Синоптикиня і телеведуча Наталка Діденко написала книжку. Її назва "Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле". За словами авторки, це історії про Київ, поєднані зупинками електротранспорту та спогадами про ці місця. Про творчість і життя Наталка Діденко ділилася з Суспільним після презентації книжки в Тернополі.
З чого почалася ідея написати книжку?
Ну, не хочеться бути неоригінальною, але кажуть, нічого не зупинить ідею, час якої настав, так? У мене не було ані ідеї, ані мрії, щоб це була саме книжка. Можливо, я недостатньо амбітна, але я кажу, як є. Я завжди любила писати, любила мову. Є фізики, є лірики, — я завжди була типовим ліриком. І в школі я дуже любила писати твори і мені це вдавалося. Є, можливо, люди, які внутрішньо собі самі кажуть: "Я хочу стати письменником, я напишу якусь історію". В мене такого не було, я вам признаюся.
І все почалося, чисто технічно з тих речей, які ми дуже з вами сваримо і якими ми обурюємося, — із соціальних мереж. Ми кажемо, що вони в нас крадуть час. Мені здається, що завжди є в усьому негатив і завжди в усьому є позитив.
І перша моя історія, якою я там поділилася, була про каву. Думаю, що і в Тернополі, й також мешканцям західних областей не завжди зрозумілий київський термін "подвійна половинка". Тому що культура пиття кави у Львові, в Тернополі завжди була. І це була дійсно культура пиття кави. У Києві вона також була, але вона була дуже специфічною бо, наприклад, чашечки були з відбитими ручками, ложки були з дірками, щоб не вкрали.
І кава ця була для втаємничених, бо це була подвійна кава, тобто одна доза води, а дві дози кави. Це й була подвійна половинка. І було в центрі Києва кілька культових місць, це 70-80-ті роки, звичайні страшні радянські гастрономи, але в них стояли величезні апарати кавові. І там ми збиралися. Люди, яким було про що поговорити і обмінятися думками.
Це була технічна інтелігенція, творча інтелігенція, студенти, журналісти, актори. І це також були й соцмережі певні, — якщо тобі треба було знайти якусь людину, ти йшов у цю кав'ярню і питав: "Ти не бачив там, наприклад, того і того?".
І от перша серія моя, яку я назвала "Подвійна половинка". Їздила на каву в центр завжди тролейбусом номер 15. Цей маршрут існує й досі. І раптом мені просто в один момент подумалося, що кожна зупинка має якусь асоціацію. І таким чином з'явилася структура.
І ще один такий момент, мені дуже хотілося зафіксувати в пам'яті Київ, який щезає просто на очах. І також я ще хотіла показати цією книжкою, український дух, який існував в 70-ті, і в 80-ті, і в 90-ті роки, його дисидентські прояви.
А є ще зараз місця в Києві, де ще так замовляють каву?
Ні-ні, так вже ніхто не замовляє.
Герої ваших історій, ваші одногрупники зі студентських часів, друзі, родичі знали, що ви про них пишете?
Я дуже дякую за це запитання. Це такий делікатний момент. Я не питала у своїх героїв, я просто писала спогади. Але етичний момент він дуже важливий, тому що правда вона потрібна, але до певної міри. Коли ти залазиш до когось в душу або, наприклад, тобі людина відкрилася в свій час якийсь секрет, чи це секрет якоїсь родини, і ти заради дешевшої популярності, навіть якщо ти талановито про це напишеш, — це не для мене.
На обкладинці вашої книжки відгуки Наталії Ворожбит і Тараса Прохаська. Чому саме ці люди?
З Тарасом Прохаськом вийшло дуже цікаво. Я його обожнюю, дуже його поважаю. Принагідно дуже хочу подякувати "Історичній правді", де були мої есе, які зараз стали розділами книжки. І потім мені пише Богдана Матіяш, письменниця, дружина Костя Москальця: "Пані Наталя, я думаю, що вам буде приємно почути. Я розмовляла з Тарасом Прохаськом і він сказав, що єдине, що я читаю зараз на "Історичній правді", — це "Тролейбус номер 15". Я була в шоці.
З Наталкою Ворожбит я знайома не так, щоб дуже близько, але вона дуже мені подобається тим, що вона у своїй творчості дуже чесна і відверта. Такі відгуки — це просто аванс, а не відгук, і тут треба дуже спинку рівненько тримати.
Одна з історій вашої книжки про те, як ви потрапили на телебачення.
Це значною мірою завдяки українській мові, яку мало людей знали, щоб грамотно там і так далі. Але в мене це сталося випадково, можна сказати, бо я працювала в гідрометеоцентрі, працювала там вже 20 років. Lумала, що до кінця життя буду сидіти і слухати рецепти квашення кабачків чи баклажанів і все. І дуже часто на погоду приїжджало телебачення і наші дівчата не любили давати коментарі. Оскільки в мене була гарна українська мова, я не боялася камери абсолютно, то коментувала я.
І канал, на який я потім пішла працювати, перший здогадалися взяти редактором на прогноз погоди, не просто там журналістку, яка почитає прогноз з інтернету, а професійного метеоролога.
Я прийшла на телебачення, коли мені було 40 років. Тобто мені треба було починати спочатку. І там така була система, що не було навіть робочого місця. У нас студія була і просто в студії комп'ютери стояли, і ми тихенько сиділи під час прямого ефіру. Але мені це все сподобалося, в мене дуже склалося і з людьми, і з професією.
Одне з ваших хобі — це спів. Ви співаєте в київському хорі "Бах", але здається про це в книжці немає.
Покажіть мені українця чи українку, які не люблять співати. У моїй родині співали, причому співали не тому, що вони випили кілька чарок, а вони дуже гарно співали на голоси. Мама моя з Полтавщини, тато зі Львівщини. Вони мали фантастичні голоси, дуже красиві. Я співала в хорі "Щедрик", коли була в школі. І я все життя хотіла піти на якийсь хор. Вважаю, що для душевного здоров'я, для рівноваги, для гармонії співати в хорі — це просто не треба й лікарів, це дуже круто. Для мене важливо знайти оцю гармонію. Я друге сопрано. І в хорі це дуже класно, насправді.
Я почала весь час всіх запитувати про хор, чи ви не знаєте, де якийсь хор. Одного разу зустріла свою знайому, вона працює музредактором на радіо, — Галина Бабій, фантастична жінка. І вона каже: "Ти знаєш, у мене була на ефірі хормейстерка одна, вона організувала бароковий хор. Якщо хочеш, я тобі можу дати її контакти".
Я прийшла на репетицію і пропала, як то кажуть. Тому що харизма нашої хормейстерки Наталії Хмілевської неймовірна, у нас я вам без перебільшення можу сказати, що більшість хору ходить не стільки на хор, скільки заради неї.
А часом до вас не зверталися з київського тролейбусного ДЕПО. Ви ж їм рекламу зробили, просто таки готовий туристичний маршрут столицею в тролейбусі?
Я просто в захопленні від вашого запитання, бо вони на мене не виходили, але я дуже захотіла на них вийти. І зробити у них презентацію. Зараз там шукають старших водіїв і співробітників, і я сподіваюся, що наша зустріч відбудеться.
Як ви вважаєте, хто читатиме вашу книжку?
Ви знаєте, я навіть про це не думала. Але вже зараз мені часом ставлять запитання: "Ну, от хто вас читає?". Я була переконана, що це десь приблизно мої ровесники. Але я зрозуміла через досвід зустрічей, що виявляється, це цікаво не тільки моїм ровесникам, і мені це дуже приємно.
Моя книжка, мій первісток літературний "Тролейбус номер 15" — це зізнання у любові до Києва".
Я дуже хотіла б, щоб всі читачі це відчули, що це найпрекрасніше місто на світі і навіть не тому, що це столиця, хоча тому також, але це неймовірний дух, неймовірний дух, який наповнює всіх людей, які в нього потрапляють.
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp
