Полтавець Віталій Запека до війни був фотохудожником, а потім став письменником і перейшов на українську мову. Він – боєць територіальної оборони, вперше у зону бойових дій поїхав близько 8 років тому, а після повномасштабного вторгнення Росії довелося повернутися до військової справи. Більше розповів у інтерв’ю Суспільному.
– Ваша літературна діяльність почалася буквально з окопів. Ви почали писати тоді, коли 2015-го року пішли добровольцем на схід?
– Так, на війні. І війна – це не лише стрілянина, «бабахи». Це й очікування, чергування. Ці роздуми посилюються, яскраві під час екстремальних ситуацій. І коли викладав фотографії (публікував у соцмережах – ред.), то частину цих роздумів під знімками викладав. І якось непомітно для себе з’явилися просто розповіді, нариси, романи.
– Про фото давайте теж уточнимо. Ви були фотохудожником, так?
– Так, до війни я був фотохудожником. 2013-го року, здається, за рейтингом журналу «Photographer» був у топ-100 як фотохудожник-портретист в СНД (? – Співдружність Незалежних Держав – регіональна міжнародна організація Азії та східної Європи, до якої входить низка пострадянських країн). Черга на кілька місяців стояла на портретні фотосесії, ню, серед дівчат був популярний.
Віталій Запека. Фото: Суспільне Полтава
– Зараз ви фотографією не займаєтеся?
– Майже не займаюся. Я знову взяв на війну фотоапарат, але більше відчуваю себе вже письменником.
– Але фотографія вам допомогла стати військовим, бійцем?
– Мене не хотіли пускати в добробат (добровольчий батальйон – ред.), бо старий – аж 47 років, бо цивільна професія. Як жартував начальник штабу – «не кіллер». Він хотів, щоб мене завалили на психотестах, а я замість цього зробив цьому майору, жінці чудову фотосесію. І вона сказала, що краще за мене тести ніхто ще не проходив. Людина, як я, навіть на війну потрапляє нестандартно.
– В лютому ви стандартно потрапили на війну?
– Як простий смертний. Прийшов у військкомат, відстояв 300 метрів у черзі. Один день виділив на упорядкування своїх справ, дочекався своїх друзів-атовців з їхніми сім’ями із Луганщини, прилаштував. І ми разом на ранок 25 (лютого – ред.) уже були у військкоматі.
– Література вас теж не полишає?
– 24 (лютого – ред.) я відправив у видавництво «Віват» рукопис, який вони хотіли у мене, домагалися років 1,5, може 2. Я там був чимось незадоволений, у мене складно забрати рукопис. Видавці від мене ридають. А той я надіслав, але з приміткою, що якщо я загину, то тоді друкуйте. Можете уявити: я такий непідкупний, чесний, але вони мене підкупили – для мого взводу відправили плитоноски, медицину, шоломи. На початку війни повний «голяк» був із цим. Я такий: «Так, тоді хіба я хочу? Мушу». І зараз ця книжка готується.
Письменник та боєць із Полтави Віталій Запека. Фото: Суспільне Полтава
– Що то буде за книга?
– Дитяча. Називається «Полінка в країні дурниць» або умовна назва «Полінка 6», бо там від дівчинки-шестирічки (оповідь – ред.).
– Давайте про «Полінку» більш докладно. Вона ось тільки вийшла друком, але написана раніше, так?
– Я її написав на війні. 2018-го чи 2019-го року дізнався, що моя донька чекає на дитинку. І розумів, що можу загинути, що у моєї онуки майбутньої може не бути спільних спогадів зі мною. Тому я ці спогади написав наперед. І от – «бабах», канонада, війна. Але я писав під усі ці звуки найдобрішу книжку у світі.
Товариші тоді дивувалися, бо книжка написана від імені 4-річної дівчинки, як вона бачить свого дідуся, бабусю, обставини, бешкетує, пізнає світ. Дідусь тут очолює бешкетування. Але має користь усе це. По цій книжці можна навчитися і писати, і читати, і рахувати, і пізнати світ, як товаришувати з хлопчиками, навіщо вони потрібні, як псувати кашу та ще багато корисних речей.
Коли занурююся у світ дитинки, ставав 4-річною дівчинкою, то зануритися складно, відчути себе, а висковзнути легко. Тому я намагався, коли не писав, коли службою займався, не повністю виходити (з цього стану – ред.), щоб повернутися за першої нагоди. Іноді товаришам відповідав невпопад, іноді якось дивно відповідав.
Після ротації мене психолог три дні перевіряв, всі думали, що я зійшов з розуму. А я просто відчував себе дійсно 4-річною дитинкою. А в мене уява така, що коли пишу, то я бачу кожне листячко, як його вітром колихає. Я бачу фільм перед очима, коли все це пишу.
– Як власне Полінка, онука відреагувала? Ви з нею читали цю книгу разом?
– Не встигли. Зараз донька – біженка, з онукою за кордоном.
– А з онучкою ви встигли так побешкетувати, як у книжці?
– Наприклад, дитяча мрія – у фонтані покупатися. Потім подорослішав, якось не те, а хочеться. Коли був сам батьком – солідний бізнесмен, краватка, як можна? А зараз все, я вільна людина, хочеться – зробив. Проходимо біля краєзнавчого музею фонтан. Кажу онуці: «Поля, ти хочеш чи дуже хочеш покупатися у фонтані?». Виявилося, що дуже-дуже хоче. Ми обидва туди залізли. Спека, і так класно у тому фонтані. Це просто неймовірне задоволення.
Боєць із Полтави Віталій Запека. Фото: Суспільне Полтава
– Ви в 50 років вирішили вивчити українську мову, повернутися до неї. Розкажіть про це.
– В АТО я використовував «рускій язик» як зброю, мені було легше спілкуватися з місцевими жителями і використовувати її для інформаційної боротьби. А взагалі я вважаю, що «рускій язик» класний, незамінний, неперевершений для допиту полонених. Більше ні для чого він не потрібен.
Три роки провоював, звільнився. Ходжу Полтавою день, другий – нема полонених. Третій, четвертий ходжу – нема полонених. Я тиждень терпів. Думаю: «Раз нема полонений, то навіщо мені тоді цей довбаний «язик»?».
Я повернувся до української мови. Складно було, русизми перли просто неймовірно. Але не помиляється той, хто не робить. За кілька місяців я вже почав думати українською, за 6 місяців я вже почав писати роман «Цуцик» українською. У мене були відкриті словники, словники синонімів у комп’ютері, ще щось. У першому виданні редактора була слабенька, поспіхом. Читачі нарахували понад 60 русизмів. Виправили у другому виданні, нічого страшного. Але книжка пішла у життя, все нормально. Зараз для того, щоб мені якесь слово «руське» використати, мені потрібні зусилля, щоб його згадати.
– І пишете ви уже винятково українською?
– Винятково українською. І навіть ті книжки, які були написані «руською», я перекладаю, одразу знищую «руський» оригінал. Гоголь відпочиває – він лише один рукопис знищив, я вже два своїх романи знищив.
Для того, щоб більше встигати, потрібно раніше вставати. Я ще до війни зробив собі графік – прокидаюся щоденно о 4-й (годині ранку – ред.). Завдяки цьому доба має не 24, а 26 годин.
От нову книжку написав, зараз працюємо з видавництвом, про вторгнення. Вона написана від імені жінки-пенсіонерки. Робоча назва «Бабах на всю голову» або «ЦК», або «Він, вона та війна». Досі сперечаємося з видавництвом. Тому я під враженням перших днів від побаченого, почутого, знаючи, що можу загинути, настільки поспішав цю книжку написати, що будь-яку хвилину вільну витрачав на те, щоб писати, писати. І врешті-решт «посадив» зір.
– А що це за історія, що ви не намагаєтеся усі свої твори видати?
– Я глибоко переконаний, що письменник як вільна людина має право писати стільки, скільки хоче. Але святий обов’язок письменника – це надрукувати якнайменше книжок. Тобто коли є якесь самообмеження, то кожна книжка буде якісною.
Пропри успіхи «Цуцика», «Полінки», інших книжок, я вважаю, «Абсурд» на цей час своєю головною. Тобто найрозумніша моя книжка, я її довго затягував. Врешті-решт житомирське видавництво мені «викрутило руки», я не пам’ятаю, як їм це вдалося, але надрукували.
– Це роман-утопія?
– Антиутопія.
– Про що?
– Тут кожні кілька сторінок усе перевертається з ніг на голову, повний абсурд. Коли я писав цю книжку 2016-го року, я мав на увазі, думав про суспільство, про вплив медіа на суспільство, на думку, як можна деградувати завдяки телебаченню. Виявилося, що не лише про Росію, а й про нас, Україну. Люди з грошима можуть зробити із нації населення. Загалом тут судовий процес, де судять невідомо, за що, невідомо, як, людину, яка підозрюється у тому, що вона щось подумала.
– 2021-го року ви отримали міжнародну літературну премію «Воїн світла» за книгу «Герої, херої та не дуже». Розкажіть, про що ця книга? Тут теж реальні персонажі?
– Реальні, так. Я відчував причетність до історії, тому не лише фотографував те, що бачив – три сектори оборони, приблизно 10 тисяч знімків. Двічі «гинув» фотоапарат, із трьох об’єктивів один залишився. Але й записував свої враження. У мене 11 ротацій було на війну. І після кожної я сидів і записував кілька днів «по гарячому». Накопичилося на книжку. Книжка частково автобіографічна. Тут, де головний герой кудись вляпався або щось накоїв, – це я. Там, де зробив щось корисне або героїчне, – то мої товариші.
– Ваш позивний «Спілберг». Чому?
– Бо я перший день на війні: «Ох, нічого собі! Ох, як бабахнуло! Ой, як воно гримить». А сам – з фотоапаратом, якісь враження занотовував, ще щось, емоційно все сприймав. І врешті-решт колективний розум сказав – «Це Спілберг, все».
Далі в інтерв’ю Суспільного.
Читайте також:
- Благодійність під час повномасштабної війни: інтерв’ю з директором "Helpgroup" Давидом Джалагонією
- «Гадяцьке сафарі»: спогади місцевих, які зупиняли російських військових на півночі Полтавщини
- Полтавщина в умовах повномасштабної війни: інтерв’ю з керівником Полтавської ОВА Дмитром Луніним
- Як глухі живуть в умовах війни: інтерв’ю з перекладачкою жестової мови із Полтави Наталією Московець.
- "Наш ворог – це рак". Інтерв’ю з директором Полтавського обласного онкодиспансеру Орестом Вовком
