До повномасштабного вторгнення ветеранка Світлана Біла працювала медичною сестрою в Одесі. Вже у травні 2022 долучилася до Збройних Сил України й проходила службу у Третій штурмовій бригаді. У квітні 2024 року, під час виконання бойового завдання на Харківщині, жінка втратила ногу. Наразі вона проходить реабілітацію в Одесі, де вчиться жити із протезом. Своєю історією ветеранка поділилася із Суспільним.
"Я хотіла до хлопців"
Бути військовослужбовицею Світлана Біла мріяла з дитинства. Втім, здобула медичну професію — до 2022 року працювала медичною сестрою в одній з лікарень Одеси.
У перші місяці після початку повномасштабної війни жінка думала про те, що хоче долучитися до війська й допомагати боронити рідну країну. Тоді їй запропонували посаду військової лікарки, проте Світлані хотілося бути саме піхотинкою й виконувати бойові завдання. Вона отримала позивний "Білка" — похідний від її прізвища Біла.
"Я хотіла в піхоту, я хотіла до хлопців. Але я була рік в ротації на Запоріжжі, а вже потім, навесні 2023 року, мені вдалося перевестися у 3-ту штурмову бригаду на штурмовика. Я була на Донецькому, Харківському напрямках. У мене посада була стрілець-санітар, і я виходила з хлопцями на бойові завдання. Тобто починала з медицини, а потім перейшла вже в піхоту", — уточнила вона.
"Вважається, що "баба у взводі — ганьба"
За словами ветеранки, спершу чоловіки у підрозділі ставилися до неї з недовірою та не хотіли бачити жінку у штурмовій роті. Світлана вважає, що наразі жінкам важко подружитися з побратимами, оскільки часто ті мають упереджене ставлення. Разом з нею в команді була ще одна військовослужбовиця — лікарка Лея.
"Всі хлопці дуже хотіли, щоб я теж перевелася в медики, щоб я була при штабі або на евакуації. Ні один командир не хотів мене брати, бо вважається, що "баба у взводі — ганьба". Мені десь місяці 3-4 було важко підійти до хлопців", — поділилася ветеранка.
"Білка, ми ми з тобою хоч куди"
Переломним моментом, на думку Світлани, стала ситуація в Авдіївці. Жінка розповіла, що тоді вони з побратимами довго перебували на позиції та думали, що вже не повернуться. За її словами, саме тоді вона змогла довести собі й іншим, що може виконувати бойові завдання на одному рівні з побратимами.
"Хлопці говорили, що я буду плакати і заважати. Але коли ми зайшли в Авдіївку, мої сержанти були з панічними атаками, а я їх заспокоювала. Тоді я зрозуміла, що це моє: я не боюсь, я можу. Потім командир казав мені: "Так, Білка, 5 метрів ідеш, паролі не знаємо, треба пройти серед наших". Я проходила. Медиком я бути не хотіла, але допомагати медично могла. Після Авдіївки мені вже мої хлопці кричали: "Білка, ми ми з тобою хоч куди". І тоді я вже стала їхньою. Це було найбільше щастя", — поділилася Світлана.
"Білка, не кричи. У тебе ноги немає"
Під час одного з боїв на Харківщині у квітні 2024 року жінка зазнала важкого поранення. За її словами, тоді над позицією постійно літали дрони, а її команді потрібно було дістати засіб радіоелектронної боротьби.
"Я була на відкритій позиції. Коли виходила з бліндажа, на мене дрон скинув скид. І тоді я, чесно, думала, що це вже все. Мої хлопці прибігли до мене, питали про мій стан. Сержант сказав мені: "Білка, не кричи. У тебе ноги немає", — згадала Світлана.
"Останнє, що пам'ятаю, — це моя Лея, коли плакала"
Після вибуху побратими евакуйовували її під атаками дронів понад два кілометри. Жінка поділилася, що це розчулило її, проте вона переживала, що побратими можуть отримати поранення через те, що йдуть повільніше. Пізніше її побачила посестра Лея.
"Мені настільки було соромно, моя Лея стояла наді мною і плакала. І я їй говорила: "Леєчко, не плач, давай я тобі буду казати, як що робити. Давай скинемо бронік, поставимо корсет, тільки не плач". Останнє, що пам'ятаю, — це моя Лея, коли плакала", — сказала ветеранка.
"Рідніших за моїх хлопців немає"
Світлана розповіла, що після поранення прийшла до тями вже у лікарні в Дніпрі. Одну ногу лікарям врятувати не вдалося. Також медики боролися за іншу ногу та руку.
Після поранення жінка лікувалася понад рік. За словами Світлани, її побратими постійно навідували її у лікарні.
"У мене було стільки відвідувачів, що лікарі кричали. В коридорі квіти стояли. Мені рідніших за моїх хлопців немає. Я їх розумію, я їх знаю, і я для них усе", — розповіла ветеранка.
"Вчуся ходити по сходах"
Згодом бригада направила Світлану на лікування та протезування до США, однак завершити протезування там не вдалося. Після повернення вона продовжила реабілітацію в Києві, де отримала протезування. Восени 2025 року повернулася до Одеси.
Наразі ветеранка проходить реабілітацію та працює помічницею ветеринарного лікаря.
"Я роблю багато вправ, щоб зміцнити мій корсет, вирівняти ходьбу. Працюю з культеюКультя — це частина кінцівки, що залишається після ампутації, хірургічної операції або важкої травми. Може бути вродженою.. Роблю дуже багато вправ, тому що у мене падаюча стопа після поранення. І зараз над нею теж дуже багато працюю. Вчуся ходити по сходах, вчуся тримати баланс", — розповіла Світлана про відновлення після поранення.
"Все, що було у мене в житті найкраще, — це моя служба"
Жінка каже, що не шкодує про службу та хоче працювати з ветеранами, підтримувати їх та допомагати адаптуватися після війни.
"Я дуже хочу знайти себе, хочу бути корисною. Все, що було у мене в житті найкраще, — це моя служба. І я вважаю, що там я все зробила, що могла. Я хочу працювати з хлопцями, допомагати ветеранам займатися спортом, підтримувати всіх. І хочу, щоб кожен знав, що ми (люди з інвалідністю, ветерани після поранень, — ред.) люди. Ми такі як всі", — зазначила вона.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
