Надія Сухорукова – уродженка та мешканка Маріуполя. Жінка прожила 20 днів без світла, газу, електроенергії та зв'язку. Виїхати вдалося на автівці разом з друзями. З собою забрала сумку з документами та лабрадора Енджі, проте рудий кіт Йосік залишився там. Про життя в умовах обстрілів розповіла журналістам Суспільного.
За її словами, на початку війни ніхто не уявляв масштабів руйнування для Маріуполя:
"З кожним днем ставало все гірше і гірше, обстріли були все сильнішими. Першою зникла електрика, потім її полагодили, потім вона знову зникла. Після електрики зникла вода. А потім у нас залишився газ. І ми потім готували спочатку на газові. Йшов сніг та дощ, коли щось тануло, ми або сніг набирали на вулиці, або з водостічних труб стікало, ми підставляли відра, і люди звідти набирали воду.
Востаннє будинок, у якому жила, Надія бачила цілим, проте без вікон. З нього жінка перемістилась до друзів.
"У невеликому приватному будинку, він був двоповерховий, там було 28 людей. Коли ми готували суп, у нас, наприклад, пельмені псувались, але ми нічого не викидали. Ми ці пельмені варили, туди картоплі, ще чогось. Був дуже ситний суп, туди ще оцет додавали, аби не так відчувалось. Але, до речі, ніхто не хворів, ні у кого не було проблем зі шлунком", – розповіла Надія.
Від початку війни у Маріуполі не припиняються обстріли. У місті зник зв'язок та перестали звучати сирени. За словами Надії, новин про ситуацію в Україні люди також не отримували. Щоб розуміти стан речей, бігали до заводу "Гіпромез" дивитися, який на ньому висить прапор:
"Літаки літали. Ми чули гул літаків, і розуміли, що зараз у нього дві бомби, які він скидав. А як від літака сховатись? Якщо пряме попадання в нашу дев'ятиповерхівку, то все. То ми голову подушками прикривали, я не знаю, нащо ми це робили, мабуть, так було не страшно. Він скидав бомбу, а ми відчували, що здригається земля. Ми розуміли, що ми живі. Вона кудись впала, це значить, що хтось вже не живий".
Син жінки Тимофій втратив зв'язок із матір'ю, але не полишав надії. Тепер, коли вона у безпеці, частіше обіймає й намагається проводити більше часу разом з нею.
"Не було ніякого зв'язку, тому що перебили вишку. І що я робив, я телефонував усім знайомим волонтерам, щоб якось прийти, поцікавитись, чи є в них хоча б там їжа та вода. Навіть пропонував гроші, тобто там декілька тисяч доларів, для того, щоб люди просто прийшли та дали їм воду та їжу. Але ніхто не погоджувався. І що я відчував? Це знаєте, таке, мабуть, безсилля. Коли ти не можеш нічого зробити. Зовсім нічого".
На Одещині жінка почувається у безпеці, проте син наполягає на тому, аби вона надалі поїхала до Європи. Надія Сухорукова каже: не хоче покидати рідну країну й сподівається на швидке повернення до рідного міста. Там, під обстрілами без зв'язку досі залишаються її друзі та знайомі.
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
