Відродження давнього човнобудування та старовинних ремесел – саме такі цілі ставлять перед собою творці парку історичної реконструкції "Оствиця" у Рівному.
В ексклюзивному інтерв’ю Суспільному керівник та один із засновників проєкту Юрій Ойцюсь розповів про процес створення парку, а також про те, чим простір приваблює туристів.
— У 2019 році ви започаткували цей проєкт. Згадуючи минуле, дивлячись на те, скільки ви всього зробили, розкажіть про завдання, які ви ставили для себе у 2019 році та чи досягнули їх зараз?
— Вони постійно змінюються і, зважаючи, що зараз війна, то я думаю, ми навіть їх перевиконали. Тому що були першочергові: будівлі побудувати, човни, якусь кількість, розвинути атракції. Є величезна проблема — брак кадрів. Через це у нас ще повністю не функціонує вулиця прадавніх ремесел. Це проєкт, який з'явився як ідея пізніше, який ми "доточили", коли зрозуміли, як воно має функціонувати. Тому що був проєкт початковий, ми його потім на якомусь етапі змінювали, не критично, але бачення деяких речей трошки змінилося.
Як виник парк історичної реконструкції
— Які сенси ви закладали в Оствицю у 2019 році? Сенси, які вона має зараз, у 2024 році — чи відрізняються вони?
— Воно так і є — парк історичної реконструкції для сімейного відпочинку, але війна підкоригувала трошки, що чоловіків майже немає, є тільки жінки і діти. Тобто у нас аудиторія зсунулась, немає реконструкторів як таких, фестивалів, немає розвитку реконструкторського руху. Ми намагаємося розвивати за допомогою вулиці прадавніх ремесел історичну складову. Знаходимо майстрів, у нас зараз функціонують три хатинки з майстрами. В принципі, ми тримаємо цю лінію, але є певні зміни внаслідок війни.
— Якщо говорити загалом про концепцію Оствиці, побудову парку. Чи можете розповісти більше про його частини?
— Нам допомагав розвивати цю концепцію Дмитро Котляров. Ми їздили з його працівницею в Польщу в БіскупінБіску́пинське городи́ще — городище лужицької культури біля міста Познані (Польща).. Дивилися, вивчали досвід інших парків за кордоном. У нас було трошки інше зонування, і коли в процесі ми почали територію приводити до ладу, прийшла ідея, щоб зробити територію буквою "О", колом. Тепер, якщо ти заходиш з вежі, повертаєш відразу праворуч, ти йдеш по колу. Там кому що цікаво: якщо якась історична складова — праворуч, якщо тваринки — ліворуч, бо відразу зліва у нас іде кошара з овечками, праворуч ідуть прадавні будівлі. Зараз їх є чотири, п'ята — вежа. Функціонують три будівлі, п'ята — квестова, зараз поки що вона підвисла.
Ідеш вулицею — там гостинна хата, де Алла і Юра Ковальчуки. Йде реконструкція традиції Полісся, вони з дітьми грають традиційні ігри, відбуваються прадавні обряди. У них шалений досвід. Наступна — гончарна майстерня. Це хатка з дерев'яним дахом. Далі у нас Ірина Кухар — там теж різні прадавні ремесла. У неї нема чіткого спрямування, тому що вона робить руками дуже багато: і плете, і з соломою працює. Вона спеціаліст у великій кількості ремесел. І хатка знахаря поки що не функціонує, ми не встигли закінчити. Вона, за сумісництвом, буде квестовою хатинкою.
— Якщо говорити про будинки, ви реконструюєте їх. Розкажіть про історичні джерела, ви надихаєтесь чимось, повністю відтворюєте чи все-таки це більше ваша творчість?
— Деякі будинки, такі як майстерня, ми трошки робимо сучаснішими, тому що нам треба під сучасні потреби їх заточувати. Якщо брати дикий зруб, наприклад, ми вивчали багато літератури. Вона є, проблема тільки з верхніми частинами, з дахами. В основному, коли розкопки йдуть, то знаходять стіни і фундаменти. Щодо дахів ми спираємось на етнографію більше, тому що дахи не збереглися. Гостинна хата — це шестикутна поліська хата, вона з часів Русі, більше належить до етнографії, а інші хати в нас ідуть — або класичний зруб, або класична каркасно-стовпова.
— Наскільки легко зараз знайти майстрів, які цікавляться давньою історією, плекають традиції і які будуть не просто зацікавлені у фінансах, а й працюватимуть душею?
— Фінансовий план насправді дуже важливий. Ми, мабуть, тому й втратили всіх майстрів, тому що люди не вміють на цих прадавніх ремеслах заробляти, вони в нас непопулярні і ми, на жаль, їх втрачаємо. Зараз є така негарна тенденція, що ці майстри зникають, більше беруть якоїсь китайщини на ярмарки й фестивалі. Якість майстрів падає шалено. Тому зараз, мабуть, потрібно буде вирощувати своїх майстрів, поступово їх набирати, вчити і це все назад повертати. Треба це все поступово відроджувати, робити популярним, переймати досвід, який є за кордоном. Люди є, спеціалісти є, просто вони пішли не в ту сторону.
Човнобудування на Оствиці
— За п'ять років, яким заходом чи проєктом в межах Оствиці ви найбільше пишаєтесь, про що б ви хотіли розповісти?
— Найбільша фішка Оствиці — це човни. Насправді ідея — розвинути взаємодію човнів з озером. Не тільки, щоб були у нас сучасні човни, а й моторні човни, яхти, щоб у нас була рампа, на якій можна було приїхати і спуститися на воду. Тому що в багатьох містах України це розвинено. Люди мають свої човни, вони ставлять їх на воду, на них відпочивають. У Рівному це теж можливо, за умови, що цього будуть хотіти люди, буде інфраструктура, чиста вода і так далі.
Перший човен — Дракар Гунгнір. Ми його робили на території краєзнавчого музею, це взагалі був цікавий досвід. Нам надзвичайно помогли хлопці з куреня Печерської сотні, в них є свій байдак, і вся історія, що стосується човнів, почалася з них. Ми зробили на Покрову фестиваль, виграли грант Українського культурного фонду і привезли байдак: він був з гарматою, стріляв, це було ефектно. Черга була з дітей і дорослих. По Горині ходив байдак, я загорівся тоді човном. Ми з Олегом Петренком починали працювати. Я кажу: «Зможеш зробити човен?», я там якісь знайшов креслення приблизні, каже: «Ну, можна спробувати». З того й почалася вся історія човнобудувавання. У нас стоїть на березі Фрея, ми теж в братів Білецьких з Херсона дуже багато консультувались.
— Зараз до вас можна звернутися за консультацією?
— Так, ми даємо консультації, тому що все, що могли — ми перейняли. Насправді там є нюанси, але база така, що за короткий час можна це вивчити. Найважче це, як мистецтво, ходіння під вітрилом. Це вже досконалість не знає меж, ти вчишся, як його піднімати, як ставити. Це такі довгі процеси, все життя цим можна займатися. А саме човнобудування — це вже майстерність майстра, який працює з деревиною.
Повну версію інтерв'ю з Юрієм Ойцюсем дивіться у відео.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook