Тернополянин Григорій Драпак — народний артист України, майже пів століття на сцені. Працював з Іваном Поповичем, Степаном Гігою, Оксаною Білозір та Іво Бобулом. У 2016 році був тренером "Ліги сміху. Захід" команди "Людмила Загороцька". Під час повномасштабного вторгнення виступає перед воїнами та гастролює з благодійними концертами.
Про початок кар’єри гумориста, перші гонорари, знайомство, 30-річну співпрацю та втрату близького друга Степана Гіги й ставлення до стендапу — Григорій Драпак розповів Суспільному Людмилі Семпйол.
Як війна змінила почуття гумору і ставлення до гумору?
Перші дні — це був шок для всіх. Я думав, що кому потрібна моя професія, гумор, жарти? Війна, ракети, люди гинуть. З часом у мене пішла політична сатира — жартома про серйозні речі. І люди це сприймають, зокрема військові прекрасно сприймають.
Як наші воїни сприймають сміх, як вони реагують на гумор. Чи війна не вбила їхнє почуття гумору?
Ні, знаєш, яка здорова нація — та, котра вміє над собою посміятися. А це у нас є. Знаєш, мені телефонують багато хлопців на WhatsApp. Є такі, що я просто їх не знаю, десь взяли номер і телефонують: "Григорій Миронович, пане Гриць, вуйко Гриць, чуєте, скажіть щось, бо в нас тут перерва і ми можемо побалакати". Потім згодом стала заготовка, яких 8–10 анекдотів, таких масних навіть. Включають на гучний звук, сміються. Я чую цю реакцію, цю енергетику, яка там на тому боці.
Як сталося, що студент студії Київського академічного театру Франка, артист Тернопільського обласного театру імені Тараса Григоровича Шевченка, раптом став гумористом?
Я не знаю, це зі школи ще почалося.
Тобто в тебе вже було амплуа своє в театрі?
Коли я прийшов у театр, я був характерний комік. Хоча я на амплуа дуже дивлюся скептично. Звичайно, я не можу бути герой-коханець з моєю зовнішністю. Герой-коханець – високий, красивий, імпозантний. А я — холерик. Хоча в театрі я вже почав грати ролі. Я навіть Омелька грав у "Мартині Борулі" в третю чергу. Це вже була роляка. А потім я зрозумів, що в театрі ти, ну, десь залежний від режисера. І я прийшов на естраду, я почав читати, і з’явився в мене "галицький гумор" оцей. І вийшла моя перша касета. Це всі базари, всюди крутили, це така популярність. Я не знав тоді, але фірма, яка мене тиражувала, заробляла шалені гроші. Я з того нічого не мав. Потім, пройшли роки, я з тими хлопцями зустрівся, кажу: "Ти знаєш, ми на твоїх касетах мерседеси покупляли".
Це був такий пік "галицького гумору"?
Так, це був великий пік. Перед тим його ніхто на сцену не виносив на широкий загал. Десь собі говорили там на весіллях, в компаніях. А тоді було таке відкриття "галицького гумору".
Наприкінці минулого року, я думаю, для більшості українців стала великим шоком і втратою смерть Степана Гіги. Думаю, для тебе це особлива втрата. Більше 30 років сценічної діяльності, ти знав його родину. Як ти пережив цей момент і яким залишиться Степан в твоїй пам’яті.
Мені дуже тяжко. Я ще переживаю. Я ще не вірю. Він мені досі сниться. Він був дуже вимогливий. Він такий прикрий був до апаратури, до музикантів, але він любив глядачів. В нього дуже добрі пісні, з корінням, з таким корінням. І ось зараз люди, коли почалася війна, побачили молодь, що є українські, є ті самі ритми, танцювальні. Люди тисячами приходили. В нас відкриті майданчики збиралися, стадіони. Справжнє воно якось відчувається, воно душі торкається й торкається чужої душі. І на кожному концерті хлопці-воїни були.
Ти багато працюєш з українськими артистами. Тому я пропоную нашу розмову перевести в таку форму. Я називатиму ім’я, і ти будеш коротко характеризувати наших зірок естради. Почнемо з Оксани Білозір.
Оксаночка, моя колежанка. Ми з Оксаною колись на День міста вели концерт. Ну, це багато років, коли я був молодий, красивий, високий. На День міста, на озері був концерт, і ми вели з Оксаною концерт з катера. Це був якийсь 1986-й чи 1987-й рік. Тоді ми познайомилися, і ми часто зустрічаємось, згадуємо. Вона така щира і відверта, як на мене.
Розкажи про Аллу Кудлай.
Ми також гарно з нею попрацювали. Вона така повітряна, така щира, наївна, дуже-дуже добра. У нас гарні були концерти.
А що скажеш про Івана Поповича?
Ну, Іван мене зі Степаном Гігою познайомив. У мене взагалі таке відношення до таких артистів, котрі вже відбулися, популярні, дуже така повага. Іван Попович приїхав у Тернопіль і каже: "Мені б когось на розбивки там". Запропонували мене. І от ми два концерти з ним відпрацювали: один у Тернополі, другий у Збаражі. Іван тоді до мене каже: "Ти чого тут сидиш? Хочеш зі мною покататись?" Ну, звичайно, хочу. І я поїхав з Іваном, дуже багато концертів відпрацювали. І він мене от зі Степаном познайомив. Вони з одного району Іршавського, із Закарпатської області.
Бобул нормальний, вокаліст прекрасний. Я дуже добре теж з ним працював декілька концертів. Для мене, перш за все, має бути професіоналізм. Якщо ти співак, то співай. У мене є пісні в репертуарі. Але я їх виконую як актор, а вони вокалісти. От Іво Бобул – добрий вокаліст. Там є чим співати.
О! Міша. Так, дуже добрий колєґа. Багато він натерпівся, поки до того дійшов. Його Попович брав в концерти, з того починалося. А Міша був добрим музикантом, вони грали весілля. До речі, от коли в мене дочка виходила заміж, то Міша грав весілля. От гурт "Друзі", такий у нього був шикарний гурт, апаратура потужна. І вони грали, а потім Міша переодягається в Дзідзя. Це просто був такий вибух. І всі гості до нього — селфі, автографи. Міша прекрасний, недавно зустрічалися, так сиділи, години півтори ми говорили про життя.
На початку нашої розмови ти згадав про стендап. Це такий новий жанр, вони збирають повні зали, у них мільйонні перегляди теж. Як ти думаєш, це загроза класичному гумору чи продовження якоїсь традиції сміху українців?
Ну, це не український гумор. Там багато лайки, а українці ніколи вульгарщину на сцену не виносили. Я спеціально їздив: один дуже популярний стендапер, я не буду називати його прізвище, і я спеціально поїхав послухати. Я посидів, я послухав. Хочу сказати, що коли б ми з тобою сиділи на цьому стендапі, мені було б стидно. Мені було б соромно, мені було б гидко. Я такого не розумію.
Яким ти бачиш гумор український у післявоєнний час?
Я люблю добрий гумор. Гумор має бути добрим, лікувальним. Сатира, і знову в чому суть сатири? Я хочу, щоб люди думали, дофантазовували собі.
