Олена Січкун — мати зниклого безвісти військовослужбовця Назара Січкуна з Тернопільщини. Жінка розповіла Суспільному, що син пішов захищати Україну, щоб бути поруч із батьком. Підписав контракт із ЗСУ в 23 роки. Назар Січкун зник безвісти під час виконання бойового завдання на волноваському напрямку.
За словами Олена Січкун, коли про зникнення сина дізнався Сергій Січкун, який тоді був на передовій, в нього зупинилося серце. Вона ж, щоб знайти Назара, дійшла до лінії фронту.
Матір захисника оформила вдома кімнату-музей сина.
"Це кімната мого сина Назарчика, прапор його надрукували. Він служив у 37-й бригаді, в морській піхоті. Дуже хотів у ту бригаду, казав, що морська піхота — це престиж. Це його речі, фотографії, блокнот, де він записував, як зупинити кров, як правильно накласти турнікет".
Жінка розповіла, що про сина нагадує сад:
"Назарчик був трудолюбивий, любив квіти, природу. Квіти він посадив, яблуньку. Тоді йому було шістнадцять років. Яблунька плодоносить. Рядочок туй він із татом садив. Спочатку були маленькі, а тепер так гарно почали рости. Теж чекають на нього".
На останньому відео Назар з бойовими побратимами їде на бойове завдання поблизу населеного пункту Розлив на волноваському напрямку. Після цього його більше не бачили, розповідає Олена Січкун:
"Казали, нема ні тіл, ні живих, ні мертвих, взагалі нема нічого. Територію зачистили і ніхто не бачив, де вони поділися. Слідчий потім показав телефон, який нам відправили з частини. Останнє, що мій син шукав в інтернеті, це молитва до Бога на збереження".
Звістку про зникнення сина отримали торік на початку квітня.
"В акті розслідування, який відправили з частини, йдеться, що він 9 числа вийшов на завдання і в 23.45 перестав виходити на зв’язок. Я не могла в це повірити, як так, взяв і пропав. Не бачили, не вбили, не поранений. І в якийсь момент я кажу: "Все, я не можу, я маю поїхати туди.
Пішла в аптеку, накупила досить медикаментів для надання першої допомоги. Тиждень минув, як вони з тим побратимом пропали. Може вони засипані в окопі, може поранені. І така мені думка сяйнула, а як вони двоє поранені, як же я їх буду нести? Мабуть, по черзі, одного піднесу, за другим повернуся, але я маю туди поїхати".
Цього ж дня увечері взяла квиток на потяг і поїхала шукати сина, розповідає Олена:
"Це було за чотирнадцять кілометрів від місця, де він пропав, біля Розливу. Я просто підходила до військових і запитую: "Ви з 37-ї бригади, ні?" Я шукала по формі. Їдуть машини з РЕБами, значить, я цілий день йду в одну сторону. Йду, йду, а там стоїть пост. І, відповідно, вони мене не пускають, далі вже замінована територія. Ви вже наблизилися до "нуля", як вони кажуть".
Незважаючи на застереження військових, жінка продовжила пошуки сина:
"Він прислав одну фотографію, де їм волонтери скинули ласощі. На світлині їх сиділо четверо в кімнаті і позаду за ним вікно було забите тирсоплитою. Він казав, що тут контора колись була. Дивлюся, ліс, поїхала туди військова машина. Я йду туди.
Закінчилася польова дорога. Бачу ліс. Бачу вікна, забиті таким ДСП, як на фотографії. Підходжу ближче і тут виходять хлопці з автоматами. "Ви хто?" Кажу: "Я українка". Дістаю паспорт. "Я мама. Шукаю свого сина".
Від військового, який виявився побратимом Назара, дізналася, що сталося того дня, коли син не повернувся із завдання:
"Пішли на позиції. По рації сказав, що їх вів дрон. Він зробив зйомку, побачив прицільний вогонь і зв’язок з ними обірвався".
Коли батько, який у той час був на бойовому посту, дізнався про зникнення Назара, то його серце не витримало.
"На жаль, сина він не дочекався. Привезли його на щиті. Він служив з 23-го року з березня місяця. Побував в дуже небезпечних місцях. Дуже багато переніс, але оцієї вісті, що його син пропав безвісти, не переніс. Хоч його забрали з позиції, але серце зупинилося", —говорить Олена Січкун.
Хоч з часу зникнення Назара Січкуна минув рік і два місяці, рідні не втрачають надії, що він живий і незабаром повернеться до рідної домівки. Сестра захисника Юлія розповідає, нещодавно бачила сон.
"Я бачила його справжнього. Ми сиділи з ним ніби в темниці. Там маленькі вікна, одне ліжко. Він такий худий, з борідкою. Я кажу, тебе б’ють? Він мовчить. Кажу: "А що ти робиш, коли тобі важко?"
І він знову мовчить, але показує мені білі листочки в квадратики і там маленькі ластівки. Я так дивлюсь на нього, а він каже: "Скажи мамі, я повернусь, хай чекає". Я прочитала, справді, ластівки це до повернення додому", — каже Юлія Фецик.
"Я мушу його дочекатися. Ми його так усі чекаємо. Мій хлопчик мусить прийти додому, він обіцяв. Він обіцяв мені внучку", — сказала мати зниклого безвісти захисника.
