До війни Микола Гринчук з Тернопільщини професійно займався фрі-файтом, став чемпіоном світу і майстром спорту міжнародного класу. На захист країни під час АТО пішов добровольцем. Із початком повномасштабного вторгнення долучився до об'єднаної штурмової бригади Нацполіції України "Лють". Нині Микола Гринчук на позивний Росомаха, командир роти вогневої підтримки штурмового полку "Сафарі". Про захист країни, побратимів, спорт, мотивацію та свою сім'ю боєць розповів Суспільному.
Ми записуємо це інтерв'ю з тобою у спортзалі і це не випадково, адже до війни тебе передовсім знали як спортсмена, чемпіона з фрі-файту. Чому серед усіх видів спорту ти вибрав саме цей?
Насамперед, фрі-файт об'єднує всі види спорту в один. Це змішані бойові мистецтва. Я думаю, через те я його й вибрав, бо я людина з характером, вперта. Думаю, якщо б я вибрав, наприклад, якийсь один напрям, то мені б хотілося більше, було би мало.
"У мене був спорт і війна".
Я пригадую, дуже результативними для тебе були 2016- 2018 роки. Розкажи про змагання та свої чемпіонські пояси.
У школу "Характерник" я прийшов в 2011 році, вже був не дуже молодий. Людина, якщо хоче мати якісь результати, то їй треба максимально часу і максимально зусиль прикладати, щоб чогось досягти. Ну, я що міг, що від мене залежало, все зробив.
Маю чемпіонський пояс "Кубка Буковелю" 2015 року. Це чемпіонський пояс 2017-2018-го Spartan Fight, на чемпіонаті в Польщі я бився. Тоді я став чемпіоном чемпіону світу серед професіоналів за цією версією.
А третій пояс — це "Кубок Буковелю" також, де збиралися найсильніші спортсмени України, захищали і отримували пояси, то от я виграв у 2018 році. Майстер спорту міжнародного класу.
Що тобі було складніше, досягати спортивних вершин чи прилаштовуватися до реалій війни?
Воно в мене якось, знаєте, було все змішано. В мене був спорт і війна. Я був у добровольчому формуванні в "Правому секторі" в той час. В 2014 році, в принципі, тоді й почалась війна, бо всі говорять, що почалася в 2022-му, а я говорю, що в 14-му році.
Я їздив на ротації, між тим я приїжджав і бився. До речі, один пояс якраз і виграв у той час, коли приїхав. Практично не готувався, просто приїхав з війни голодний до спорту і мені так вдалося. Я тоді провів, до речі, за один вечір два бої.
"Фізкультура — це номер один, після того йде медицина".
Які з набутих навичок під час спортивних тренувань тобі стали в нагоді під час війни або заважають?
Абсолютно нічого не заважає, навпаки. Я навпаки всіх мотивую до спорту, бо вважаю, що на війні спорт — це є номер один. Коли в тебе немає нормальної фізичної підготовки, тобі буде дуже важко. Бо ти маєш бігати, скакати, нести, залежно від твоєї діяльності. Я, наприклад, гранатометник. Мені доводиться носити рюкзаки по 50 кілограмів з боєкомплектом, з водою, зі всім, бо ми заступаємо на багато днів.
У теперішніх реаліях війни треба нести дуже багато і дуже довго. Ну і, тим паче, ти не йдеш на прогулянці десь в парку, а в тебе постійні обстріли, постійна розвідка дронами, скиди, FPV. Це насправді дуже важко. І я вважаю, що фізкультура — це номер один, після того йде медицина, щоб в разі чого ти міг надати собі первинну медичну допомогу.
Як виглядає ваше тренування? Як ви там взагалі за тих обставин можете це робити?
Дивіться, людина, якщо хоче, вона собі за будь-яких обставин, знайде, як те чи інше зробити. Одні люди відпочивають, нічого не роблять, для інших людей відпочинок — це спорт. Ну, тим більше, коли розуміє, що воно врятує тобі життя. Повірте, життя дорожче, ніж просто прийти з позиції і поспати. В нас відбувається дуже просто, — щодня є загальна фізична підготовка. Це кросфіт, на витривалість вправи робимо.
Ми на стадіон собі йдемо. Я все зробив, знайшов шини, які треба котити, купили молот, абсолютно все своїми руками зробили і цього більше, ніж достатньо. У мене навіть є хлопці, які заходять на позиції, скидають відео і кажуть: "Я дякую вам за кросфіт. Це було круто. Я хочу на крос фіт ще".
Просто дуже важко. Насправді фізична підготовка має бути на високому рівні. Навіть до цього часу я велику частину свого життя приділяю спорту. І я розумію, що воно мені приносить плоди. Просто я не хочу бути, як кажуть, героєм посмертно. Я хочу бути живим героєм для своєї сім'ї, для своєї Батьківщини, а не мертвим.
Коли ти займався спортом, носив легку бороду, зараз борода в тебе густа й шикарна. Як за нею доглядаєш в умовах війни?
Бороду з 2012 року десь приблизно ношу. До цього голився.
Це данина моді чи настрій якийсь такий?
Мені подобається борода, так. Я її відрощую, але в мене нема того, що це мій якийсь оберіг, талісман чи ще щось.
А взагалі про обереги, в тебе, можливо, є якісь речі, які для тебе є визначальними?
Так, у мене є визначальні речі, в мене є машинка мого сина, маленька така іграшка. Я її постійно ношу з собою. А ще дружина мені зробила маленький такий альбомчик, 4 на 4 сантиметри з нашими фотографіями. І я декілька малюнків дітей своїх ношу.
"Не піду з тої війни, поки не буду в Криму".
Як ти опинився в "Люті"?
Історія дуже проста. Не був би я Микола Гринчук, якби я ніде не опинився. Приїхав до мене товариш із штурмового полку "Сафарі" і розказує: "Є нормальна тема, є хороший полк, пізніше буде формуватися бригада. Гарне забезпечення". І дуже велику роль грало, що в "Сафарі" були спортсмени, яких я знав, професійні спортсмени, які по MMA виступали, по фрі-файту. І я, не вагаючись, просто кажу: "Давай, все". І пройшов спочатку навчання і потрапив в полк та бригаду.
Якби ти охарактеризував об'єднану штурмову бригаду "Лють" тим, хто про неї нічого не знає, або зараз на тому етапі, коли визначається, до якого підрозділу доєднатися?
Я говорю свою думку, думку свого підрозділу, нам все підходить. Я задоволений повністю. Служба у нас чудова. Ну, в принципі, не служба, бо я всім своїм хлопцям говорю, що ми не служимо, а захищаємо Україну. І хлопці всі мотивовані, всім задоволені. Людина перед тим, як йти захищати країну, має собі сама вибрати те, де він хоче її захищати.
Я думаю, що війна ще не скоро закінчиться, хоча мені дуже хочеться, щоб закінчилася швидше. Я всім кажу: "В житті в Криму не був". Реально, я за своє життя не був в Криму. Я літав на чемпіонат світу в Лас-Вегас, в Китаї був на чемпіонаті, Європу об'їздив, а в Криму не був. Кажу, що не піду з тої війни, поки не буду в Криму.
"Не був би я Микола Гринчук".
Сьогодні ти до нас прийшов на милицях. Ти зараз на реабілітації в Тернополі. Чи можеш розповісти про своє поранення, про обставини, за яких ти його отримав?
Та, звісно, найголовніше, що кінцівки на місці. Так, я під час бойового виходу отримав поранення, мене прооперували. Зараз проходжу реабілітацію і повернуся скоро до хлопців на війну.
Тобто твоє тверде рішення після реабілітації туди?
У мене просто іншого рішення не може бути в житті. Рішення є одне, поки є війна. Просто великий шлях пройдено і багато чого витрачено. Зараз давати задню? Так, я би хотів сидіти вдома біля дітей. У мене троє дітей.
Не говоріть моїй дружині, чого він туди йшов, в нього троє дітей, він має мати відстрочку. Я не можу, не був би я Микола Гринчук, якби я лишився осторонь війни, яка відбувається в нашій країні.
Ти був на показі фільму "35 днів оборони Торецька" і я так розумію, що коли його знімали, то власне тоді ти був командиром роти вогневої підтримки штурмового полку "Сафарі".
Так, просто нашої роботи, як такої, не видно, бо ми вогнева підтримка. Ми прикривали команду хлопців, це мої побратими, хороші відважні люди, хороші бійці. Їм було нелегко, тоді було холодно, мороз і тоді окупанти дуже сильно пресували, наступали малими групами. Але вони, як ви бачили в фільмі, вдало залишилися добрим для нашої землі. Я вважаю, що Торецьк — то є наша земля. Це не фільм, це життя.
Нещодавно мені в соцмережі потрапило кілька дописів, в яких люди говорили, що на документалки загалом мало приходять в кінотеатри. І люди стикалися з тим, що сеанс може не відбутися, може сидіти один, двоє, троє людей. Це класно, що на тих презентаціях де був ти, було людей багато.
На мою думку, дуже важливо, щоб на такі сеанси ходили цивільні люди, щоб вони бачили реалії війни і те, що відбувається. Просто дуже прикро зараз мені особисто на 11-му році війни, якщо твій рідний, близький воює, брат твій чи взагалі якийсь друг, то ти дотичний до війни, а якщо в тебе нікого, то якось війна відійшла вже від цивільного населення трошки на другий план. Це насправді дуже прикро, бо те, що бачимо ми там, я би не хотів, щоб бачили мої діти, близькі і взагалі, люди, які не бачили війни.
"Я хочу, щоб діти жили в нормальній країні".
Сьогодні згадував про дружину, про своїх дітей. Як зараз тобі тут з ними? Як тобі на відстані без них? І взагалі, що ви з дружиною в першу чергу вкладаєте в них, виховуючи?
Насправді, на війні дуже важлива підтримка, коли тебе близькі підтримують. Коли в мене є можливість, я дзвоню дружині й кажу: "Ти прикинь, яка війна стала класна, що я собі з бліндажа чи з підвалу до тебе можу набрати і поспілкуватись". Мені дуже прикро, бо в мене малі діти й ті роки, коли вони були такі зовсім маленькі, я це все пропустив. Я розумію, що час назад не вернути. Але я хочу, щоб вони жили в нормальній цивілізованій країні, без навал окупантів чи ще чогось. Я розумію, для чого я це роблю.
Зараз, коли я приїхав додому, все чудесно. Мені дуже класно: і сім'я біля тебе, діти, доця до тебе підходить, обіймає, тато цьомає. Але я розумію, що зараз настане час і мені доведеться знову їхати. Мені дуже прикро, але я розумію, для чого я це роблю.
Ти мрієш про те, що будеш робити після війни?
Таке питання дуже цікаве, в принципі. Я не хочу загадувати наперед, бо я їду на війну. І я просто не знаю, що буде зі мною в майбутньому. Я хочу бути живим героєм. Але просто зараз щось мені планувати і думати ще зарано. От коли настане перемога в Україні, тоді ми з вами зустрінемося і ви мене запитаєте, я скажу, що я хочу.
Ми би були б раді почути, що ти побував в Криму після перемоги.
Так, дякую. Я теж дуже хочу туди потрапити.
Довідково про Миколу Васильовича Гринчука
Спортивні досягнення:
- майстер спорту міжнародного класу зі змішаних бойових мистецтв
- чемпіон України
- володар трьох чемпіонських поясів
- переможець міжнародних турнірів
2014-2015 роки — брав участь в антитерористичній операції, в обороні селища Піски Донецької області, за що був відзначений нагрудним знаком "За звільнення та оборони селища Піски 2014".
Відзначений нагрудними знаками:
"Добровольчий український корпус 2014"
"Орден лицарський хрест добровільця 2016 року"
Медалі:
"За службу Україні"
"25 років збройним силам України" 2016 рік
Із початку лютого 2023 року на службі в штурмовому полку "Сафарі", об'єднана штурмова бригада "Лють" (Національної поліції України) на посаді командира роти вогневої підтримки, старший лейтенант.
Брав участь у бойових операціях в Курдюмівці, Кліщіївці, Майорську, Часівому Яру, Шумах, Північному, Дружбі, Торецьку. У вересні 2024 року отримав поранення при виконанні бойових обов'язків в населеному пункті Торецьк. Після лікування повернувся на передову.
У липні 2025 року, виконуючи бойове розпорядження, отримав поранення.
Нагороджений нагрудним знаком командування об’єднаних Збройних сил України "За службу та звитягу" третього ступеня, заохочувальною відзнакою головою управління розвідки міністерства оборони України — вогнепальною зброєю, відзнакою від командування Сухопутних військ Збройних сил України нагрудним знаком "За особисту хоробрість".
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp
