Про людей з Рівненщини, чий досвід надихає силою духу та відданістю, розповідало у 2025 році Суспільне. Історії полярниці Тетяни Баглай та 95-річного упівця Йосипа Мельника, дитячого хірурга-клоуна Миколи Поліщука та волонтерів Любові Костюк і Людмили Климюк — усі вони показують мужність, турботу і стійкість. Історії Григорія Солов’я, який вижив у лісі, та Любомира Столярчука, який народився у перший день великої війни, нагадують про надію й силу людини навіть у найскладніших обставинах.
Суспільне пропонує пригадати ці історії.
Полярниця зі Здолбунова
Тетяна Баглай провела рік на антарктичній станції "Академік Вернадський", досліджуючи морський планктон. В Україну вона повернулася 4 квітня 2025 року й розповіла Суспільному про враження від синьо-жовтого прапора на пірсі станції, зустріч із пінгвінами та китами, протоку Дрейка та інші моменти.
"В принципі, мені було досить легко на станції. Комфортно. Хочеться ще. Звичайно, це не від мене залежить, але чесно — хочу стати учасницею ще якоїсь майбутньої експедиції. Зараз готую документи і подаю на конкурс до 31 експедиції, а чи пройду, чи не пройду — буде видно в майбутньому".
Історія Тетяни Баглай – про відданість своїй професії, наполегливість у дослідженнях та сміливість у відкритті нових горизонтів у найекстремальніших умовах.
Відео про те, як жила і працювала полярниця з Рівненщини серед пінгвінів і криги
95-річний упівець сортує сміття і донатить на ЗСУ
Йосип Мельник у 95 років користується соцмережами, пише вірші, а ще на підтримку української армії сортує сміття та донатить. Він один з найстарших жителів у селищі Смига, що на Дубенщині. П'ять років у 1950-х провів у сталінських таборах за участь в УПА.
"Мрія тільки одна — щоб наша країна була незалежна, щоб москалі більше нас не мучили. Щоб та Москва розпалася на дрібні шматочки. І щоб наша Україна піднялася на ноги. Така одна в мене мрія. З цим я живу", – зізнався 95-річний упівець.
Це історія боротьби, стійкості та любові до України у будь-якому віці.
У червні Василь Мельник розповів про своє життя Суспільному
Дитячий хірург та лікарняний клоун
Складні операції у дитячій лікарні з роботою лікарняного клоуна поєднує Микола Поліщук, бо вважає, що "не можна лікувати тіло, не полікувавши душу".
Він очолює хірургічний центр Рівненської обласної дитячої лікарні. У березні 2025 року закінчив школу лікарняної клоунади у Рівному й тепер виходить до пацієнтів у новій ролі разом із командою "Лікарняні клоуни Червоні носи".
"Ти знаєш, що з нічого ти маєш зробити виставу, феєрію. Ми повертаємося до витоків того справжнього мистецтва лікування, починаючи зі слова, зі спілкування. Тому я в дикому захопленні, що в мене така пригода в житті трапилася і вона триває далі".
Це історія про відданість, увагу до пацієнтів і поєднання роботи з хірургії та творчості.
Сюжет Суспільного про те, як дитячий хірург став лікарняним клоуном
Дорога додому
З початку повномасштабної війни волонтери "ДАР", яка діє на базі будинку ветеранів у Рівному, супроводжують важкопоранених військових по Україні, повертаючи їх додому, відвозять на операції у інші області та супроводжують у фронтові регіони.
У 2025 році знімальна група Суспільного поїхала в один з таких рейсів. Військові Андрій та В'ячеслав здолали 750 кілометрів із Рівного до Одеси, щоб знову побачили свій дім.
"В Андрія важке поранення, він не може сам пересуватися, тому моя місія, як водія, доставити його додому. Де потрібно піднести, де потрібно пересадити. І, намагаємось зрозуміти бійців, їхній біль, і переймаємось ним, уважні до них. Славік теж має певні ушкодження, але йому наша допомога не потрібна, ми його просто веземо додому. У такі моменти радієш за нього, разом з ним переймаєш цю радість, розумієш, що він їде туди, де його чекають", — пояснив волонтер, водій швидкої Ігор.
Це історія про волонтерів, які допомагають пораненим бійцям повертатися додому та дарують відчуття турботи й підтримки під час складної дороги.
Сюжет Суспільного про дорогу додому для Андрія та В'ячеслава
За кермом 30-річного ВАЗу
Любов Костюк — 69-річна волонтерка та кур’єрка. Щосереди вона вирушає за продуктами та гільзами для фронту, не уявляючи свого життя без допомоги іншим.
Любов Костюк розповіла, що після кур'єрської роботи переводить подих — і йде у волонтерський центр плести сітки. Мріє про одне:
"Щоб скоріше закінчилася війна — це найголовніша мрія. Ну й здоров'я, звісно, але то таке, все прибуде. Головне, щоб війна закінчилася і не гинули діти. Щоб не було стільки сиріт і калік, скільки їх вже є".
Історія Любові Костюк – про те, коли волонтерство стає стилем життя.
Більше – у сюжеті Суспільного за квітень
Весла в руки — і по гриби
69-річна Людмила Климюк перетинає річку Стир човном, щоб потрапити до лісу й зібрати ягоди та гриби.
Для жінки це не просто маршрут, а частина життя, до якого вона повернулася після сорока років у Рівному.
"У 2013 році приїхала доглядати батьків стареньких. І ось так залишилася тут [у селі Шибин — ред.], аж до тих пір. Виросла тут на воді, як то кажуть", — розповіла вона.
Історія Людмили Климюк – про те, як після сорока років у місті жінка знову живе так, як виросла — на природі й з човном.
Про неї Суспільне розповідало у вересні
Знає напам’ять й співає понад 100 пісень
Понад сотню народних пісень — від веснянок і колядок до давніх весільних та воєнних мотивів – знає 87-річна Василина Камінська з села Білятичі на Рівненщині. Жінка майже пів століття тому втратила зір.
"Бо якби я бачила, то я вам все сказала б… А то я з 1978 року не бачу. Але живу — і дітей поженила, і внуків, а тепер уже й правнуків треба. Я, як вночі виб’юсь зі сну, то співаю. Будь-яку пісню", — розповіла вона.
Історія Василини Камінської – про те, як людина зберігає та передає культурну спадщину свого краю, попри втрату зору.
Про Василину Камінську Суспільне розповідало у березні
Життя у хрестиках
Сергій Наход із Володимирця власноруч вишиває сорочки, рушники та подушки, зберігаючи традиції рідного краю. Він понад сорок років присвятив вишивці й зібрав власну колекцію виробів. Захоплення розпочалось із дитячої обіцянки матері, яка мріяла про доньку:
"Мамо, я навишиваю", — пригадав чоловік.
Це історія про відданість народному мистецтву та силу маленьких щоденних справ у збереженні культурної пам’яті.
Про Сергія Находа Суспільне розповідало у лютому
У 92 роки на городі
У 92 роки Ганна Пахай продовжує працювати на городі, показуючи, що вік — не перепона для активного життя. Жителька села Безодня пригадала, як колись у селі збиралися на вечорниці, вели господарку та жили міцною спільнотою. Й нині жінка сумує, що село сильно порідшало:
"Казали, що було 70 хат… Тепер вимерли й нема нікого. Звідси пуста хата, і звідси пуста хата, і там пусті хати".
Ця історія про силу духу та активне життя в похилому віці, збереження традицій, попри зміни та спустошення села.
Більше про життя Ганни Пахай та її односельців із Безодні — дивіться у випуску "Село... де люди?"
Олена Панчук та родина Примаків — всиновлення та виховання дітей
Олена Панчук та Орися Примак з Рівненщини створили домівку для десятків дітей, даруючи їм тепло та турботу.
Олена Панчук із села Прикордонне на Рівненщині 16 років тому всиновила трьох дітей разом із покійним чоловіком. Найменший з них, Павло, навчається на тракториста-слюсаря в місцевому коледжі. Жінка зізналася, що всиновлення стало для неї місією після трагедії — загибелі її доньки з немовлям:
"Я така задоволена, що я їх вигляділа. Не можу передати. Я виконала свою місію".
Більше про життя людей у селі Прикордонне дивіться у першій та другій частині випуску "Село... де люди?".
Дарують сиротам другий шанс на сім’ю
Родина Примаків із села Нова Українка на Рівненщині 18 років дарує дім дітям, які його втратили. За цей час через їхній дитячий будинок сімейного типу пройшло 40 дітей, а тепер під їхньою опікою — 12 вихованців. Історія почалася з трьох дітей, яких подружжя взяло у 2007 році, маючи власних трьох.
“Сім’я — це місце, куди хочеться йти. Це об'єднання людей із спільними інтересами, із спільними бажаннями, із спільним побутом, із спільною радістю, із спільним горем. І це ті люди, які тебе чекають і люблять безумовною любов'ю”, — зауважила Орися Примак.
Про сім'ю Примаків – у сюжеті Суспільного в жовтні
Історії Олени Панчук і Орисі Примак – про те, що родина — не лише кров, а насамперед вибір, турбота і щоденна праця.
Ветеран війни – директор ліцею
Ветеран війни та вчитель предмета “Захист України” Віктор Мельничук очолив Рівненський ліцей №27, маючи намір застосувати у школі досвід, здобутий на фронті. Наприкінці 2022 року він приєднався до Збройних сил України, пройшов підготовку у навчальному центрі ДШВ та служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді, виконуючи бойові завдання на Мар’їнському напрямку. Після травми ветеран повернувся додому та переглянув свої професійні пріоритети.
“Досвід фронту переконав мене, що навчання молоді базовим військовим і медичним навичкам слід починати ще в школі”, — зазначив Віктор Мельничук.
Це історія про те, як війна формує нове покоління керівників закладів освіти та як бойовий досвід можна використати у вихованні молоді.
Суспільне також спілкувалося з Віктором Мельничуком як з вчителем предмету "Захист України".
Чотири доби блукав лісами і болотами
71-річний Григорій Соловей чотири доби блукав лісами та болотами, шукаючи дорогу додому. Він поїхав по гілля для віників, але збився з маршруту, коли побачив у глибині нетрів світло, схоже на фари автомобіля:
“Іду, іду — знову світло… Я разів, напевно, 20 зупинявся. Там очерет під стелю, з цього боку лоза, канави боброві. І такі дуби! Я таких дубів ще не бачив”, — пригадав він.
Перші дві доби Григорій Соловей майже не спав, харчувався калиною та лепехою, а воду набирав з болота. Вивели чоловіка на дорогу двоє підлітків, а згодом його помітили енергетики, які їхали на аварійний виклик. Удома його зустрічали дружина й донька, які вже втратили надію побачити його живим.
Це історія про людину, яка, опинившись в екстремальній ситуації, вижила завдяки власній стійкості та допомозі місцевих жителів.
Сюжет Суспільного із Григорієм Солов'єм після повернення додому в жовтні 2025 року
Народжений у перший день великої війни
Любомир Столярчук народився 24 лютого 2022 року — у перший день повномасштабного вторгнення. Він з'явився на світ у Дубенському пологовому будинку. Мама Людмила про народження сина розповідала так:
“Я о другій годині подзвонила до чоловіка, а він каже: «Війна». А я: «Яка війна?» Тоді почула сирену… Народила я сина о 15.40, боялася, щоб ракета ніде не впала, бо я ж з дитиною. Водночас плакала з того горя, що так важко, і раділа, бо народився син — назвали його Любомир, щоб любив мир. Найголовніше, щоб мій хлопчик далі бігав, ходив своїми ніжками, був здоровим і щоб усі діти були радісні, щасливі, не знали горя”.
Людмила — багатодітна мама, і старші діти допомагають їй удома.
Це історія про нове життя та надію для України навіть у найскладніші часи.
Сюжет про Любомира Столярчука Суспільне робило 24 лютого 2025 року
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
