Світлана Варивончик майже 12 років збирає колекційні ляльки. На початку повномасштабної війни вона продала найціннішу частину зібрання, щоб допомогти військовим. Згодом повернулася до справи — тепер відновлює старі ляльки й створює проєкт "Ми українці", щоб зберегти історію українських іграшок. Про своє захоплення Світлана розповіла Суспільному.
Світлана Варивончик — колекціонерка з села Нерубайське на Одещині. Своє захоплення називає не просто колекціонуванням, а плангонологією це захоплення, що полягає у колекціонуванні ляльок, зокрема старовинних, антикварних та рідкісних екземплярів. Цей вид колекціонування охоплює вивчення історії ляльки, матеріалів (порцеляна, віск, дерево) та їхнього культурного значення, перетворюючи збирання на глибоке дослідження. За понад десятиліття її колекція налічувала більш як дві тисячі експонатів: не лише ляльки, а й інші іграшки. До повномасштабного вторгнення жінка навіть планувала відкрити музей у Нерубайському. Втім, ці плани змінила війна. Найціннішу частину колекції вона продала, аби допомагати теробороні.
"Це були перші тижні повномасштабного вторгнення. Тут, на Хаджибейському лимані, були наші хлопці тероборони. Вони були холодні, голодні. Ми варили каву, робили бутерброди, чай і возили їм цілу ніч", — згадує Світлана.
За її словами, гроші були потрібні на пальне, їжу, дрова та облаштування позицій. Разом із чоловіком вони допомагали військовим, зокрема виготовляли буржуйки для обігріву.
Спочатку жінка навіть видалила всі фото колекції й думала, що більше не повернеться до хобі.
"Я думала, що більше не буду цим займатися. Але це не відпускає", — поділилася вона.
З чого все починалася
Колекція, згадує Світлана, з’явилася випадково — після того, як діти виросли.
"Коли діти виростають, ти починаєш щось шукати для себе, для душі. І мені захотілося якусь лялечку собі купити, яку колись мала у дитинстві і щось з нею зробити. Я купила першу ляльку, але вона була без одягу. Я її привела до ладу, і мені сподобалося", — розповіла вона.
Згодом захоплення переросло у системне колекціонування. Жінка почала вивчати історію іграшок, відрізняти заводи-виробники за деталями — пластиком, очима, волоссям.
"Це як мистецтвознавство — ти маєш надивленість. Це неможливо просто вивчити, це приходить із досвідом", — пояснила Світлана.
Проєкт "Ми українці"
Повернувшись до справи, Світлана започаткувала новий проєкт — "Ми українці". Його мета — показати, що іграшкова культура в СРСР не була виключно російською.
"У Радянському Союзі було 15 республік. Україна займала велике місце. У нас був один із найбільших у Європі Донецький завод іграшок", — зазначила Світлана Варивончик.
Жінка відновлює ляльок у національному вбранні, орієнтуючись на історичні зразки. Частину інформації знаходить у відкритих джерелах, частину — у тематичних спільнотах.
Також вона реагує на помилкові підписи в інтернеті.
"Коли пишуть "російська лялька", я пояснюю, що це українська, додаю фото, якщо маю. Я не хочу, щоб нашу працю привласнювали", — говорить Світлана.
Відновлення ляльок — як дослідження
Більшість експонатів потрапляють до колекціонерки у поганому стані — без волосся, одягу або навіть частин тіла. Відновлення може тривати місяцями.
"На одну спідницю я шукала тканину півроку. Хотіла, щоб вона виглядала так, як на заводі", — розповіла Світлана.
Одяг жінка шиє вручну, використовуючи максимально автентичні матеріали або їхні аналоги. Взуття, додає, іноді коштує дорожче за саму ляльку. Деякі речі Світлана залишає без змін — щоб зберегти оригінальний вигляд.
Колекція сьогодні
Зараз у межах проєкту вже відновлено близько десятка ляльок. Одна з них — лялька Дніпропетровської фабрики, яку Світлана фактично зібрала заново.
"Не було ні волосся, нічого. Я її шліфувала, відновлювала і пошила для неї одяг, вишивала сорочку. Вінок робила за технікою "флердоранж" (з французької - "квітка апельсина", традиційна частина весільного убору нареченої, наприклад, у вигляді вінка або весільного букета), як робили наші бабусі на весілля", — розповіла колекціонерка.
Окрім класичних ляльок, у колекції є й рідкісні пласкі іграшки, які виготовляли заводи в різних республіках — від Молдови до Киргизстану. Частину з них створювали як дорожні іграшки — їх можна було складати й носити із собою.
Світлана зізнається: сьогодні це захоплення для неї — не лише про колекцію, а й про психологічну підтримку.
"Це моя реабілітація, моя віддушина. Зараз кожен шукає щось для душі", — поділилася майстриня.
Паралельно вона займається малюванням і вивчає самчиківський розпис (унікальний вид українського декоративно-прикладного мистецтва, що виник наприкінці XIX – початку XX століття у селі Самчики Хмельницької області). Усе це, за її словами, допомагає триматися в умовах війни.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
