Жителі села Тури, що на Тернопільщині, самостійно робили цеглу й будували свої оселі. Один із них – Михайло Кукуріка.
За словами чоловіка, житло він звів разом з дружиною.
“Я вирішив робити цеглу з глини, потім її випалювали і так ми будували хату. В мене не було іншого виходу. Жити було важко. У колгоспі не платили, доходу не було, а діти маленькі. Ми з дружиною зробили 25 тисяч цеглин. Я копав глину на городі, ми місили її ногами, формували цеглини і я клав у піч, щоб випалювати. Так ми два роки працювали, збудували хату і частину хліва. А решту цегли на хлів я докупив”, – розповідає чоловік.
Михайло Кукуріка разом з дружиною змолоду доглядали за обійстям, щоб воно було охайним і мало гарний вигляд.
Серед жителів села Тури були майстри різних ремесл.
“У селі було 50 господарів, серед них – різні спеціалісти: кравець, швець, слюсар, коваль, кушнір. Все, що було потрібно – майстри робили на місці. А я з малих літ дуже любив землю. З дитинства працював і тому вмію все робити. Хоч вже пройшло багато років – мені не важко, я можу ще сапати, копати, косити. А от орати землю не можу, бо змолоду болять ноги”, – каже Михайло Кукуріка.
В селі влітку люди веселилися на вулицях, а взимку – збиралися в хатах.
“Люди співали народні пісні “Посіяв огірочки”, “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Ой за садом-садом”. А зараз тут молоді нема, пісень не чути. Колись у селі були свої музиканти, вони грали на гармошці, скрипці. Під музику люди танцювали, на Івана-Купала – співали. В той час весілля мало хто робив, шлюбу брати не можна було. Наречені розписувалися у сільській раді, а вдома родина зібралася і все. Був розвинений атеїзм, тому церкви були зачинені, їх розвалювали. В нас був монастир, який теж намагалися знищити, там жили 100 монахів, а потім залишився лише один, тут він і помер”, – розповідає чоловік.
Михайло Кукуріка веде багаторічний щоденник погоди.
“Із 1997 року я щодня записую, яка була погода, яка температура повітря, з якої сторони вітер і чи були опади”.
У проєкті “Історії (не) забутих сіл Тернопільщини” історик Олександр Стасюк розповідає, що точне походження назви села – невідоме.
“Найімовірніше, назва походить від тварин, які тут жили – биків, турів. На таку думку наштовхують назви довколишніх сіл: Шумбар, Соснівка, Темногайці, Загайці. Тобто, ці назви походять від слів: ліс, гай, сосновий бір і, ймовірно, тури. Інша версія більш міфічна, згідно з нею тури – це були боги давніх слов’янських племен, вони були покровителями лицарів, воїнів. А в деяких племен Тур був богом сонця. Тут на пагорбах є два кургани, можливо, то були капища саме цьому богу. За третьою версією, турівками називали гори, або насипані пагорби, які тут можна побачити. І ці турівки вважалися залишками людей-велетнів, розповіді про яких зустрічаємо в культурах багатьох країн світу”, – розповідає Олександр Стасюк.
Коли саме у цій місцевості вперше заселилися люди – можна визначити за допомогою польських карт, – каже історик.
“Ці мапи датовані 1927 роком. Уже у той час між селами Дедеркали і Загайці стоять 4 маленьких хати, уквітчані садами. Це були перші згадки про людей, які тут оселилися. Збереглися навіть списки перших жителів села. Масштабне заселення починається після земельної реформи у Речі Посполитій. Ця реформа передбачала комісацію земель, тобто, маючи кілька невеликих наділів у різних частинах села, землі об’єднували і видавали в одному місці. Якщо людина мала більше шести гектарів, то це означало, що вона заможна і їй давали менше поля, а ділянка знаходилася або на пагорбах, де неродюча земля. Якщо ж людина мала менше шести гектарів поля, то треба було стимулювати розвиток її господарства. Таким селянам давали кращі землі в одному місці, зокрема, тут, де тепер село Тури. Тоді люди почали сюди переселятися, адже найкраще жити там, де працюєш, на своїй землі. Так з’явилося поселення, яке із чотирьох хат у 1927 році розрослося до трьох великих вулиць уже до 1932 року. Згодом це стало самостійним поселенням. І все було би добре, якби не Друга світова війна і радянська влада, які змусили людей виселитися звідси”, – розповідає Олександр Стасюк.
Жителька села Тури – Олена прикрасила свою оселю вишитими виробами, які створила власноруч.
Жінка розповідає, що вишила рушники, подушки, доріжки і фіранки на вікна.
Вишивати Олена навчилася у дитинстві.
“До школи треба було вишити виріб і я попросила у мами, щоб вона навчила мене. Мати показала як це робиться і так я почала вишивати. Сусідки дивилися на мої вишиті вироби і собі копіювали такі ж візерунки. Особливо багато я вишивала взимку”.
Ікону жінка вишивала за схемою з журналу.
Жителі села Тури кажуть, у них все вдається, бо люблять рідне село і працю.
