Наталія Годун — переселенка з Маріуполя. У 2022 році вона разом із родиною пережила російські обстріли, ховаючись у підвалі без води, світла та зв’язку. Згодом сім’я наважилася залишити окуповане місто й, ризикуючи життям, самостійно виїхала з Маріуполя. Про пережите під час окупації, шлях до Теплодара та захоплення, яке допомагає жінці відновлюватися після пережитого, Наталія розповіла Суспільному.
Початок війни
До початку повномасштабної війни сім’я жила у приватному будинку. Незадовго до вторгнення родина завершила будівництво оселі, впорядкувала подвір’я та висадила квіти.
"Перед війною ми його тільки добудували. Обулаштували все. Був город, але донька з зятем сказали все, купуємо на базарі, будем сіяти траву. Засіяли все травою, насаджали троянди… А тут "сусіди" прийшли. Розгромили все, що можна", — згадала Наталія.
Попри численні повідомлення про можливий наступ, у реальність війни родина не вірила. Втім, про всяк випадок запаслися продуктами, водою та пальним.
Жінка розповіла, що 24 лютого у Маріуполі ще було відносно спокійно, але вже наступного дня родина прокинулося від вибухів. Тоді вони остаточно перебралися до підвалу.
За словами Наталії, укриття було дуже маленьким. Донька спала разом із дітьми на старих дверях, покладених на підлогу, сама жінка — на ящиках із картоплею, а її чоловік облаштував собі вузький настил біля драбини. У таких умовах родина прожила майже місяць — з 25 лютого до 20 березня.
Життя у підвалі
На початку березня через обстріли пошкодило газову трубу, тож сім’я залишилася без газопостачання. Гарячу їжу їм приносили родичі, які жили неподалік. Жінка зазначила, що кожен такий похід був небезпечним через постійні обстріли.
Одним із найстрашніших спогадів для Наталії став обстріл "Градами"«Град» (БМ-21) — радянська реактивна система залпового вогню (РСЗВ) калібру 122 мм. Вона монтується на шасі вантажівки (наприклад, Урал-375) і має 40 напрямних для запуску некерованих ракет. Повний залп установки накриває площу до 9 гектарів на відстані від 5 до 40 км залежно від типу боєприпасів. 3 березня. Тоді уламки летіли просто на подвір’я, а родичі, які щойно були в них у гостях, дивом залишилися живими.
"3 березня прибігли до нас свати і вже коди від нас виходили — почався обстріл. Летів шифер, летів паркан. Я взагалі дивуюся, як вони залишилися живі, що їм голови не позносило".
Через деякий час у місті повністю зникли світло та зв'язок. Родина втратила контакт зі старшою донькою Оленою, яка жила в іншому районі Маріуполя. Наталія пояснила, що Олена не могла виїхати, так як доглядала паралізовану матір чоловіка.
Ще одним випробуванням стала невдала евакуація молодшої доньки Олександри з двома дітьми. Родина сподівалася, що жінка виїде гуманітарним коридором до Запоріжжя, однак евакуацію скасували. Олександра разом із дітьми опинилася в одному з тимчасових прихистків у місті.
Через нестачу води та їжі ситуація там швидко погіршувалася. Зрештою жінка вирішила повернутися додому до батьків.
"Заїжджаю в провулок, їду, молюся і думаю: Господи, виїжджала — батьки були живі", — переказала Наталія слова доньки.
Після 8 березня, розповіла жінка, ситуація у Маріуполі стала катастрофічною. Через безперервні обстріли люди іноді не могли навіть вийти з підвалу.
"Були такі дні, що ми з підвалу навіть у туалет не могли вискочити, не те щоб їсти готувати. Воду для дітей гріли під одягом. Картоплю також гріли на собі".
Одного разу поруч із їхнім будинком впала авіабомба. Вибуховою хвилею вибило вікна, що ще залишалися цілими. Також Наталія стала свідком численних руйнувань навколо: згорілих приватних будинків, багатоповерхівок та наслідків застосування фосфорних боєприпасів.
Виїзд з Маріуполя
Наприкінці березня сім’я вирішила виїжджати з міста. На збори було лише кілька хвилин.
"Ми в чому були в підвалі, тут тільки документи були. Я забігла у шафу, вихватила найнеобхідніше — упаковку шкарпеток. І все, і поїхали".
Дорогою родина бачила зруйнований Маріуполь та стихійні поховання просто на вулицях міста. Виїжджали колоною з п’яти автомобілів, намагаючись якнайшвидше залишити окуповану територію. За словами Наталії, дорогою довелося пройти близько 19 російських блокпостів, де людей ретельно перевіряли, оглядали речі та документи.
Найважчим моментом для родини стала зупинка біля Василівки, де колону тривалий час не пропускали на підконтрольну Україні територію:
"Нас не пропускають і все, їдьте назад. А куди їхати назад, коли комендантська година починається, щоб розстріляли?"
Коли родину пропустили, їх зустріли українські правоохоронці та волонтери. Людей нагодували, надали гуманітарну допомогу, ліки та необхідні речі. Після ночівлі в Кропивницькому сім’я вирушила до Теплодара на Одещині, де їх чекали знайомі.
Життя у Теплодарі
Наталія поділилася, що перші місяці на новому місці були складними. Родина не мала жодних звісток від старшої доньки, яка залишилася в Маріуполі.
Олександра щодня шукала інформацію про сестру через соціальні мережі та телеграм-канали. Лише 13 квітня сім'я отримала повідомлення: "Ми живі".
"Ми так плакали всі", — згадала Наталя.
У Теплодарі переселенців підтримали волонтери, які забезпечили їх одягом та іншими речами. Водночас чоловік Наталії Павло важко переживав втрату дому та постійно стежив за новинами з Маріуполя. Згодом він переніс інфаркт і помер.
"Чоловік дуже сумував, дуже переживав. Ці новини з ранку до ночі. Інфаркт. Впав у кому, а в середу помер. Ми його відвезли хоронити у Полтаву, у нього там дві сестри".
Окремим болем для родини залишилася домашня улюблениця — собака Тея, яку через обставини не змогли забрати із собою.
"Тея алабай. Взяти ми її з собою не змогли. Ми її з вольєру випустили, поставили їй їжу. Думали, що це, ну, кілька днів всього. А виявилося, що вже ми тут скільки. Донька сказала, все, собаки б більше в нас не буде ніколи".
З собою родина змогла забрати кота Філімона. Нині домашній улюбленець проживає разом з родиною у квартирі в Теплодарі.
Створення прикрас як спосіб відновлення
Справлятися з пережитим Наталії допомогла творчість. Інтерес до створення прикрас у неї з’явився ще до війни, коли жінка побачила в інтернеті авторські намиста та вирішила спробувати робити власні.
Спочатку вироби не вдавалися — прикраси розсипалися, доводилося багаторазово їх переробляти. Згодом Наталія освоїла нові техніки та почала створювати силянкиСилянка — це традиційна українська плетена прикраса з бісеру у вигляді вузької стрічки, яку носять на шиї (як чокер або комірець). Назва походить від техніки виготовлення — «силяння» (нанизування бісеринок на нитку)., намиста та браслети.
Після переїзду до Теплодара захоплення довелося починати майже з нуля. Через пережитий стрес жінка певний час не могла повернутися до творчості.
"Сюди приїхала, видалила з Instagram всі прикраси. Руки опустились, нічого не робила. А потім думаю, так і одуріти можна. Пішла в канцтовари, накупила китайського бісеру. І почала знову".
Сьогодні Наталія створює різноманітні прикраси, серед яких традиційні українські силянки, браслети та намиста. Жінка відвідує ярмарки та публікує свої вироби у соціальних мережах.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
