У селі Дівоцьке на Одещині залишилося троє жителів. Тут немає магазину, транспортного сполучення та погано ловить Інтернет. Олександр Щегельський товаришує зі своїми двома сусідами-пасічниками. Що тримає чоловіка у селі, яке вимирає, — у матеріалі Суспільне Одеса із циклу "Забуті".
Олександру Щегельському 66 років. Він народився в Дівоцькому. Розповідає, що прив'язаний до цієї землі, бо тут жили батьки.
"У мене жінка також з Дівоцького. Теща осліпла. Моя мама теж сама залишилася. І десь в 1992-му році я сюди перебрався. Доглядати за батьками. Ось так я залишався тут", — пригадує чоловік.
Вулиця на трьох
Раніше в Дівоцькому було 60 дворів. Олександр застав ще ті часи, коли тут будували хати. При ньому село розбудовувалося.
"Сюди люди приїздили з Хмельницької області, з Кам'янець-Подільського району. Мої з Новоушивці приїхали", — каже Олександр.
У селі все було: окремий колгосп, конюшня, ферма, курятник, вівцеферма. Працювала школа до 4 класу — майже за 50 метрів від хати Олександра. По селі працювала пересувна крамниця, були дитячі ясла.
"Зараз тут нас всього троє. І всі три пасічники. Я любитель, а то професіонали. От я в них вчуся. Так ми і живемо, дружимо", — розповідає чоловік.
У Великокомарівському окрузі, куди входить Дівоцьке, розповідають, що, коли почалася реорганізація колгоспу, ферму покинули і знищили. Роботи не стало, люди почали шукати кращої долі. Більшість виїхала.
"Раніше проживало там понад сто чоловік. Сьогодні там зареєстрованих у нас 44. Ну вони там не живуть, тому що живуть в місті. Дуже багато зареєстрованих, але живуть в сусідньому Придністров'ї", — пояснює староста Великокомарівського старостинського округу Віталій Двоєнкін.
Розклад на день
Олександр прокидається о п'ятій ранку. Дивиться новини по телевізору. О шостій уже береться до справ.
"Пішов, курей відкрив. Водички, дав їсти. До свиней. Теж клопіт… Маю зараз четверо свиней таких вже по кілограм 120", — показує господар.
До дев'ятої ранку він встигає впоратися з тваринами. Підмітає подвір'я, снідає. А потім йде на пасіку — головну справу свого життя останні десять років.
"Зараз напад сильний йде бджіл. А я підгодовую трошки їх, щоб нападу не було. У мене 40 сімей бджіл і замовив от зараз 5 вуликів".
Прикордонні виклики
Дівоцьке розташоване біля кордону з Придністров'ям. До Тираспольського базару від дому Олександра 33 кілометри напряму через поля. До повномасштабного вторгнення люди їздили туди торгувати.
"Торгували в Тирасполі до повномасштабної війни. Зручно було людям. Потім все позакривали, кордони закрили. І, як знаєте, якщо щось урвалося... Навіть на кладовище ніхто не може приїхати. Людям дуже незручно, а деяким і неможливо було приїхати ", — каже чоловік.
Найболючіше для Олександра — усвідомлення, що село не відродиться. Навіть якщо Тирасполь відкриють, навряд чи хтось повернеться.
"Ніхто сюди навіть не приїде. Сину говорю: "Ну кому це я все? Просто залишиться…" Ніхто не повернеться, я так думаю. Якби Тирасполь відкритий був, може б трошки було легше", — зітхає чоловік.
Побутові виклики
Інтернет у селі є, але проблемний. Треба виходити в певні місця, шукати точку, звідки видно вишки. Олександр виходить на пасіку або за город.
Газ у селі провели безкоштовно. Люди писали заяви та їздили до Роздільної. Домоглися, що за державний кошт провели гілку від центральної труби до кожної хати.
"Тут люди кричали деякі, що це нереально. Ми написали раз заяву, другий раз поїхали в Роздільну, бо це газ роздільний. Приїхала компанія тут, все замірили, примірили, і нам безкоштовно провели газ", — розповідає Олександр.
Гостра проблема в селі — вода. У криницях вона закінчується.
"Води не вистачає. Взагалі, не знаю, якби село було, я не представляю, що би робилося. Звичайно, я один беру. Ось сусіди возять скотині. Але хто раніше встав, той і викачав", — каже чоловік.
Дорога в селі погана. До Великомихайлівки Олександр їздить польовими дорогами — через Кистельницю. На його машині камені б'ють по днищу.
Городи і майстерня
Цього року в Олександра вродила картопля — навіть не знає, що з нею робити. За хатою у нього близько трьох соток, на яких чоловік зробив собі крапельний полив.
"Картопля вродила. Тони дві, так! Мабуть, сину скажу, нехай на армію трошки забере, солдатів годувати там. Дуже задоволений крапельним поливом", — розповідає Олександр.
Сил у нього вистачає до обіду. Потім п'є чай або каву. Є у Олександра майстерня зі станками. Взимку ремонтує вулики, які виходять з ладу. Пенсію Олександр отримує на картку. Щоб зняти гроші, їде у Великомихайлівку. Там і скупитися, каже, дешевше. Найближча пошта і аптека — за чотири кілометри, у Великокомарівці.
Життя триває
Дружина Олександра все літо працювала в Болгарії. Поїхала до доньки та знайшла роботу — ліпила пельмені, вареники, пекла булочки. Чоловік розповідає, що скучив за її "пундиками" та солодощами. Олександр без жінки сумує, тому собі знаходить роботу.
"Легше жити тоді, коли проблеми є хороші, задачі, які вирішуються", — ділиться своєю філософією Олександр.
Увечері він чекає, коли вже можна буде помитися та лягати спати. Так минають дні в селі, де живуть троє людей. Кожен новий день на пасіці. Розмови з сусідами-пасічниками. Господарство. І надія, що колись, можливо, щось зміниться.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
