Вдова загиблого прикордонника, яка евакуювалась з Луганщини на Рівненщину, розповіла історію родини

Вдова загиблого прикордонника, яка евакуювалась з Луганщини на Рівненщину, розповіла історію родини

Ексклюзивно
Вдова загиблого прикордонника, яка евакуювалась з Луганщини на Рівненщину, розповіла історію родини
. Фото: архів сім'ї Гуртових

26-річний прикордонник Артем Гуртовий загинув 10 травня під час авіаудару по Лисичанському нафтопереробному заводу. У нього залишились дружина та двоє однорічних доньок-двійнят. Вдова Артема Дар'я разом з сім'єю вже з окупованого Старобільська евакуювалася на Рівненщину. Вона розповіла Суспільному історію своєї родини та про перші дні окупації.

Чоловік, батько, син та друг

"Артем з дитинства мріяв бути військовим, хотів вступати у військову академію, але через війну у 2014-му реєстрації на ЗНО постійно переносили і він на деякі екзамени не встигав. До університету він не вступив і, щоб не втрачати час, пішов навчатися до коледжу. Разом з тим був волонтером, з друзями плів маскувальні сітки.

Після коледжу він вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка та навчався на еколога. У 2019 році вирішив стати прикордонником у Луганському прикордонному загоні імені Героя України Пікуса, підписав контракт і почав військову службу.

Дружина загиблого прикордонника, яка евакуювалась з Луганщини на Рівненщину, розповіла історію родини
Фото: архів сім'ї Гуртових

Ми познайомились з ним в університеті. Разом були студдеканами, на зборах, робили спільну справу. В 2019 році він під час виконання бойового завдання отримав поранення і ми почали більше з ним спілкуватися, я його постійно підтримувала і так закрутилося.

Наша історія не така, як у всіх. Ми не зустрічались з ним роками, ми прозустрічалися два тижні і він запропонував поїхати у Львів. Ми там пробули три дні, повернулися додому і почали жити разом.

На перший місяць зустрічань я подарувала йому фотосесію, всі сміялися, що це якось по-дурацькому. Ми були впевнені, що завжди будемо разом.

Загиблий Артем Гуртовий
Перша фотосесія Дар'ї та Артема, м. Старобільськ, грудень, 2019. Фото: архів сім'ї Гуртових

Ще через кілька місяців Артем зробив мені пропозицію.

Загиблий Артем Гуртовий
Артем зробив пропозицію Дар'ї на День закоханих, коли вони разом з друзями поїхали до м. Сєвєродонецька, лютий, 2020. Фото: архів сім'ї Гуртових

Грандіозного весілля в нас не було, ми вирішили просто розписатися. Спочатку планували це зробити на День Незалежності, але коли ми пішли подавати заяву, він каже: "Ні, тільки не 24-те, бо в мене змагання по футболу".

Загиблий Артем Гуртовий
Фото у день розпису Дар'ї та Артема Гуртових, м. Старобільськ, серпень, 2020. Фото: архів сім'ї Гуртових

У нас було багато планів, надій та мрій. Перша мрія здійснилась – це наші донечки, мріяли про одну, а вийшло одразу подвійне щастя. І коли тільки дізнались — я вперше побачила його сльози, тепер ми розуміємо, що все не просто так було.

Я одразу казала, що якщо в мене буде донька, я назву Емілією, а коли дізналися, до в нас буде дві донечки, то друге ім'я обирав Артем. Він довго думав, а потім каже: буде Мирослава — ім'я, яке несе мир.

Вторгнення РФ

20 лютого 2022 року нашим донечкам виповнився рік, Артем взяв відпустку і ми вирішили святкувати вдома. Зробили напередодні фотозону, все організували, а 20 лютого прокидаємось — все лежить на підлозі. Артем мені ще тоді сказав: "Оце останній раз була твоя вигадка, що ми робимо все самі". Але ми все швиденько почепили назад, прийшов фотограф і фотосесія відбулася.

Це був останній раз, коли уся родина зібралась разом. Виходить, що всі останні родинні фото ми зробили в цей день.

Дружина загиблого прикордонника, яка евакуювалась з Луганщини на Рівненщину, розповіла історію родини
Останнє родинне фото сім'ї Гуртових, м. Старобільськ, лютий, 2020. Фото: архів сім'ї Гуртових

22 лютого ми поїхали до нього додому погостювати. Пробули там години три, йому зателефонували з роботи і сказали, що посилюють кордони і що в нього доба на збори.

Загиблий Артем Гуртовий
Фото: архів сім'ї Гуртових

Ми повернулись додому. Якогось страху не було, я його збирала, як у постійне відрядження. 24 лютого він мав їхати у Новопсков у свою прикордонну комендатуру швидкого реагування.

Коли почалось повномасштабне вторгнення і на кордоні накрило Градами, Артем на той момент ще збирався. Були черги і паніка на заправках. Поки вони туди доїхали, селище було вже майже окуповане, тому він повернувся додому.

Ніхто не знав, що робити, але одного разу під вечір він прийшов і сказав: "Я більше не прийду, бо ми виходитимо в ніч і нам будуть казати, що треба робити. Я просила його не йти, а він мені відповів:

"Це мій обов'язок. І якщо я не піду, то все наше майбутнє, яке ми планували — буде Росія. Ти цього хотіла? Як я буду дівчатам в очі дивитися?"

І він пішов. Наступного дня вони виїхали з нашого міста і зв'язок був далі лише телефоном, поки він був.

Загибель Артема

8 травня в нього був День народження, ми йому не могли додзвонитися.

9-го він подзвонив востаннє. Сказав, що їх перекинули в Луганську область на три дні. Я кажу: "Назви хоча б першу літеру міста, де ти є". А він каже: "Л." І я розумію, що це Лисичанськ. Ми дуже довго з ним розмовляли, я йому показувала плакати, які ми разом з дівчатами йому малювали до свята. Ми розмовляли хвилин десять. Більше він не дзвонив.

Загиблий Артем Гуртовий
Фото: архів сім'ї Гуртових

Артем разом з побратимом заступив на чергування на нафтопереробному заводі у Лисичанську, його обстріляли війська РФ.

10 травня зв'язок знову пропав. Подзвонила моя знайома, сказала, що загинув побратим Артема. Попросила, щоб я спитала в чоловіка, чи це правда. Я набираю — нема зв'язку. Думаю, ну, наступного дня з'явиться, тоді спитаю.

Сама сіла і думаю: якщо їм подзвонили, а нам — ні, значить з Артемом все нормально. Ми раніше з ним піднімали цю тему і він казав, що якщо щось трапиться, то мені повідомлять.

11 травня мені зателефонували на Viber з незнайомого номера і сказали, що Артем загинув. Чоловік розповів, що Артем загинув під час авіаудару у пост спостереження, де він був. Я питаю, як його впізнали, каже — його упізнали побратими. Я кажу, поки ми його не побачимо — я не дам дозвіл на його поховання. Він вислав мені фото з моргу і я зрозуміла, що це мій Артем.

Тіло Артема повезли спочатку до Бахмуту, а звідти — у Дніпро, де його 20 травня поховали на Краснопільському військовому цвинтарі.

Його побратими і досі скидають мені фото снарядів з написом "За Артема Гуртового" та відео їх випуску з криком: "За Гуртового! За Старобільськ!". Хтось прапорець поставить на Майдані, теж "За Артема Гуртового і Герої не вмирають", це так приємно, що пам’ятають, підтримують, адже, немає нічого ціннішого за пам'ять.

Життя в окупації

Старобільськ був окупований з 1 березня. Спочатку не виїжджали, бо думали, що це все швидко закінчиться. А потім вже не було можливості, бо перекрили дорогу та не випускали.

На початку травня, якраз за кілька днів перед своєю загибеллю, Артем подзвонив і сказав: збирайтесь і виїжджайте. Ми не розуміли, чому така паніка. Але вирішили перенести на 15 травня.

В Україну можна було потрапити лише через Росію, Латвію, Литву і Польщу. Люди на митницях стояли тижнями, плюс ці допити. Одну людину могли перевіряти до семи годин. Багато кого здавали свої ж люди. Ну і друге — ціна. Оплата спочатку була до тисячі доларів за людину, а оскільки нас з дівчатами троє, то треба було платити три тисячі незалежно від того, чи сидітиме дитина в мене на руках. Я не ризикувала так їхати.

Ми не знали таких страшних бомбардувань. Російські війська просто зайшли. Пропав зв'язок, телебачення. Ми до 1 березня телемарафон не вимикали, а тут вмикаєш телевізор, а там — російські канали.

Була нестача продуктів. Суміші коштували тисячу гривень за банку, підгузки, ті, які я купувала за 250 гривень, коштували 700. А у квітні вони почали завозити свої продукти. Ми купляли лише все необхідне для дівчат. Не хотіли спонсорувати їх підприємства.

Банкомати перестали працювати. Поступово почали забирати гривні. Можна було розраховуватись лише рублями. Люди, які обмінювали гривні на рублі, брали собі 10-15%. А потім курс став один до одного і шампунь, який коштував 400 рублів став 400 гривень.

Була також проблема з ліками. Ми втрьох з дівчатами взагалі в кінці лютого захворіли на вітрянку. Я ще хвилювалась, що Артем також захворіє.

Одного дня ми з дівчатами поїхали до мами Артема і туди приїхали з допитами. Приїхала фура, чоловік десять амбалів зі зброєю.

Далі все було як у фільмі. Мама Артема вийшла до них, вони спитали, чи Артем тут проживає. Вона каже: це мій син, він тут не живе, а я — староста і в сільраді. Вони кажуть: давайте хтось зараз з вами піде і перевірить комп'ютер у сільраді. А вона їм: далеко йти, поїхали разом. Вони сіли і поїхали. І так в нас з дівчатами з'явилась можливість зібрати всі речі та іграшки і втікти сусідніми вулицями. Ми з дівчатами бігли у дощ, бруд і з вітрянкою.

В них не було ніяких даних про те, що Артем військовий та учасник бойових дій. Це були просто наводки людей.

Евакуація

20 червня з'явилася можливість евакуюватися від волонтерів з української сторони. Ми виїжджали через Печеніги на Харківщині. Це була неофіційна евакуація і гарантії на те, що ти виїдеш живим, ніхто не давав. І я вирішила: якщо в нас доля така, як в Артема, так і буде.

Там треба було переходити через дамбу метрів 700. Вона постійно обстрілювалась, там навіть пішки було йти небезпечно, але ми пройшли. І коли тебе вже зустрічають наші українські волонтери і розмовляють твоєю мовою — це було щось неймовірне.

Волонтери привезли мене, дівчат, маму та мого 14-річного брата до Харкова, а звідти — до Дніпра. Але в Дніпрі я зрозуміла, що не зможу там жити. Важко, особливо коли я відвідала кладовище і побачила, скільки їх там, побачила, наскільки велике місто і пережила прильоти, я почала хвилюватися за дівчат.

Життя після

Ми вирішили їхати на Рівненщину, тому що тут працює мій брат. Він пожежник і його з колегами перевели на Рівненщину. Тут також мої знайомі. Тому краще поїхати туди, де твої друзі.

Дружина загиблого прикордонника, яка евакуювалась з Луганщини на Рівненщину, розповіла історію родини
На фото Дар'я Гуртова з доньками — Емілією (зліва) та Мирославою (справа), м. Костопіль, Музей лісу, серпень, 2022. Фото: архів сім'ї Гуртових

З житлом у Костополі мені допомогли знайомі. Вони розповіли нашу історію старості округу Миколі Ковальчуку і він запропонував нам свою допомогу. Його родина на початку війни виїхала за кордон, а він сам пішов служити.

Він сказав, що ми можемо безплатно жити в його квартирі і навіть не платити за комунпослуги. Але за комунпослуги ми все-таки платимо. Він постійно пропонував допомогу і з оформленням документів, давав поради щодо того, куди потрібно звертатися з того чи іншого питання. Нам взагалі дуже багато людей на Рівненщині допомагали просто так. Я не знаю, чи така допомога відчувалась би в нашому рідному селищі.

Дружина загиблого прикордонника, яка евакуювалась з Луганщини на Рівненщину, розповіла історію родини
м. Костопіль, Музей лісу, серпень, 2022. Фото: архів сім'ї Гуртових

Артем хотів і мріяв, щоб ми жили в Україні, мріяв про будинок в Карпатах, про сімейні спільні подорожі Україною та за кордон, хотів, щоб донечки розмовляли українською, вчили вірші та слухали пісні українських виконавців… Обов’язково все буде так, як він хотів. Я зроблю для цього все, бо він заради нашого майбутнього зробив набагато більше – віддав своє життя!

Читайте також

  • У Рівному відкрили перший пункт обігріву на вулиці. Як працюватиме та скільки таких буде
  • Аби обігріти Авангард, Рівнераду просять виділити майже 30 млн грн. В УКБ пояснили потребу
  • Що робити при перебоях з мобільним зв'язком та інтернетом при відключенні світла. Пояснення спеціаліста
  • Куди дзвонити, якщо не посипано чи не розчищено. На Рівненщині з першим снігом почали діяти гарячі лінії

Читайте нас у Telegram: екстрені новини та щоденні підсумки

Підписуйтесь на рівненське Суспільне у Viber

Долучайтесь до нас в Instagram

Ми у Twitter

На початок