених переселенців
